Подорож до українських Мальдівів

Українські Мальдіви… Саме таку назву я почув у одній із телепередач на каналі «1+1». На той час я вже відвідав «Мальдіви», тож  згадка про них дала можливість поринути у приємні спогади. Українськими Мальдівами  ведуча телепередачі назвала Кінбурнську косу, яка з одного боку омивається водами Чорного моря, а з іншого — Дніпро-Бугським лиманом. На косі розкинувся національний природний парк «Білобережжя Святослава», а також Чорноморський біосферний заповідник. Це унікальне місце для орнітологів, адже тут багато видів птахів, деякі з них можна побачити лише на косі. Також Кінбурнська коса — прекрасне місце для відпочивальників: тут білосніжний пісок, чисте море й сосновий ліс неподалік.

Про косу я дізнався від одного зі своїх товаришів, після чого почав збирати деякі відомості. Коли шукав на просторах Інтернету звіт про подорож на Кінбурнську косу, то знайшов один вартий уваги. У ньому детально описувався піший похід косою хлопця та дівчини. Так я зміг почерпнути деякі важливі деталі, а також сформувати уявний маршрут. Що мені не сподобалося в їхній подорожі, так це те, що вони оминали майже всі населені пункти й рідко вступали в контакт із місцевими. Я вирішив виправити цю ситуацію. Адже місцеві жителі розповідають багато цікавої та важливої інформації про історію, культуру, природу регіону.

І от я вирушив у подорож на косу. Спочатку кілька днів пробув у курортному поселенні Залізний Порт. А вже з нього відправився «автостопом» до Геройського. Подорож «автостопом» мені цікава насамперед  тим, що дає змогу знайти цікавих співрозмовників. До Геройського мене підвозив мисливець. Він розповів мені про змій та павуків, які мешкають на косі. Небезпечними для людини є степова гадюка, а також павуки-каракурти. Чоловік повідав, де можна зустріти павуків, а також пояснив, що отруйна степова гадюка  завдовжки менше метра. Усе, що довше, — це або вужі, або полози, яких не варто боятися.

Заночувавши поблизу Геройського, я зрозумів, що найнеприємнішими для мене стали місцеві комарі. Вони за розміром менші, ніж наші, відтак  із легкістю пролазять крізь сітку в палатці. Саме вони не давали мені спати першу ніч на косі. Тому наступного ранку я зашив одну з бокових москітних сіток у наметі.

За день я здолав пішки близько 30 кілометрів і дістався до поселення Покровські Хутори. Але йти по піску у спеку — дуже непросте завдання. На півдорозі в пошуках води я натрапив на урочище «Волижин ліс». Лісник дозволив набрати води. Сам він приїжджий, здається, із Житомирської області. На запитання, чи не самотньо йому в лісі, відповів: «У мене буває гостей більше, ніж у тебе вдома».

У Покровських хуторах є водне сполучення з Очаковом. Тут дві пристані, і кілька разів на день курсує катер. Саме ним, а також транспортом по піщаних дорогах у поселення доставляють продовольчі товари. Враховуючи те, що не кожна автомашина проїде по піску, ціни в магазинах значно вищі, ніж у тому ж Геройському. Скажімо, кілограм персиків чи помідорів коштує 70 гривень, а у Залізному Порту я купував їх за 30 гривень.

У поселенні вдалося знайти товариша для подальших оглядин коси. Ним став військовий-«АТОвець». Із ним ми й подалися на край коси. Гарне місце: з одного боку — море, а з іншого — лиман. Біля краю коси пролягає лінія фарватеру, тому охочі можуть спостерігати за величезними кораблями на відстані витягнутої руки. Дмитро (саме так звали мого товариша) виявився істориком та медиком, тож дорогою детально розповів, як правильно надавати першу допомогу.

Два дні ми досліджували місцевість поряд із Покровськими Хуторами. Потім Дмитро поїхав додому, а на мене чекав піший похід до сусіднього села Покровка. Ішов я вздовж моря по білосніжному піску. Пейзаж і справді нагадував фотографії  Мальдівів з Інтернету. Перепочити можна було в сосновому лісі зовсім поруч із морем.

Покровка справила на мене приємне враження. Поряд із поселенням багато солоних озер, а трохи далі вздовж моря починається Чорноморський заповідник, на території якого можна спостерігати за різними птахами. У поселенні вдалося познайомитися з цікавим чоловіком  —  священиком та бардом. В’ячеслав проживає в Одесі, а влітку приїжджає на косу. Тут у нього намет, човен, саморобна капличка, гітара. Живе просто на березі моря. Рано-вранці встає й ловить креветки, потім готує їх на вогні і, пливучи на човні вздовж берега, продає їх відпочивальникам. Так і заробляє собі на життя. А ще іноді грає на гітарі в місцевому кафе. В’ячеслав пригостив і мене креветками. Незважаючи на те, що їжджу на море майже щоліта, спробував їх уперше.

Попрощавшись із Покровкою,  я за день дійшов до Геройського. Знову асфальтова дорога, цивілізація… Отак і завершилася моя подорож до українських Мальдівів  улітку минулого року. Мандрівка залишила круті враження. До речі, на Кінбурнську косу я повернувся у квітні цього року. Зустрів на її краю Пасху, вивчав околиці Покровки з моїм товаришем по мандрівках Валерієм.

Незважаючи на неповторну красу Кінбурнської коси, хочу зазначити, що відпочинок на ній більше підійде любителям наметів. Тут є кілька кемпінгів, але сервіс у них бажає бути кращим, та й ціни «кусаються». Враховуючи це, продукти я б радив закуповувати заздалегідь. До того ж добиратися потрібно на джипі, «бусику» або радянських автомашинах на зразок «УАЗика» чи «Ниви». Але природа, чудові заходи сонця, білосніжні пляжі варті того, щоб хоча б раз у житті відвідати таке неперевершене місце в Україні.  

Микола КАМУЗ