Лебедина вірність полтавському розпису

Ми живемо у світі суцільної асиміляції: в світі побутового, мистецького, навіть природного вінегрету, бо світ — замалий, а всього в ньому — багато. Люди мігрують у пошуках кращого життя і разом зі своїми надіями на краще привозять у чужі краї шмат своєї землі, своїх традицій, своєї віри, своєї правди і свого мистецтва. Хочуть того чи ні, та вони залишають своє генетичне вкраплення на тілі чужої цивілізації, де мріють пустити коріння. Так влаштоване життя, таким воно було до нас і буде після нас. 

У місцях, де більше корінного населення, якось наче ревніше культивують саме місцеву культуру, стараючись не дати мігруючим зайдам, варягам насадити на рідній землі чужі культуру й менталітет. Тож фактично брендами стають певні культурні цінності, зокрема розпис як вид мистецтва. Приміром, нам давно відомі петриківський розпис, що народжений у селищі Петриківка на Дніпропетровщині, і самчиківський —  із села Самчики на Хмельниччині. У радянські часи набула популярності хохлома — розпис з однойменного села в Нижньогородській (Горьковській) області в Росії. За рахунок потужного маркетингу ці розписи добре продаються як у медійному світі, так і на ринку народної творчості. 

Попри те, що Полтава — визнана духовна столиця, саме з полтавським розписом чомусь не склалося. Він майже невідомий, непопулярний, його просто не знають, інколи за нього приймають орнаменти витинанки з їхньою симетричністю і певною математичністю, інколи пов’язують з різними культурами, що були на території Полтавщини з давніх часів. Кожна версія має право на життя, лиш була б на користь просуванню і розвитку полтавського розпису. Та якось наче вдарило в душу, коли в Полтаві на стінах двох багатоповерхівок з’явився мурал із петриківським розписом. Він неймовірно красивий і соковитий, енергетично світлий і розкішний у своєму виконанні, але ж — дещо чужий. 

А в цей час, та що там у цей час, — тоді, коли мене ще не було на світі — людина вже досліджувала, вивчала, відшукувала по крихті відомості про автентичний полтавський розпис! Мистецтвознавець, культуролог, художниця Наталія Беркута з Миргорода присвятила полтавському розпису сорок сім років свого життя! Це не вкладається в голові. Навіть у цифрах років! Посеред виру пропозицій і попиту на розпис, посеред ярмарку, де перемагають голосистіші й бідовіші «продавці» нематеріальної культурної спадщини, посеред світу конкуренції у мистецькому середовищі Наталія Беркута присвячує своє життя непопулярному і, як виявилося, нікому непотрібному полтавському розпису.

Вона проходила з ним у своїх долонях майже п’ятдесят років, вона пропонувала його світові, а номенклатурний світ казав: нам не потрібні ваші малюнки. Вона доводила, що це не малюнки, це автентика, база, система, школа, що це наше — полтавське, яке може стати візитівкою Полтавщини у світі. Ні. То, виходить, нам не потрібно ворогів, щоб нас убивали і знищували націю? В нас достатньо своїх — недалекоглядних, містечкових, номенклатурних, з посадами чи статусом, які вирішують, де поставити крапку у реченні «Заборонити не можна дозволити»? 

Я приїхала до Миргорода. Не спала ніч перед поїздкою. У душі гупало в усі дзвони передчуття чогось вагомого і того, що називається «відкрити Америку». Очікувала побачити втомлену життям бабусю з погаслими розчарованими очима, адже знала, що їй під 80, а потрапила в обійми веселої прудкої жінки, яка в прекрасній фізичній формі, елегантно одягнена, з бісиками в очах і красивою усмішкою на осяйному обличчі. Яка вона була рада, яка щаслива! Не тому, що це до неї гості. Це гості — до її дітища, до сенсу її життя, до її душі, до її щемливого болю і полтавського патріотизму з Миргорода — до розпису. 

Забуваю, що потрібно хвилюватися чи щось казати, бо я вже в обіймах і в її теплій енергетиці, вона щаслива, і це щастя називається  потрібність. Це те, на що вона чекала останні сорок сім років. 

У будинку, де аж дихається легко, розкладені магічні форми по-лтавського розпису з теплою, не нахабною, але такою глибокою текстурою і такими вишуканими хвостиками привітних мазків, мальовничістю. Мені здається, що я тримаю в руках Всесвіт, той, про який ще ні-

хто не мав уявлення, а він ось — живий, стукає маленькими годинничками полтавського серця і пульсує життєдайною енергією Наталії Беркути. Вона грамотна, освічена, цікава у спілкуванні, закохана у свій розкішний полтавський розпис. Справжня леді, яка може дні і ночі поспіль розповідати про його автентику. 

