Внесок полтавців у конституційний процес в Україні

Конституції незалежної Україні виповнюється 24 роки. На думку експертів, вона є однією з найкращих, хоча окремі її статті й потребують деяких змін. Та, пошановуючи Основний закон України 1996 року, маємо завжди пам’ятати, що в нашому національному доробку значиться й одна з найдавніших конституцій у світі — Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), яка, вірогідно, писалася не один день і під впливом подій полтавської катастрофи. 

Краяни упродовж останніх століть також внесли свій посильний внесок у розвиток політико-правової думки. Приміром, полтавського забарвлення набула ціла низка документів ХVІІ—ХVІІІ століть, що регулювали як внутрішні, так і зовнішні відносини країни: «Переяславські статті», «Гадяцький договір», «Коломацькі статті», «Решетилівські статті». І хоча про авторство цих та інших пам’яток цього періоду нам майже нічого не відомо, той факт, що вони створювалися на території історичної Полтавщини, свідчить багато про що. 

Серед авторських праць конституційного напряму ХІХ — початку ХХ століття можемо назвати «Начерки Конституції Республіки» (1846—1847 рр.) Георгія Андрузького, «Проект основаній устава украинскаго общества «Вільна Спілка» — «Вольний союз» (1884 р.) Михайла Драгоманова, конституційні проекти Миколи Порша,  Павла Чижевського, Лубенську республіку Миколи Міхновського — Володимира Шемета. 

Якщо прізвища пирятинця Георгія Андрузького (1827—? рр.), гадяччан Михайла Драгоманова (1841—1895 рр.) та Павла Чижевського (1860—1925 рр.) вписані золотими літерами в літопис нашої державності (про цих краян можна легко знайти інформацію в доступних джерелах), то здобуток лубенчанина Володимира Шемета (1873—1933 рр.) у конституційній площині є маловідомим для загалу. Тож вважаємо за необхідне розповісти читачам «Вечірки»  хоча б коротко про Лубенську конституцію Української держави, яка, як не парадоксально, на початку ХХ століття була більш відомою в Галичині, аніж у Наддніпрянській Україні. А в період радянської влади ця пам’ятка з ідеологічних міркувань майже не згадувалася. 

У вересні 1905 року у Львові вийшов перший (і останній) номер часопису «Самостійна Україна» — органу Української народної партії (Наддніпрянщини), в якому було надрукувано  зокрема й Основний закон «Самостійної України», спілки народу українського», тобто Конституцію. Цьому документові передувала відозва «До українського народу» із закликом до збройного повстання, водночас часопис містив статті програмного й тактичного змісту.

Лубенчанин Сергій Шемет у посмертній згадці про Миколу Міхновського («Хліборобська Україна», ч. 5, Відень, 1925 р.) зазначає, що текст часопису «Самостійна Україна» на три чверті був написаний самим  Міхновським, а виданням займався його менший брат Микола Шемет, який спеціально для цього приїхав до Львова. За місцем написання проект Основного закону самостійної України можна назвати Лубенською конституцією України. А щодо її авторів, то ними могли бути передусім Володимир Шемет, а Микола Міхновський — співавтором.

Поява цього документа пов’язана із тогочасною революційною ситуацією в Росії: кривава неділя 9 січня 1905 р. в Петербурзі, численні мітинги, страйки, демонстрації, селянські заворушення. Тож зміст часопису «Самостійна Україна» за 1905 рік цілком відповідав духові того часу. Передова стаття «Самостійної України» під назвою «До українського народу» має характер маніфесту й містить заклик до збройного повстання.

 Основний закон «Самостійної України» був проектом Конституції Української держави, але назви самої держави в Основному законі не було прописано. У тексті проекту Основного закону скрізь фігурує термін «Всеукраїнська спілка»  з додатком «республіка» в одному разі (§ 35). Тож, на думку науковців, то був проект Конституції соборної України з охопленням усіх українських земель як у Росії, так і в Австро-Угорщині.

Основний закон Міхновського — Шемета містить 10 розділів (із поділом на параграфи): 1) Основи Всеукраїнської спілки (§ 1—3), 2) Територія України (§ 4—9), 3) Українці і їхні права   (§ 10—29),  4)  Власті (§ 30—94),  5) Самоуправи (§ 95—96), 6) Фінанси (§ 108—113), 9) Перегляд Основного закону (§ 134—116), 10) Додаткові установи (§ 117—118).

