350 років тому на Полтавщині народився козацький літописець Самійло Величко

Самійло Величко народився 11 лютого 1670 року в с. Жуки Полтавської сотні у козацькій родині. Упродовж 80-х років ХVІІ століття навчався у Києво-Могилянській академії. Із 1690 року Самійло Величко служив у домі генерального писаря Війська Запорозького Василя Кочубея. На початку 1705 року розпочав службу в Генеральній  військовій  канцелярії, де обіймав посаду старшого канцеляриста. Крім роботи в канцелярії, брав участь у воєнних походах, яких не бракувало в перші роки Великої Північної війни. Колекціонував і збирав книги та важливі манускрипти. У наукових бібліотеках дослідники  часто натрапляють  на старовинні фоліанти з написом: «Із книг Самійла Величка, канцеляриста». А ще виконував важливі дипломатичні доручення гетьмана Івана Мазепи. 

Ув’язнення після поразки Івана Мазепи

Служба в Івана Мазепи, як вважають окремі дослідники, і спричинила  у 1709 році арешт Самійла Величка. Бо як же тоді ще пояснити тривале ув’язнення старшого канцеляриста після провалу задуму Мазепи в 1709 році? Нагадаємо, воєнно-політичний виступ гетьмана Івана Мазепи проти царя Петра I був спрямований на визволення України з-під ярма ворожої Московщини. Уряд  московського царя Петра I протримав Самійла Величка у в’язниці понад 5 років. На волю вийшов лише в 1715 році, і то завдяки покровительству й заступництву сина свого колишнього патрона — Василя Кочубея, котрий  користувався милістю Петра І, оскільки був нащадком ворога Івана Мазепи. Після звільнення мешкав у маєтках Кочубея — у Жуках і Диканьці, де переважно навчав дітей грамоти. Саме в Жуках Величко почав писати  історичний твір, присвячений подіям середини ХVІІ — початку ХVІІІ століття. Жорстоке знищення гетьманської столиці Батурина московськими  військами Олександра Меншикова, наслідки Руїни, тобто зруйновані міста  та села Правобережної України, де кістки людей лежали непохованими десятиріччями — усе це на власні очі бачив Самійло Величко, що і спонукало його на написання літопису, який охоплює період від часів  Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького до початку XVIII століття.

Літопис Самійла Величка — вершина українського барокового літописання

Пишучи його, автор не лише дослідив документи Генеральної військової канцелярії, ознайомився з козацькими літописами, а й вивчив праці зарубіжних авторів: Алессандра Гваньїні, Михайла Кромера, Станіслава Окольського, Самуїла Твардовського та інших. Автор також  цитує «Синопсис», твори Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала, Симеона Полоцького, Варлама Ясинського, Лазаря Барановича. 

Перший том охоплює події з 1648-го по 1659 рік і має назву «Сказання про війну козацьку з поляками…». Другий том, присвячений подіям 1660—1700 років, називається «Повість літописна о малоросійських і іних повідєніях». Згодом під час публікації твору обидві частини були об’єднані  під назвою «Літопис Самійла Величка».

Дослідники досі дискутують про світоглядні позиції Самійла Величка. Можливо, істина посередині. Доктор історичних наук Тарас Чухліб розмірковує: «Чому він трошки недолюблював Івана Брюховецького чи Івана Мазепу? Я для себе зробив такий висновок: Самійло Величко писав в умовах, коли творилася Російська імперія, коли заборонялося якщо не все, то частина українського, він писав для своїх наступників, щоб ті колись прочитали нашу справедливу історію, трохи завуальовуючи і даючи такі негативні оцінки нашим гетьманам. Все те для того, щоб його роботи залишилися в нашій історії. Якби він писав про них лише позитивно, то, очевидно, літопис Величка до нас не дійшов би». Літописець тужив за часами, коли існувала сильна гетьманська влада, і водночас жив у часи, коли принаймні в частини козацької старшини формувався погляд на історію України в контексті зародження Російської імперії, вважає доктор історичних наук Віктор Брехуненко. Він стверджує: «Самійло Величко в той час переживає внутрішню драму, внутрішній конфлікт між оцими двома  ідентичностями. І видно чітко з літопису, що українська складова бере гору». Доктор історичних наук Юрій Мицик пише: «На Величку, можна сказати, завершується процес переходу літописання до історіографії в сучасному розумінні. І Величко є останнім літописцем, ну, не останнім, а принаймні першим істориком. Якоюсь мірою він є предтечею Григорія Сковороди».

