У художньому музеї виставка однієї картини

Виставка однієї картини з фондової збірки, яку запропонував для споглядання своїм віртуальним відвідувачам Полтавський художній музей (Галерея мистецтв) імені Миколи Ярошенка, приурочена до 75-річчя перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, Дня пам’яті та примирення.

Як може художник-учасник кровопролитних боїв передати своє сприйняття війни? Чи можна розкрити тему без нагромадження гармат, танків, вибухів? Виявляється, можна! Зокрема це блискуче вдалося Леоніду Лабеноку у роботі «Тато» (1971 р.), яку визнали найкращою на одній із республіканських виставок, а згодом вона обійшла весь світ.

Леонід Лабенок (1927—2000 рр.) — український живописець, визнаний майстер пейзажу, автор портретів, тематичних картин у реалістичному стилі. Народився в Ленінграді (нині Санкт-Петербург). Випускник Кримського художнього училища імені М. С. Самокиша та Ленінградського вищого художньо-промислового училища імені В. І.  Мухіної (нині Санкт-Петербурзька державна художньо-промислова академія імені О. Л. Штігліца). Учасник Другої світової війни.  Нагороджений медаллю «За відвагу», орденами Вітчизняної війни II ступеня, медаллю «За трудову відзнаку», орденом «Знак пошани», срібною медаллю імені М. Б. Грекова за відображення теми Великої Вітчизняної війни в образотворчому мистецтві. У 1984 році отримав звання народного художника України.

За спогадами заслуженої журналістки Криму, письменниці, мистецтвознавиці, театрознавиці Людмили Обухівської, яка добре знала художника, він любив повторювати: «Поспішайте любити, поспішайте робити добро». І то не просто слова, а його життєве кредо. На долю Леоніда Лабенока випало чимало випробувань. Хлопчиськом був зв’язковим у партизанів під час окупації Криму. Після звільнення півострова служив в армії і мріяв стати художником. Після закінчення відділення монументального живопису повернувся до Сімферополя.  

Робота Леоніда Лабенока «Тато» експонувалася на багатьох виставках, була відтворена в багатьох журналах і навіть шкільних підручниках. Цегляна стіна, в отворі якої вдалині видно купол храму, а на стіні — виконаний дитячою рукою портрет молодої людини в солдатській пілотці. Груди воїна прикрашає медаль «За відвагу». Малюнок шматочком шкільної крейди виконала нескладна довгонога дівчинка-підліток, яка, зашарівшись від збентеження, відійшла вбік. То 13-річна дочка Варя позувала батькові. У ній зворушливість ніжного створіння, яке уявляє собі тата, якого не пам’ятає, якого любить безмежно, за яким сумує дитяча душа і не може змиритися із втратою, повірити, що не побачить рідного обличчя ніколи-ніколи… Варвара Леонідівна вважає, що тільки завдяки батькові, його вмінню образно пояснювати впоралася зі складним завданням. Полотно оцінили не лише мистецтвознавці. У сімейному архіві зберігається лист доцента Казанського університету М. Магдєєва з коротким, але містким відгуком: «Вам вдалося без нагромадження гармат, літаків і колючого дроту показати всю трагедію війни, яка залишила сиротами мільйони дітей…» І знову спогад художника: «Ця репродукція розійшлася по всьому світу. Де тільки не була! А я, дивлячись на неї, не міг повірити, що впорався з портретом, який треба було вивести саме дитячою рукою. Безпосередності, щирості навчався у дітей, розглядаючи їхні малюнки». Та, власне, це і є рисою його творчості, характеру, адже можна досягти найвищої майстерності, але ніколи не досягти зворушливої чистоти, якщо не володієш потрібними якостями.

Марина ПОПКОВА