Велосипедів мільйони, музей в Україні — один

Улітку нинішнього року в селі Великі Будища Диканського району запрацював цікавий музей — Музей велосипедів. Складається він поки що з однієї кімнати й ділить територію другого поверху місцевого Будинку культури зі знаменитим Музеєм українського весілля. Заснував цю музейну кімнату полтавець Артем Калюжний, а Великобудищанський сільський голова Христина Покутня підтримала його ідею показати цікаву експозицію людям.
Нині в музеї представлено майже тридцять велосипедів та іншого педального транспорту, як то призабуті дитячі машинки, на яких у 70—90-х роках минулого століття вчилися кермувати тисячі майбутніх водіїв. Найстаріший велосипед має поважний вік — понад сто років. Створений він був приблизно у 1910—1915 роках і мав «бойове» призначення. Тобто використовувався під час війни. Багато двоколісних «народжені» в 1930—1940-х роках, серед них і німецький транспорт, «ледь не в Гітлера відібраний». І це лише одна з «легендарних» історій, розказаних колишніми власниками, в яких Артем Калюжний купував велосипеди. Більшість експонатів Музею велосипедів — це спадок радянських часів.
— Дуже дорогих моделей тут немає, бо фінансово не в змозі їх придбати. Якщо пощастить знайти, скажімо, дореволюційний велосипед, то буде дуже важко й дорого підібрати до нього запчастини й фарбу. Ще треба знайти професіонала, який візьметься його реставрувати. Він повинен бути і художником, і істориком, знати про велосипеди все — від структури металу до кольору, в який фарбували ту чи іншу модель. Справа ця ексклюзивна й індивідуальна.  А от на велосипеди радянської епохи, навіть довоєнні можна знайти запчастини, бо їх люди використовують ще й досі, — розповідає Артем Калюжний. — Тому наша техніка ближче до життя: село, люди, велосипед, картопля. Адже велосипед у селі — найперший помічник, продовження рук-ніг господаря. Із такими помічниками люди дуже важко розлучаються. Навіть коли велосипед уже не їздить, у нього немає шин, людина використовує його як тачку. Одного чоловіка тижнів зо два вмовляв продати такий раритет. Іншого дідуся просто «зняв» із дамського велосипеда й натомість віддав йому новий. Чоловік довго не міг повірити в такий обмін. Ще був випадок, коли у пункті металобрухту ледь не побилися з іншим колекціонером за старий велосипед.
— А чому у вас взагалі виникло бажання створити музей велосипедів? — запитую в Артема.
— Свого часу я розпочав власну справу з ремонту й обслуговування велосипедів, маю невеличкий магазинчик. У процесі роботи траплялися цікаві велосипеди або їхні фрагменти. Почав обмінюватися ними з такими ж любителями, як і сам. Так поволі накопичилося достатньо цікавих експонатів. Тож замислився про музей, адже практично всі ми колись у дитинстві каталися на велосипедах. Десь у селі в дідуся чи бабусі освоювали їзду спочатку під рамою, коли ногами ще не діставали до педалей.
Варто зазначити, що Музей велосипедів Артема Калюжного не менш ексклюзивний, ніж Музей українського весілля. Бо, як не парадоксально, більшість із нас їздила на велосипедах і одружувалася, а от музеїв про це в Україні, крім як у Великих Будищах, більше немає. Щодо велосипедної тематики, то в Інтернеті є інформація про створений минулого року у Львові вело-мото-музей, але велосипедних у чистому вигляді не існує.
Окрім дитячих, дорослих, із рамою та без неї, довоєнних і повоєнних велосипедів, заводських, перероблених і навіть із саморобними
педалями, є в музеї багато інших цікавих експонатів. Наприклад, велосипедні, військові й пожежні каски, номери й права на керування велосипедом, значки й багато інших речей ХХ століття. А стіни обвішані плакатами з цікавою інформацією про завоювання велосипедами світу. На одному з них читаємо: «За переказами, весною 1869 року в Києві на вулиці Новоєлизаветинській (нині Пушкінська) жителі побачили «нечисту силу», яка з шаленою швидкістю пересувався вулицею на колесі… Про це було написано в газеті «Друг народа». Саме ця стаття і стала першою згадкою про київських велосипедистів. У ній журналіст намагався пояснити, що це «вид двухколесной повозочки», на якій «по шоссе без лошадей можно ездить, где угодно посредством надавливания пружины ногой», але версія з «нечистою силою» здалася киянам більш правдоподібною. Проте, незважаючи на консервативну публіку, у 1887 році в Києві налічувалося понад 200 власників велосипедів. Кататися їм дозволялося лише за містом, щоб не лякати містян. Із часом Міська дума дозволила кататися деякими алеями Царського саду. Варто зазначити, що велосипед могли собі дозволити лише заможні кияни, які швидко почали кататися по всьому Києву, відкуповуючись від поліцейських хабарями. У 1892 році Міська дума офіційно дозволила їздити велосипедом по всьому місту. При цьому було затверджено перші правила вуличного руху «О порядке езды по городу на велосипедах». Правила дорожнього руху для автомобілістів з’явилися пізніше».
Цією та іншою цікавою історичною інформацією з Артемом поділився затятий велопоціновувач із Росії Андрій Мітяєв. Фахівці вважають його колекцію велосипедів найбільшою на пострадянському просторі. Андрій несамовито залюблений у двоколісний транспорт і любов людини до останнього пояснює так: «Феномен велосипеда в тому, що це перший в історії людства саморушний агрегат, який давав можливість людині подорожувати
автономно».
Як кажуть, не заперечиш. Тому всім, хто симпатизує велосипеду, дуже радимо відвідати перший в Україні Музей велосипедів у Великих Будищах або навіть долучитися до поповнення його експозиції — Артем Калюжний із задоволенням прийме в дар або придбає старий велотранспорт та інші речі, пов’язані з велопобутом. Відреставрує їх і виставить на загальний огляд. Або ж, якщо велосипед буде доволі новий, відремонтує й подарує, скажімо, багатодітній родині. Адже він займається ще й благодійністю, і уже кілька родин отримали від нього дитячі велосипеди в подарунок.
Фото автора