«П’ять століть люди використовували кахлі, які давали їм відчуття тепла, комфорту»

Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Володимир Маркар’ян, відомий у Полтаві й не тільки як майстер художнього різьблення по дереву, дерев’яної скульптури, ручної вибійки на тканині, форм для пряників, мозаїки зі скла на керамічній основі, цього разу у виставковій залі Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського представив першу персональну виставку як кахляр, реконструювавши понад 50 пічних лицьових неполив’яних сюжетних та орнаментальних кахлів XV—XX століть з 11 регіонів України, знайдених під час археологічних розкопок, — витратив на це, за його словами, два роки. Усі кахлі, наголошує,  виготовив власноруч (помічників до цієї роботи не залучав) і дуже задоволений результатом. Майстер вважає: старовинні кахлі — це велика національна спадщина, повною мірою досі, на жаль, не вивчена. Оригінальність експозиції ще й у тому, що на ній репрезентовано не лише давні (часто власноруч відновлені паном Володимиром) кахлі та їхні реконструйовані копії, а й вирізані різцем дерев’яні форми. Бо оригіналів останніх, на жаль, у жодному музеї не збереглося. Автор експозиції пояснив, що представив ці кахлі, які нібито пройшли крізь товщу віків, на суд загалу задля того, аби показати, що заслуга в їхньому поширенні й розквіті належить не тільки кахлярам, керамістам, а найперше різьбярам, котрі виготовляли форму, виражали художній зміст у глибоко символічному за своєю суттю зображенні. Чому саме неполив’яні пічні кахлі?

— Розписані поливою кахлі належать уже до пізніших часів — це в основному голландські, косівські, російські за витоками. Мене ж більше цікавлять саме первісні неполив’яні теракотові кахлі, що сягають глибини віків, — зізнається автор виставки. — Невипадково, коли заходиш до виставкової зали, ніби відчуваєш подих століть. Узагалі пічна кахля — це унікальне явище, у ній закарбований сакральний код.  Обкладена кахлями піч в українській хаті завжди займала центральне місце. Вона давала тепло, комфорт, а тому нерідко асоціювалася з небесним світилом. Тож, як бачите, у багатьох рельєфних зображеннях кахель прослідковується один із найдавніших символів у світі, поширений і в культурі українців, — солярний знак, що позначає сонце і втілює світло та тепло. Одним із найулюбленіших і найпоширеніших в українському народному мистецтві був і символ Дерево життя, він теж у тому чи іншому вигляді досить часто повторюється на рельєфних зображеннях кахлів. Ось перед вами оригінальна пічна лицьова кахля «Дерево життя» ХVІІІ століття, знайдена під час археологічних розкопок у селі Настасівка Хорольського району, а це її реконструкція в моєму виконанні. Фактично це старовинна рельєфна народна картина, що має неповторну енергетику. Бо кожна лінія в ній жива. Відверто кажучи, у мене було багато пропозицій щодо місця цієї виставки, але я обрав саме краєзнавчий музей, бо, скажімо, на його вхідних дверях вирізьблене Дерево життя, ідентичне оцьому, що зображене на старовинній кахлі.

Дуже цікавими є кахля під назвою «Жолдаки» із зображенням таких собі мушкетерів, що належить до ХVІІ століття (знайдена вона на Черкащині), або «Адам і Єва» також ХVІІ століття (її знайшли під час розкопок на Волині). А от узагалі унікальна кахля того ж таки ХVІІ століття «Козак і козачка», на якій зображена українська жанрова сцена (оригінал знайдено в селі Бірки Кропивницької області). Досить часто стародавні майстри вдавалися до образу Юрія Змієборця, бо він нерідко в тому чи іншому варіанті повторюється на кахлях. Дуже поширеним був малюнок «Два леви» (така кахля знайдена в Батурині на Чернігівщині), як, власне, й багато інших зооморфних зображень (поміж них кахля «Лев» (ХV століття), знайдена на території Києво-Печерської лаври, а також «Дракон» (ХVІІ століття) з Королівського замку на Закарпатті). А от кахля «Геральдичний лев» (ХVІІ століття) з колекції Петра Лінинського, знайдена в місті Жовква Львівської області, перегукується з гербом Львова. Унікальні й кахлі «Православна» та «Килимова» (ХVІІІ століття), знайдені на території Полтавської фортеці, — власне, усіх не перелічити. Цікаво, що іноді автор відтворював кахлю зі зразка, дуже пошкодженого часом, або й узагалі зі знайденого маленького фрагмента!

