Замість життя обрав літературу

Літературний довгожитель — полтавський письменник Володимир Карпенко (псевдонім Влад Землянин) — зустрів свою 85-ту весну. Цієї пори природа буяє і чарує улюбленим кольором ювіляра — зеленим, а сивочолий Володимир Пилипович справляє щедрі життєві ужинки: уже згаданий ювілей, 60-річчя «палкої дружби» з кліщовим енцефалітом, 55 років, як переїхав до Полтави і почав писати роман-епопею «Амба», 

35 років, як на своє 50-річчя виконав норму кандидата в майстри спорту з шахів колишнього СРСР, чверть століття його членства в Національній спілці письменників України, 15 років життя зі званням «Почесний громадянин Полтавського району».

Ці дати безпосередньо чи опосередковано пов’язані з його літературною творчістю. Недаремно поет Анатолій Гальченко на одній із презентацій назвав ювіляра «лицарем прекрасної дами на ймення Література». Свою думку Анатолій Васильович обгрунтував так: «Для мене і більшості письменників література — це хобі, а для Карпенка — життя. Якщо Володимиру Пилиповичу запропонували б зробити вибір: життя чи література, він віддав би перевагу літературі». Та не думаймо, що в «лицаря» з його «прекрасною дамою» було кохання з першого погляду. Вистачало і злетів, і падінь. Епопея «Амба», відзначена 2003 року премією імені Володимира Короленка НСПУ, стала для письменника сенсом усього життя — його болем і щастям.

Крізь тайболу цензури та несприйняття

Головний герой роману — сімнадцятирічний чистий душею українець Макар — під час самозахисту вбиває двох високих чиновників-браконьєрів, які полювали на красенів-лебедів. Засуджений втік із табору в тайгові нетрі — вільну тайболу. І... добровільно повернувся за колючий дріт, силоміць привівши із собою рецидивіста, «пахана зони», який використав хлопця як знавця тайги і в разі голоду готував йому долю «корови». Роману ж «Амба», починаючи від написання 1965 року, довелося чверть віку долати своєрідну тайболу цензури та чверть століття — недрук, тому автор твору, колишній геолог, із 26 років інвалід праці ІІ групи, змушений був долати вже життєво-літературну тайболу.

«Амба» не побачить світу навіть через 100 років», — такий невтішний вирок виніс керівник дипломної роботи в Московському літературному інституті імені О. М. Горького Борис Зубавін випусникові з Полтави, ніби передбачаючи відповіді рецензентів із провідних видань та видавництв колишнього Союзу.

Твір оцінювали по-різному. Приміром, рецензент журналу «Новый мир» І. Велембовська ще й звинуватила автора роману в плагіаті: «Хочу сказати і про те, що В. Карпенко буквально повторив Б. Васильєва, коли написав, як накинувся його герой на браконьєрів, які відстрілювали на озері білих лебедів». І це при тому, що «Амба» була написана в 1965—1971 роках, а повість «Не стріляйте білих лебедів» з’явилася в № 6—7 журналу «Юность» за 1973 рік. 

Літературний критик Микола Костенко в книзі «Тропами царя зверей» про роман «Амба» прокоментував столичний «шедевр» так: «Та й сцени браконьєрства описані в названих творах усе ж по-різному! По-своєму! І дійсно талановито! Певно, столичному рецензентові важко припустити, що невідомий, тим паче периферійний автор здатен першим створити рівний за силою (про більш сильний страшно й подумати) художній твір. Щастя для подвижників мистецтва, що існує оцінка їхньої творчості не лише професіоналами, а й читачами, слухачами та глядачами. Однак авторові роману «Амба», як це не здасться дивним, у цьому разі можна пишатися подібним «плагіатом»!»

Майстерність автора «Амби», оригінальність його оповіді відзначив і популярний свого часу письменник Володимир Дудінцев: «Повість написана просто і добротно… Авторові ж хочу на-останок сказати: зрілість, яку він продемонстрував, давши нам образ Макара, змушує очікувати від нього нових кроків уперед, і я раджу йому спрямувати пошуки в той безкінечний світ людських стосунків, що не врахований статтями Кримінального кодексу». Унікальність «Амби» полтавського автора-«хуторянина» і в тому, що йому чи не найпершому, як писала рецензент московського журналу «Октябрь» І. Алатирцева, крім страждання в’язнів, вдалося показати і страждання тих, хто, заблукавши в життєвій тайболі, дивився на «зеків» крізь приціл. 

