Злети й падіння заводу № 22

13 січня 2018-го остаточно зруйнували «скелет» головного корпусу одного зі стратегічних підприємств часів СРСР — заводу «Знамя». У радянські часи він був надзвичайно важливим об’єктом військової й космічної промисловості, що мав «закодовану» назву «а/с 22». Свого часу працювати тут було престижно й вигідно: кадри відбирали ретельно, і, щоб стати працівником підприємства, треба було мати  високий рівень кваліфікації. Держава забезпечувала завод найсучаснішим на той час обладнанням, зокрема й зарубіжного виробництва, застосовувалися провідні технології…
Тож коли упали стіни колишнього флагмана радянської промисловості, стислося серце не одного працівника заводу. 28 років роботі на підприємстві віддав і полтавець Станіслав Сердечний. Він досі не може повірити, що потужний завод, начебто створений на віки, залишився в минулому.
Ніби віддаючи останню шану рідному колись підприємству, Станіслав Єгорович зібрав про нього інформацію в контексті промислового розвитку Полтави. Вражає, як фактично відразу після закінчення Другої світової війни відроджувалося місто, стаючи одним із вагомих промислових центрів УРСР та Радянського Союзу. У наш час, коли будуються переважно торговельні заклади, а влада неспроможна навіть нормально відремонтувати дороги,  це на грані фантастики!
Якщо є про що розповісти…
— Із початку 1950-х років у Полтаві почало інтенсивно розвиватися виробництво, — розповідає Станіслав Сердечний. — 1955—1980-ті можна назвати роками великих звершень і перемог. І ми просто не маємо морального права викреслити з історії внесок людей праці, котрі побудували заводи, житлові будинки, лікарні, дитячі садочки, школи… А це ж були важкі післявоєнні часи, коли наші скалічені війною міста і села тільки відроджувалися з руїн!
Історія підприємства розпочалася в 1959 році. Саме тоді на базі недобудованих промислових будівель заводу емальованого посуду Облпромради і машинобудівного заводу було створено Полтавський електровакуумний  завод.
15 жовтня 1959 року Рада народного господарства Харківського адміністративного району видала  наказ-розпорядження про належність цього промислового об’єкта до числа підприємств Раднаргоспу.
У 1962—1967 роках побудували першу чергу заводу зі створенням у 1963 році спеціального конструкторського бюро. Найпершим запрацював цех із виробництва нестандартного обладнання і технологічного оснащення для випуску продукції основного призначення заводу.
Станом на 1 січня 1960 року у штаті підприємства налічувалося всього 62 особи. Першим директором 22-го заводу був Микола Недориченко, головним інженером — Лев Лисенко, головним технологом — Петро Сигнаєвський. Великий внесок у розвиток підприємства зробили перші технологи:
Л. А. Гольденберг, Р. Є. Жукова, В. А. Юхновець, служба головного механіка, зокрема А. Я. Стешенко, М. І. Дульський, Б. В. Непийпиво, інші працівники заводу.
Підприємство з самого початку спеціалізувалося на випуску електровакуумних приладів надвисоких частот: ламп рухомої хвилі, вакуумних підсилювачів для радіолокаційних станцій зенітно-ракетних комплексів і літаків, вакуумних приладів надвисоких частот для систем радіоелектронного озброєння Збройних сил СРСР — систем радіотехнічної розвідки, навігації та зв’язку. Основним розробником приладів було Науково-виробниче об’єднання «Исток», що базується в місті Фрязіно Московської області.
Тріумфальний злет
— Завод стрімко набирав виробничої потужності. У 1960-х  роках були введені в експлуатацію заготівельний, гальванічний, збиральний, ремонтний цехи заводу, об’єкти енергетичного забезпечення, а також ковальська, транспортна і термічна дільниці, складські приміщення. 18 інженерів та 65 робітників вивчали аналогічні виробництва в Росії — на підприємствах у Москві та Саратові. Понад 100 випускників середніх шкіл Полтави були направлені на будівництво заводу й навчання, щоб поповнити кадри підприємства. У 1960—1984 роках на завод прибули понад 370 молодих спеціалістів, серед яких І. І. Шубін, Ю. О. Челембій, О. А. Лавроненко, В. Я. Конотоп, С. О. Парасочка, Ю. М. Політов, Є. В. Ломако та багато інших. Був серед них і я. 
У 1969—1978 рр. побудували другу чергу заводу — а це кілька важливих для виробництва корпусів і дільниць. Було введено в експлуатацію і висотний корпус № 30, де розміщувалися заготівельні та складальні цехи, а також енергетичні дільниці. Саме він найбільше асоціювався із заводом «Знамя» і був остаточно зруйнований у січні 2018 року.