А ще на виставці представлені й суто авторські роботи на різні теми. Тут тобі й козаки, які пливуть на Босфор, і головні божества, котрим поклонялися наші давні предки, — Велес та Перун…

— Свого часу я мав майстерню в «Зеленбуді», де 13 років вирізав дерев’яні скульптури, які представляв як на закордонних, так і всеукраїнських конкурсах, симпозіумах, фестивалях народного мистецтва, — пригадує Володимир Маркар’ян. — Тоді нерідко вдавався до образів божеств, відтак захотілося відобразити їх і на кахлях. А оце перше зображення тризуба. За князя Володимира була знайдена стріла з наконечником у вигляді тризуба. Я його реконструював і уявив собі, який вигляд він мав би на кахлі. А це мій погляд на те, якою була кахля в Трипіллі. Ось іще одна моя розробка кахлі, в основі якої лежить малюнок герба Війська Запорозького.

За зізнанням автора, у нього було бажання не просто представити кожну давню кахлю окремо, адже вона по-справжньому виграє тоді, коли в поєднанні з іншими становить своєрідну мозаїку. Відтак одні й ті ж кахлі повторюються, що дає змогу уявити, який вигляд мала б облицьована ними піч.

Окрім усього, умілець відтворив давню технологію тиснення кахлів із різьблених дерев’яних форм. Тож не може спокійно дивитися телетрансляції майстер-класів із виготовлення кахлів, коли за основу береться гіпсова форма. Бо в давні часи ніякого гіпсу не було. 

— Насправді виготовляли дерев’яні форми — я якраз і представив їх на виставці. Вирізати зразок потрібно було таким чином, щоб на кахлі отримати дзеркальне відображення, — усе це не так просто. Недаремно  дерев’яні форми для виготовлення кахлів коштували дуже дорого, — констатує майстер. — Так само цінувалися й форми для пряників. І після того, як я підняв цей пласт, близько 10 підприємств в Україні почали працювати з моїми формами, відродивши автентичну випічку, зокрема в Полтаві виготовляли досить смачні пряники-«веселяники».

Одну з дерев’яних форм замовила й київська майстерня «Глинар», яка робить сучасні каміни й облицьовує їх. І хоч нині відбувається тяжіння до гіпсових форм, їх, за словами Володимира Маркар’яна, не зрівняти з дерев’яними, тиснення з яких мають особливу енергетику.

У чому ж унікальність кахлі? Це не просто плитка, стверджує пан Володимир, адже з іншого боку до неї прилягає так звана румпа, товщина якої сягає 6—7 сантиметрів. Тобто це унікальна конструкція, яка, окрім естетичної, мала й неабияку практичну функцію: після того, як протоплювали піч, протягом 2 діб зберігала тепло. Із введенням системи централізованого опалення потреба в кахельних печах відпала, через що кахлярство почало занепадати. Проте Володимир Маркар’ян переконаний, що іще настане час, коли кахля отримає друге життя. 

— Централізоване опалення — для багатьох нині болюче питання. Іще Дмитро Менделєєв зауважував, що топити природним газом — усе одно, що купюрами. Рано чи пізно нам доведеться від нього відмовитися. І якщо всередині конструкції з об’ємних кахлів провести електроспіраль, повірте, вона буде дуже економною. Просто ця ідея чомусь нікому не приходить у голову. На жаль, ми дуже легко відмовляємося від надбань попередніх поколінь. Уявіть собі, п’ять століть люди використовували кахлі, які давали їм відчуття тепла, комфорту, а потім узяли й забули про них. Думаю, цю тему ще досліджувати й досліджувати. Щодо мене, то я зробив у цій царині лише перший крок. Хочу доробити давні кахлі з інших регіонів України й підготувати до друку видання, в якому все осмислити, — ділиться планами пан Володимир.

Виставка триватиме до 5 квітня. Тож ви іще маєте змогу її відвідати й відчути енергетику живої кахлі.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора 

та з особистого архіву Володимира Маркар'яна