«Ви побачили те, від чого відвернулися інші», — зауважив рецензент видавництва «Молода гвардія» Гелій Ковалевич у покаянному листі до Володимира Карпенка через 20 років після негативної рецензії на твір (1971 ро-ку), пояснюючи: «Зовсім не з вашої вини книга опинилася, ніби в тіні публікацій, які випередили її, у тіні таких імен, як Олександр Солженіцин, Чабуа Аміреджибі, Варлам Шаламов і низки менш відомих. Що для розради? Чи для похвали, яку ви заслужили. Цілковита самостійність, щирість, знання того, про що пишете, і мужність: адже розуміли, на що йдете (робота «у шухляду стола» тяжка, а в ті часи і небезпечна)... Іще ваша істинна заслуга — все, що стосується «зони» (держсистема), ГУЛАГівської опричини. Ці мученики-«кромішники» (мордування на свій лад) із затиснутою виморочною совістю, недовіра до власних несміливих прозрінь із їхнім катівським са-дизмом, сексуально-алкогольним напівбожевіллям. І Сержантик, і замполіт, і підполковник (ось жахлива фігура!), і захватаєвські упирі з «Красуні» — персонажі, якими, думаю, не знехтував би й Федір Достоєвський».

«Амба» — багатозначна назва роману. Так величають уссурійського тигра. На жаргоні моряків і злодіїв це слово означає кінець, тобто смерть. У романі «Амба» — табірне прізвисько головного героя Макара, а ще, на думку автора твору, кінець несправедливого діла в масштабах держави, у масштабах людства. Свавілля в усі часи коїлося і коїтиметься, як вважає Володимир Карпенко, через те, що «людство на всій земній кулі хворіє на духовну проказу, яка може перевтілюватися навіть у матеріальну. Хіба можна назвати «гомо сапієнс» людину, яка виготовила водневу бомбу та лазерну зброю для знищення не тисяч і мільйонів, а мільярдів землян, здатну зробити нашу прекрасну планету мертвою пустелею. Хто винен у цьому? Свідомість! Свідомість окремої людини і людства загалом. На жаль! Бо темп розвитку техніки летить, як ракета, а розвиток свідомості повзе, мов равлик, який навіть не снідав...»

Час «Амби»

«Не знаю, чому доля така несправедлива до Володі, але я вважаю його письменником із тих далеких часів, коли прочитав рукопис «Твердість одинадцять», — сказав колись стриманий на похвалу письменник, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка Феодосій Роговий. «Він же, до речі, переклав і підготував до друку в нашій обласній молодіжній газеті легенду «Клинок Алімааса» студента-першокурсника Літінституту при Спілці письменників», — згадував Іван Моцар у серпні 1995 року.

Під час останньої зустрічі з Володимиром Карпенком у далекому квітні 1991-го, перебуваючи в лікарні, Феодосій Кирилович тримав у руках «Побег». Він знав, що наступного року в «Молодой гвардии» має побачити світ 100-тисячним накладом перший том роману «Амба». Прощаючись з автором багатостраждального твору, Феодосій Кирилович задумливо мовив: «Мабуть, Володю, настав твій час. Час «Амби». Але сталося не так, як гадалося. Відбувся заколот ДКНС («ГКЧП»). Авторові роману пощастило побачити тільки гарну обкладинку майже зверстаної книги, яку планував видати 1992 року.

Лише 1998-го перший том «Амби» побачив світ у рідній Полтаві. «Психологiзм на рiвнi Федора Достоєвського! Куди тому Олександру Солженіцину! Таке умiння дається вiд Бога!», — зазначив після його прочитання відомий український письменник Володимир Малик. А 2010 року провідний критик України — лауреат Шевченківської премії Володимир Базилевський — зауважив: «Перший том «Амби» прочитав, не відриваючись. Забув про свою причетність до критики: не робив поміток, що зазвичай роблю. А це означає, що повністю підпав під вашу письменницьку владу».

