Музейна зустріч, що вливає в душу любов до всього живого на Землі

День бабака в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського відзначили по-особливому. Запросили першокласників 9-ї школи, і науковий співробітник науково-дослідного експозиційного відділу природи Олена Деркаченко доступно, як для малих школяриків і в той же час грунтовно розповіла про милих тваринок байбачків, їхні види, про степового бабака, який живе в Україні й зокрема на Полтавщині. 

На екрані демонструвалося багато цікавих, часто зворушливих кадрів, знятих по всьому світу. Ось бабак несе траву, щоб вистеляти на зиму нору, ось у Гімалаях, де люди підгодовують цих звіряток, бабаки прибігли по смаколики й обліпили жінку… Ось вони свистять, зачувши небезпеку, попереджають таким чином своїх родичів. Пані Олена зі своїм синочком фотографувала байбачків у Диканському районі, побачили школярики і байбачків чутівських. А які зворушливі відеокадри спілкування дітей із бабаками! 

Лише один кадр міг засмутити: хтось випалив траву в балках поблизу села Василівка Диканського району, і всередині пожарища лежить мертвий бабак… Пані Олена закликала своїх слухачів ніколи не палити сухої трави і застерігати інших, щоб цього не робили. Послухали діти і пісню «Бабак» Людвіга ван Бетховена на слова Йоганна Вольфганга фон Гете.

А потім школярикам роздали аркуші з окресленою постаттю бабака, і вони взялися розмальовувати її. Хтось малював нашого степового, хтось — жовтопузого, а ось хлопчик старанно розмальовує голівку бабака чорним, щоб був бабак чорношапковий… Червоний довгохвостий, гімалайський, сивий альпійський — кожен вид бабака по-своєму гарний. Далі дітки понаклеювали на свої аркушики зображення рослинок, які люблять бабаки. А коли закінчили роботу, раптом до склепінь чудової музейної зали полинув… свист бабаків. То кілька школяриків так чудово його зімітували!..

А за всім цим дійством добрими очима спостерігала бабачиха Зіня — новий чудовий експонат відділу природи нашого краєзнавчого музею. Така шана її роду, вочевидь, припала їй до душі — душі, що витає і над Полтавою, і над моєю рідною Зіньківщиною, куди бабаки теж, мабуть, потроху повертаються, розселяючись із сусідньої Диканщини, адже Зіня тому й Зіня, що знайшли її на Зіньківщині…

Нафотографувавшись досхочу в чудовому інтер’єрі творіння архітектора Василя Кричевського, діти побігли далі — на уроки чи додому, не знаю. Але знаю одне: коли вони виростуть, то ніколи не палитимуть сухої трави, не стрілятимуть по байбачках із браконьєрських гвинтівок із прицілом і любитимуть усе живе на Землі…

Ганна АНТИПОВИЧ