Усього за 29 років, із 1962-го по 1991-й, завод розбудувався, зайнявши територію близько 27 гектарів. Виробнича площа становила понад 150 тисяч квадратних метрів. Кількість працівників, порівняно з 1960 роком, зросла більш ніж у 100 разів — до 6 800 осіб! Підприємство створило філіали в містах Пирятині Полтавської області та Бурині на Сумщині. Основними споживачами його продукції були Міністерство оборони СРСР (65 відсотків виробництва), промислові підприємства СРСР, а також країни Східної Європи, Близького Сходу, Південно-Східної Азії та Куба. Загалом продукцію ВО «Знамя» експортували в 25 країн світу. Надвисокочастотні прилади, вироблені в Полтаві, не поступалися за якістю та параметрами продукції всесвітньо відомих виробників: «Siemens» (Німеччина), «Hughes», «Varian» (США), «Thomson» (Франція). Високий рівень наших підсилювачів гідно оцінили споживачі на міжнародних виставках у Москві, Абу-Дабі (ОАЕ), Ганновері (Німеччина)…
Під парасолькою і з магнітофоном!
— Після освоєння основних видів продукції рішенням ЦК КПРС завод зобов’язали налагодити й випуск товарів народного вжитку — а це
5 відсотків від загального обсягу виробництва. На ВО «Знамя» розробили і почали випускати низку товарів народного вжитку, зокрема ручні та автоматичні парасольки, сумочки, стаціонарні касетні стереомагнітофони «Електроніка—311А», «Електроніка—204С», «Полтава—М210с» та інші. За останні п’ятирічки СРСР — 11-ту і 12-ту, що припали на 1981—1990 роки, — було випущено 100 тисяч магнітофонів, понад 3 мільйони 650 тисяч парасольок. Це свідчило про шалений попит на такі товари. На підприємстві налагодили також ремонт кінескопів до чорно-білих і кольорових телевізорів тощо.
Варто сказати, що завод мав величезні можливості щодо випуску товарів широкого вжитку, адже був забезпечений і кваліфікованими кадрами, і кращим на той час обладнанням. У складних умовах зародження ринкової економіки на початку 1990-х років на підприємстві частково виготовляли або ж планували випускати радіостанції індивідуального користування «РИП-1», фотоперетворювачі й сонячні батареї, електронні системи живлення, мікропроцесорні контролери «Реміконд Р-130» і «Леміконд Л-130», ОУ «Сирена» для автомобілів, зонти з автоматичною системою розкривання, інструментарій для стоматології, деревообробні верстати, ланцюгові передачі для сільськогосподарської техніки й цукрової промисловості, квартирні й гаражні замки, газові пістолети «РИНГ», фурнітуру для взуттєвої промисловості, фотодіоди для енергоощадних ламп тощо. У місті Кременчуці та селі Божковому в Полтавському районі розміщувалися дільниці, які виготовляли деталі для товарів народного вжитку ВО «Знамя».
Баланс, що не був баластом
— Такі потужні підприємства, як 22-й завод у часи свого розквіту утримували на балансі ще й чимало соціальних об’єктів, були невід’ємною частиною життєдіяльності населеного пункту, на території якого розміщувалися. ВО «Знамя» мало свою дільницю з будівництва житла. Завод утримував 3 дитсадки — № 17, 47 та 64 загальною кількістю 840 місць, дитячий комбінат на 280 місць із басейном, навчально-курсовий комбінат зі спортзалом і конференц-залом, комп’ютерний центр із відеосалоном, 17 житлових будинків, 2 гуртожитки на 688 ліжко-місць зі спортзалом, кіноконцертним залом тощо, 2 медсанчастини при заводі і в самому місті, 2 їдальні на 350 місць кожна. На балансі заводу також знаходилися табір дитячого відпочинку «Буревісник» та база відпочинку заводчан.
Нині, можливо, про це говорять з певною іронією, але колектив об’єднання допомагав і з виконанням Продовольчої програми області: працівники 22-го заводу брали участь у польових роботах. Підприємство також виготовляло запчастини для  потреб колгоспів, було розроблено й передано в експлуатацію сотні пультів управління вентиляцією та обладнанням тваринницьких ферм, побудовано понад 20 критих токів, зерноочисні та зерносушильні комплекси, відновлено освітлення і опалення низки сільських клубів та будинків відпочинку тощо. Завод брав участь і в зведенні будинків присадибного типу.