2014 року Герой України, лауреат Шевченківської премії Іван Дзюба написав у листі: «Враження сильне... Письмо густе й точне. І життя взяте широко. Це роман не про табори, а про людей загалом. Хоч жорстокий табірний побут постає дуже зримо, предметно і психологічно насичено. Які характери, які долі! Увесь час думається: скільки людських сил і талантів марнується, як страждає людська природа, катована самою людиною. А постійна фізична і психологічна боротьба людини з людиною не на життя, а на смерть і системи з усіма ними… Драматизм втечі і переслідування, «ловитви» накладаються одне на одне і показують міру таланту й артистизму людини в мистецтві самознищення...» 

На думку деяких критиків, роман «Сад Гетсиманський» Івана Багряного (про в’язницю) та роман «Амба» Володимира Карпенка (про табір) тісно дотикаються і навіть доповнюють один одного. Ці два твори земляків, як і «Колимські оповідання» Варлама Шаламова — жахливі документи історії, хоча й відображені в художній літературі. 

Доктор наук із державного управління, учасник АТО, депутат Полтавської обласної ради Петро Ворона вважає «Амбу» Володимира Карпенка «матеріалом для нового посткомуністичного Нюрнберга-2». 

Перша епопея в українській літературі

Микола Костенко ще 2000 року, працюючи над книгою «Тропами царя зверей», назвав «Амбу» романом-епопеєю. За його підрахунками, у творі Володимира Карпенка понад 500(!) діючих осіб, які заплетені в складний сюжет. Усі вони так чи інакше проявляють себе не просто в розмовах, а й у діях. На думку критика, у своєму романі Володимир Карпенко проаналізував наслідки ХХ з’їзду партії — конкретного рубежу, з якого починається відлік новітньої історії СРСР. Підсумком і прямим наслідком цього якраз і став розпад Радянської імперії. Завдяки інструментарію глибокого художнього аналізу письменник показав у деталях, як це позначилося на свідомості та підсвідомості пересічних людей, керівників табірної системи, звичайних в’язнів ГУЛАГу.

Микола Костенко вважав «Амбу» романом-засторогою й для нашого часу, адже твір ілюструє згубні наміри необмеженої влади духовних нікчем. Мета номенклатури без національності з прадавніх часів — утримувати владу, щоб маніпулювати свідомістю співвітчизників і створювати табори для інакодумців, повертаючи людство до стану печерних часів чи космічного пилу. Життя продовжується за влучною формулою автора роману-епопеї «Амба»: «На жаль, в усі часи при всіх цезарях і релігіях в ім’я народу, задля народу, руками народу і з мовчазної згоди народу за тисячоліття винайшли батіг та гільйотину, кулю й шибеницю, атомну бомбу і лазерну зброю, концтабір і… Та хіба все перелічиш?!»

За визначенням завідувачки кафедри української літератури Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Віри Мелешко, цей твір — взагалі перша і єдина епопея в  українській літературі, адже роман «Амба» охоплює лиховісні й тяжкі історичні події від початку й до кінця ХХ століття. На думку автора роману, на зміну партійному маховику з’явився всесвітній політично-економічний маховик разом із жовто-зеленим дияволом. 

На орбіті рідної мови

«Перекласти «Амбу» іншою мовою майже неможливо — це завдання просто непосильне», — наголошував Володимир Малик після прочитання російськомовного роману. Здавалося б, твору неможливо вийти на орбіту рідної для Володимира Карпенка мови — української. Та дорогу, як і тайболу здолає той, хто йде...

Протягом кількох останніх років «Амба» нарешті пішла стежкою рідної мови: спершу перший том «Втеча», далі другий — «Леза долі», третій — «Зона волі». Посприяв цій благородній справі меценат Андрій Соколов. 

На думку Віри Мелешко, Володимир Карпенко, «оприлюднивши п’ять томів роману «Амба» російською мовою, запропонував читачам його українську версію — своєрідний синтезований переклад». «До перекладу причетна передовсім Марічка Зелень, котра виконала не лише перекладацьку, а й технічну роботу. Далі вступала «у дію» я, а кінцевий «шліфувально-полірувальний» етап перекладу та збереження мелодії фрази, оригінального духу тексту належав авторові Володимиру Карпенку...», — резюмувала Віра Мелешко.