Перший розділ Основного закону під назвою «Основи Всеукраїнської спілки» визначав територіальну підставу держави, перераховуючи заселені українцями області, з яких вона має складатися, як вільні самоуправні одиниці, утворені на підставі їхніх природних особливостей і «окремішностей». Таких земель-областей, за задумом авторів, мало бути дев’ять: 1) Чорноморська Україна (вузенька смуга над Чорним морем) і українські частини інших адміністративних одиниць на Передкавказзі (Ставропільщина, Донщина, Терщина, Астраханщина), 2) Слобідська Україна (Харківська губернія, частина Курської та Воронезької губерній), 3) Степова Україна (мала б охопити Катеринославську губернію й Таврійську губернію з Кримом), 

4) Лівобережна Україна або Гетьманщина (Чернігівська та Полтавська губернії), 5) Полісся або Гайова Україна (сюди автори зараховували Холмщину, Підляшшя, Полісся (у межах Люблінської, Гродненської та Менської губерній), Волинську губернію без Старокостянтинівського повіту), 6) Правобережна Україна, 7) Підгірська Україна (тут малася на увазі Галичина з Буковиною в Австрії), 8) Горова Україна (Закарпатська Русь) і 9) Понадморська Україна (Херсонська губернія з Одесою й частина Басарабської губернії) (§ 1).

За Основним законом Міхновського — Шемета, кожна земля-область мала стати спілкою вільних і самоуправних громад (§ 2), а вся Україна — спілкою вільних і самоуправних земель (§ 1). Розділ «Влада» (§ 30—94) торкався діяльності органів законодавства, адміністрації та судочинства. Тут найголовніші позиції прописувалися таким чином: влада в державі мала належати українському народові (§ 30) і здійснюватися у сфері законодавства через раду представників і сенат, а у сфері виконавчій — через президента Всеукраїнської спілки (§ 34). На думку авторів, майбутня держава є парламентською республікою за двопалатної системи законодавства і з одноособовою виконавчою владою виборного президента (на американський манер).

Виборче право належало кожному громадянинові віком від 25 років, а право бути обраним припадало на вік від 25-ти до 70 років (§ 52). До виконання офіційних обов’язків в Україні допускалися всі українці: як чоловіки, так і жінки (§ 13). Президент мав обиратися через плебісцит на 6 років віком від 35 років, він був особою недоторканною (§ 63, 65). Він мав  призначати та усувати міністрів (§ 64, 65). Ніхто не міг стати міністром, якщо він не є українцем із роду (§ 76). Президент призначався також головним вождем війська і флоту, а також зверхником виконавчих органів; у свою чергу він мав призначати відповідальних урядовців із числа  достойників (§ 66), також суддів другої інстанції і членів касаційного суду (§ 88), проголошувати закони й пильнувати за їхнім виконанням (§ 67, 68). Таким чином, президент був повновладним правителем Всеукраїнської спілки, який мав нести відповідальність перед народним представництвом тільки в разі знехтування ним Основного закону (§ 75).

Столицею Всеукраїнської спілки мав бути Київ (§ 109). Кольори державного прапора — бла-китний і жовтий (§ 108). Основний закон ухвалювався Всеукраїнським народним конгресом (§ 118). Одночасно з Основним законом конгрес мав ухвалювати й окремі закони: 1) про працю, 2) про пресу, 3) про суд присяжних, 4) про фінанси, 5) про судову організацію, 6) про відповідальність міністрів та інших урядовців, 7) про грошову винагороду представників (членів)  законодатних палат і урядовців, 8) про військовий закон, 9) закони карні й цивільні, 10) про шкільну освіту тощо.

 Ми зупинилися лише на змісті окремих розділів історичної пам’ятки — Лубенської конституції 1905 року. При цьому вважаємо, що пам’ятки такого рівня мають бути перевиданими, а відтак доступними для широкого загалу. Нащадки мають знати про тих інтелектуалів (тим паче наших земляків), які в далеко не простих умовах  розбудовували соборну й незалежну Українську державу.

Тарас ПУСТОВІТ,

заступник директора Державного архіву Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка