Душа, окрилена талантом і любов’ю до людей: пам’яті Миколи Посполітака

16 травня 2020 року мав би святкувати своє сімдесятиріччя Микола Посполітак — видатний полтавець, художник і скульптор, член Національної спілки художників України, автор багатьох пам’ятників у Полтаві й за її межами. Та не судилося…

Микола Корнійович був чоловіком із величезною творчою потугою, яку поєднував із дивовижною працездатністю, неймовірною щедрістю й добротою. У творчому доробку митця багато плакатів, вітражів, дизайнерських проектів, близько 30 пам’ятників та меморіальних дощок. Роботи автора зберігаються у вітчизняних та закордонних музеях і приватних колекціях. Він брав участь у багатьох національних та зарубіжних виставках. Остання виставка відбулася у 2017 ро-ці в німецькому місті Остфільдерн. Серед нагород Микола Посполітака — диплом І ступеня й золота медаль ВДНГ України (1985 рік) та диплом і премія «Політвидаву України» за участь у республіканському конкурсі 1987 року. Наше знайомство розпочалося колись зі спільної праці над одним проектом і якось непомітно переросло у приятельські стосунки.

Микола Корнійович народився у мистецькій родині. Його батько Корній Сидорович — також художник і скульптор, автор пам’ятників Леонідові Глібову в селі Веселий Поділ, Іванові Котляревському в селі Горошине, що в Семенівському районі, та нескореним полтавцям в обласному центрі. Так склалося, що ще в 1970-ті роки мені пощастило познайомитися спершу зі старшим Посполітаком. Одного разу мене, молодого головного металурга Полтавського автоагрегатного заводу, викликав директор і сказав: «Хоч ви й безпартійний, але маєте партійне завдання. Обком партії планує нараду, і вам для запрошених гостей треба відлити з алюмінію копії полтавської скульптури Лялі Убийвовк, зменшені у масштабі 1:50». Очільник заводу мене добряче здивував і навіть налякав. Я став відмовлятися, пояснюючи, що я не скульптор і це завдання мені не під силу. Директор відповів, що мені треба буде лише розтиражувати пам’ятник, а модель зробить автор пам’ятника нескореним по-лтавцям.

Наступного дня у визначений час я був на Полтавському художньому комбінаті. Він на той час займав приміщення закритої Миколаївської церкви, що над горою через дорогу від Полтавського краєзнавчого музею. Застав  там кількох незнайомців, а на моє запитання, як побачити Корнія Посполітака, хтось українською мовою, що тоді було рідкістю, відповів: «А він пішов за натхненням. Зачекайте». Очікувати довелося недовго. Невдовзі до приміщення увійшов незнайомець із торбинкою-сіткою в руках, з якої виглядало кілька пляшок вина. Мабуть, митці готувалися до якогось свята.

Потім були ще зустрічі і спільна робота. А через 30 років мені пригадалося оте «натхнення». У той час я виношував ідею вшанування пам’яті першого міністра освіти в уряді УНР Івана Стешенка меморіальною дошкою на фасаді Великобудищанської школи, що в Диканському районі, і шукав скульптора, який би міг виконати таке завдання. Поділився думками з приятелем, полтавським художником Віктором Трохимцем-Мілютіним. Він сказав, що в Полтаві цієї роботи ніхто не виконає краще за Миколу Посполітака. Віктор Олександрович і познайомив мене зі скульптором. Ми визначилися з ціною й термінами. Чи не під час першої зустрічі з митцем я пригадав далекий час знайомства з його батьком. Задоволений Микола Корнійович довго сміявся і здивував мене словами: «А я пам’ятаю оте «натхнення», от тільки вас не пригадую, хоч і був тоді на художньому комбінаті. На той час ми з батьком уже працювали разом».

Перед тим, як узятися за новий проект, Микола Посполітак обов’язково вивчав місця, так чи інакше пов’язані із життям свого героя. Другим етапом було вивчення місця, де мав стояти майбутній пам’ятник. Мені пощастило бути причетним до трьох проектів скульптора і спільних поїздок на об’єкти. Микола Корнійович хоч і радився на етапі виношування ідеї, та у принципових питаннях був непохитним.

Пригадую стару майстерню митця на нинішній вулиці Пилипа Орлика. Це неподалік від моєї квартири. Мені часто доводилося відвідувати ту майстерню, адже 2008 року Микола Корнійович працював над проектом меморіальної дошки на вшанування пам’яті Івана Стешенка. І ми часто обговорювали ту чи іншу деталь пам’ятної таблиці. Тоді ми ще не були настільки близько знайомі, як через 10 років. Але одну дивовижну рису характеру Миколи Посполітака запам’ятав відтоді. Маю на увазі щедрість митця. Влада тоді з фінансуванням меморіальної дошки мене не підтримала, тому витрати довелося повністю взяти на себе, а сума була чималенькою — 35 тисяч гривень. Я погодився. Узяв кредит і став потихеньку виплачувати. Робота добігала кінця. Саме тоді Посполітакові спала на думку одна цікава ідея. Він зателефонував мені й запросив до майстерні, щоб попередньо обговорити її. Було це 1 серпня 2008 року, саме в день мого народження. Я святкував його в сина у Старих Санжарах. За столом зібралися близько 

20 гостей, і я ніяк не міг їх покинути. Та митець наполягав. А коли я йому розповів про поважну причину, на другому кінці дроту відчув по голосу, що він мене зрозумів. А далі Микола Корнійович мене взагалі здивував: «О, так у вас сьогодні день народження! То я дарую вам 5 тисяч гривень». Мій кредит миттєво зменшився на цю суму. Я не втримався, щоб не повідомити своїх гостей про цей щедрий подарунок. Не приховую: на обличчях багатьох із них побачив подив. Мене ж цей вчинок іще дужче вразив, тим паче що це було на початку нашого знайомства. До слова, маю іще один цінний подарунок від Миколи Корнійовича — це стара картина самобутнього художника Cтепана Войтенка. Дуже цікава історична робота із зображенням центру козацького містечка Великі Будища, що на Диканщині.

Митець лишив по собі неабиякий творчий доробок, але, на жаль, так і зосталася незавершеною робота над пам’ятним знаком у Великих Будищах, що мав позначати місце зустрічі трьох армій навесні 1709 року: шведської армії Карла ХІІ, запорізьких козаків під проводом Костя Гордієнка та війська Івана Мазепи. Чи не останньою роботою скульптора, втіленою у граніті, став пам’ятник розстріляним у 1938 році диканцям. Виконав його Микола Посполітак у 2018 році. Цей проект також створений на моїх очах і з моєї ініціативи. На жаль, нинішня диканська влада зробила все можливе, щоб загальмувати встановлення пам’ятника. Мабуть, тому, що чиновники досі не відірвалися від комуністичної пуповини. Коли цей проект побачив ректор Полтавського національного педагогічного університету імені 

В. Г. Короленка Микола Степаненко, то не стримався і сказав, що кращої декомунізації він ще не зустрічав. 

Ми не раз їздили з автором до Диканьки, щоб обрати найкраще місце для пам’ятника. На жаль, через зволікання місцевої влади скульптор так і не побачив свого  дітища встановленим у належному місці. Та я вірю у торжество справедливості, адже, встановивши пам’ятник 19 невинно убитим диканцям, звинуваченим в організації збройного повстання проти радянської влади, ми тим самим вшануємо й пам’ять видатного полтавця Миколи Посполітака.

Григорій ТИТАРЕНКО, 

краєзнавець