Деякий час Володимир Пилипович не звертав уваги на схвальні відгуки про те, що переклад роману «Амба» кращий за оригінал. До речі, за україномовний перший том «Втеча» Володимир Карпенко отримав літературну премію імені Володимира Малика. Однак замислився лише тоді, коли про це почали говорити і російськомовні поети. Як не дивно, «Амба» — його перший художній твір. За плечима мав лише «Щоденник геолога» та літературний дар від Бога. 25 років недруку та праця без редактора, вихідних і свят під дамокловим мечем часу (бо після тяжкої хвороби лікарі «гарантували» максимум 5—7 років життя), а письменник прагнув застерегти людство від тих жахів у державі зокрема та світі загалом, про які ще й у 1965 році мало хто писав. 

«Таким чином, — підсумовує Віра Мелешко, — автор запропонував твір, який привертає увагу не лише осмисленням історії людства через показ її впливу на долю й душу людини, землян загалом, а й проблемами української мови». 

Макар — збірний портрет незламних українців

Небайдужа громадянська позиція автора мимоволі передається і головному героєві роману. Не-абияку мужність виявив вихованець діда-тайговика: ризикуючи життям, захищав скривджених у неволі — на «зоні»! Макар-Амба своїми вчинками сіяв у таборі й на волі зерна чистої духовної екології, нагадуючи напівміфічних слов’янських богатирів, казкових непереможних героїв. 

На думку Петра Ворони, «Макар — це своєрідний збірний портрет тих незламних українців, які не корилися системі, як і сам автор роману, і система їх не змогла перемогти... Художній образ полтавця Макара увібрав у себе героїку козацького лицарства, січової звитяги і дідівського подвигу в роки Другої світової війни…». Саме такі лицарі-правдолюби, як Макар і є сіллю рідної землі. На них тримається світ.

У зіркове майбуття літературного дітища Володимира Карпенка багато років тому повірив його перший видавець — письменник Юрій Дмитренко-Думич. Він порівнює творчі шляхи Володимира Висоцького та нашого земляка: «Володимир Висоцький, будучи геніальним поетом, побачив надрукованим лише один свій «підправлений» «професійними редакторами» вірш на військову тематику в збірці до Дня Перемоги... Володимир Карпенко належить саме до тих авторів, чиї твори важко пробивалися до читача. На те були різні причини... Але нашому земляку пощастило більше, ніж Володимиру Висоцькому — після 25-річного випробування недруком Володимир Карпенко таки побачив спочатку друковані фрагменти своїх творів у вигляді невеличких брошур, а згодом одна за одною почали виходити й, дякувати долі, виходять повноцінні книги в тій редакції, як її бачить автор... То велике щастя для літератора. Я не належу до палких шанувальників творчості Володимира Карпенка. Мені імпонує більш експресивна, гостросюжетна проза… Але цілком спроможний оцінити талант і високий професіоналізм свого товариша по перу. Володимир Карпенко виявив неабияку громадянську мужність і в найтяжчі часи політичної цензури не зламався... Не став кон’юнктурним «совєтським» письменником, а вперто й наполегливо розробляв свою, уподобану раз і назавжди тему торжества справедливості в борні добра й зла.  Наш земляк здійснив і здійснює величний подвиг у літературі, наважившись взятися за написання творів світового значення, описавши в художніх літературних образах політичну історію народів... Вельмишановний мною Володимир Висоцький мав ніжну, вразливу душу. Він передчасно «згорів» через неможливість реалізувати свій талант — і не тільки поетичний чи акторський — так, як він хотів і міг, а також через свій нестійкий і слабкий характер, шукаючи «віддушину» в антидепресантах. Володимир Карпенко витримав непрості випробування долею — як фізичні, так і моральні. Можливо, саме це загартувало його талант, а може, саме вроджений літературний талант допоміг йому подолати всі випробування». Отакий він, лицар прекрасної дами на ймення Література. 

Марічка ЗЕЛЕНЬ