Відкриваю для себе тонкощі — полтавський розпис не симетричний, відстань між мазками — обов’язкова, форма листочків — особлива, технологія відрізняється від усіх інших. Виявляється, досліджений, відтворений і систематизований полтавський розпис Наталії Беркути — автономний. Він не повторюється ні у полтавській вишивці, ні в полтавських витинанках. 

Наталія Беркута, попри тендітність статури, — наче корабель, переповнений  різним крамом спогадів. Про те, як на виставках говорили: сюди не підходьте, це нецікаво, ось петриківка, а то — таке собі, полтавський розпис, за який вхопилася Беркута. І як пропонувала, щоб цей розпис був на кераміці, та їй сказали: надто складно, навіщо нам це — он є хохлома і петриківка. І як не стала членом Спілки художників, бо «нездара, нічим не цінні роботи, якийсь примарний по-лтавський розпис, кому воно треба». І як пошматувала свою заяву на вступ до спілки, згребла в оберемок свої роботи і пішла далі по життю його довершувати й передавати знання студентам. І розчарування, коли після закінчення викладацької діяльності з’ясувалося, що її доробок нікому не потрібен! Усе докупи. І водночас: нестримне бажання шукати і рухатися далі, робити власні пензлики, саме такі, як треба для полтавського розпису, вивчати протягом майже п’ятдесяти років те, що серцю миле і важке для рук. Бути посеред немистецької війни з містечковістю й номенклатурою, але не відмовитися від вірності своїй справі. 

Я слухала — і мороз по шкірі йшов. Адже ми розгубили своє, бо між собою злагоди не маємо, бо заздрість і особистісна неприязнь рубає крила саме нашому, національному, прекрасному, автентичному! Переді мною — розумна самодостатня жінка-особистість, яка свідомо жертовно поклала власне мистецьке життя на олтар полтавського розпису, при цьому не ставши знаменитою чи визнаною, не зробивши собі гучного імені в мистецькому світі. Так буває зі справжньою матір’ю, яка вкладає всю себе у розвиток дітей, бо то — її слід на землі вже після неї.

Наталія Беркута — легка на підйом, от уже на столі ватман, пензлі, фарби і — магія. Я бачу! Ви чуєте, я бачу, як пишеться полтавський розпис! Світе, це момент такої тихої щасливої енергетики! Я вже присусідилась поруч, прошу пензля і хочу в ту півонію додати крихту хай і свого невміння, але ж від душі, аж пальці тремтять. Я псую елемент малюнка своїм невмінням, і мені так шкода, а Наталія Іванівна робить з моєї невдачі глибший тон — і розпис розквітає. Я слухаю і малюю той важкий шлях полтавського розпису Наталії Беркути до сьогоднішньої нашої зустрічі. Вона мала право сподіватися, що її знайдуть і хтось візьме її методику та готовий у своїй красі полтавський розпис і понесе їх полтавському світові. 

Варто сказати, що на тарілках з дерева з її розписом дата — 1973 рік.  Роботи Наталії Беркути повсюди: в Канаді, Америці, Данії, Італії — тільки не в Полтаві. Але цій людині  болить за Україну, вона прагне зберегти автентику й готова передати справу свого життя в добрі руки полтавських майстрів, які, з огляду на молодші роки, професійність, окриленість і патріотизм, пронесуть цей розпис до п’єдесталу визнання і поставлять його на рівні з уже розкрученими розписами з інших регіонів України. 

Наталія Беркута важка, як земля. Наталія Беркута родюча, як земля. І найбільше у світі мені хочеться, щоб непопулярна стежка її життя з полтавським розписом стала відомою магістраллю посеред світу культурної спадщини України. І щоб не діаспора вчила нас, як любити свій край, бо ми самі це вміємо, цим дихаємо, це продукуємо — щодня кожен у своїй справі. 

Полтавщина з полтавським розписом! Це вже факт! Це подія, яка стане новою точкою відліку у мистецькому і культурному житті По-лтави і області. Головне — не забути, що коріння цього відновленого і розкішного, живого і зовсім нашого — в Миргороді. І що біля одного з витоків полтавського розпису назавжди стоятиме красива мисткиня, мистецтвознавець, художник і культуролог Наталія Беркута. Вірний патріот своєї справи, якій присвятила життя. І дуже хочеться вірити, що її творчість буде вивчено й гідно оцінено і що вона посяде належне місце в мистецькому скарбі Полтавщини.

Людмила МІРОШНІЧЕНКО, 

громадська діячка, блогерка, доброчинниця