Літопис Величка  є  вершиною українського барокового літописання. Ні до, ані після нього ніхто не відтворював такого складного, мозаїчного, взірцевого щодо дотримання літературного стилю бароко полотна з усіма належними йому компонентами. Це не звичайна хроніка, в якій просто фіксуються чи переказуються ті події. «Літопис» є водночас і художнім твором, бо автор знаходить яскраві барви для своєї оповіді, збагачує  її важливими деталями, у численних ліричних відступах висловлює своє ставлення до подій і людей. 

Останні роки життя Самійло Величко провів у селі Жуки. Там помер і похований. 

Вшанування пам’яті

В Україні здійснено видання унікального твору, яким у далекому XVIII столітті було розпочато грунтовний аналіз самосвідомості українського народу. Сучасною українською мовою його переклав письменник і культуролог Валерій Шевчук. Сам автор, який вже сліпим і у злиднях дописував твір свого життя, закликав: «Ласкавий читальнику, коли що здасться тобі в цій моїй праці непевне й неправильне, то, може, воно так і є, але, не знищуючи й моєї нікчемної праці, виправ мене даним тобі від Бога розумом».

Могила Самійла Величка до нашого часу не збереглася. Та в центрі села Жуки Тахтаулівської сільради на ймовірному місці поховання у 1995 році встановлено пам’ятний знак (архітектори —  В. Вольвач, Б. Золотницький), який символізує останнє пристанище славного історика козаччини.

У період президентства Віктора Ющенка з ініціативи громадського діяча Володимира Зайцева за активного сприяння тодішнього голови Полтавської облдержадміністрації Валерія Асадчева було відкрито першу чергу меморіального комплексу слави українського козацтва. Невід’ємними частинами комплексу є курган пам’яті та каплиця Покрови Пресвятої Богородиці нашої помісної канонічної Православної церкви України (ПЦУ). Сам храм знищили у часи СРСР (30-ті ро-

ки минулого століття) російсько-комуністичні злочинці. Залишився тільки дзвін, що нині зберігається в  Полтавському краєзнавчому музеї. Внаслідок копіткої роботи По-лтавського центру охорони та досліджень пам’яток археології, очолюваного Олександром Супруненком (нині — директор Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського), було віднайдено місце розташування  Покровської церкви. У 2009 році тодішній президент Віктор Ющенко взяв участь у церемонії освячення відновленої каплиці. 

У 1998 році студія «Укртелефільм» створила документальний фільм «Козацький літопис Самійла Величка» (сценарист — Г. Десятник, режисер — С. Дудка, оператор — В. Борачек, звукорежисер — О. Романов). Полтавська міська рада ще у 2003 році заснувала щорічну премію імені Самійла Величка. Головні її ідеї — прокладення моста духовного єднання поколінь, популяризація історико-культурної спадщини України, відкриття нових імен у змаганні за майбутнє української культури та її ролі в розбудові нашої держави. Премія присуджується за кращі здобутки, які утверджують ідею національної держави, духовні цінності українського народу, та є вагомим внеском у національно-культурне відродження нації. 

Цьогоріч з ініціативи Українського інституту національної пам’яті (УІНП), згідно з постановою Верховної Ради, славний  ювілей Самійла Величка відзначається на державному рівні. Незабаром, 2 березня,  у  Полтавському краєзнавчому музеї  імені Василя Кричевського відбудеться четверта наукова конференція на тему: «Село Жуки — батьківщина літописця Самійла Величка». На  ній свої доповіді  виголосять науковці, музейники, краєзнавці. У травні Полтавська районна рада  планує  влаштувати  козацький  фестиваль з нагоди  350-ліття з дня народження  видатного літописця. 

А  стартували урочистості з цієї нагоди 11 лютого на його батьківщині — в селі Жуки. Спочатку голова районної ради Михайло Кононенко, директор Полтавського 

краєзнавчого музею імені Василя Кричевського Олександр Супруненко, регіональний представник УІНП у Полтавській області Олег Пустовгар, представники обласної та районної влади, громадськості, краєзнавці, жителі Полтавського району, історики, активісти козацьких формувань, зокрема полтавського полку козацького коша імені Миколи Міхновського поклали квіти до пам’ятного знака на честь автора знаменитого літопису. Також поруч із відновленою Покровською церквою  ієромонах Іоан Луценко (ПЦУ) звершив панахиду зі вшануванням пам’яті Самійла Величка.

 За матеріалами Інтернет-джерел підготовлено Північно-східним  міжрегіональним  відділом  Українського інституту національної пам’яті