Великі кошти підприємство вкладало в розбудову міської інфраструктури Полтави: зокрема в реконструкцію корпусів обласної лікарні, прокладення магістральних трубопроводів, кабельних мереж, водопроводів та іншого. До речі, ВО «Знамя» брало участь і в монтажі та налагодженні обладнання полтавського аеропорту та будівництві Полтавського обласного театру ляльок.
Тож не дивно, що завод мав державні нагороди й був на дуже високому рахунку на всесоюзному рівні. Зокрема він нагороджений орденом Червоного Прапора та знаком Кабінету Міністрів СРСР, 20 разів посідав найвищі сходинки у соцзмаганні серед підприємств профільного міністерства.
Падіння… в бур’яни
— У 1991 році відбулося різке скорочення кількості замовлень на профільну продукцію, а отже, стрімко погіршилася робота підприємства. Основними причинами цього стали обвальна конверсія виробництва та зниження купівельної спроможності населення. Усього за 2 роки обсяги виробництва скоротились у
38,7 раза, експортні поставки — у 77,7 раза, кількість працівників зменшилася на 29%. На 19 відсотків знизилася й середня зарплата.
А в 1998 році становище заводу досягло критичної межі. Виникла значна заборгованість підприємства за енергоносії, з виплати заробітної плати працівникам; тягарем лягло утримання заводського житлового фонду та соціальної сфери в цілому.
Нині більшість корпусів заводу стоїть без вікон і дверей. Одне із кращих колись обладнання, зокрема й відомих світових виробників, а також вартісні енергетичні мережі демонтовані й розграбовані. Територія, яку ще не так давно прикрашали троянди, заросла бур’янами. Від технологічно унікального корпусу № 30 залишилися тільки спогади… Ми зі сльозами на очах дивимося на рештки підприємства, якому віддали по 30—40 років свого життя. Тут багато хто з нас знайшов своє щастя, створював сім’ю, ростив дітей, мріяв про гарне майбутнє. І працював з великим задоволенням, бо робота на підприємстві давала впевненість. Працівники мали високі зарплати, вчасно отримували житло, могли планувати своє дозвілля й відпочинок.
Трохи особистого
— Я закінчив Харківський політехнічний інститут за спеціальністю «Інженер-електромеханік». 1 серпня 1962 року прийшов на 22-й завод як молодий спеціаліст. Попрацював інженером з автоматизації у службі головного механіка та конструктором. Потім мене як технічно підготовленого фахівця перевели на посаду механіка складального цеху, де я займався завезенням, монтажем і наладкою обладнання. Пізніше став начальником електроцеху, керував складальним цехом, а згодом призначили головним енергетиком заводу.
Певний час працював секретарем парткому заводу — така посада за важливістю була другою після директорської. Зараз про це не заведено говорити, але я тієї роботи не соромлюся, бо вдалося зробити чимало корисного для заводу і працівників. На обліку в об’єднанні «Знамя» свого часу перебувало 1 060 комуністів — фактично кожний шостий. Це нормальний показник для підприємства оборонної галузі.
На заводі фактично не було порушників трудової дисципліни, зокрема п’яниць, бо якщо людина потрапляла у витверезник, то її відразу звільняли. Працівники дуже  відповідально ставилися до роботи. Якщо людина допускала брак, її викликали на так званий День якості і проводили неприємну бесіду. Наші прилади стояли в ракетах, на літаках, в радіотрансляторах, тож бракована деталь могла призвести до збою в системі і трагічних наслідків. Ми поставляли продукцію в багато країн, тож будь-які проблеми з обладнанням могли викликати міжнародний скандал.
Наприкінці 1980-х ВО «Знамя» вже відчувало економічні проблеми, і треба було вживати заходів, щоб адаптуватися до потреб часу. Ідей з’являлося багато і доволі слушних. Треба було брати й робити. Та, мабуть, тодішнє керівництво заводу вважало, що підприємство «оборонки» й надалі повністю підтримуватиме держава.
Та сама, якої не стало в 1991 році…
У березні 1991-го, відпрацювавши 28 років на 22-му, я влаштувався на Полтавський завод штучних алмазів та алмазних інструментів. Порівнюючи підходи до виробництва на обох заводах, я ще кілька років «обмовлявся»: «А от у нас, на заводі «Знамя». Але то була вже інша історія…
«Знамя» — попереду тих, які йдуть у небуття
— На жаль, трагічна участь занепаду промисловості торкнулася й багатьох інших підприємств Полтави, України, що в роки незалежності занепали або втратили колишні обсяги виробництва продукції.
В Україні поки що ніхто не аналізує, чому так сталося, хто винен і чи має хто-небудь відповісти за величезну шкоду, завдану державі через втрату економічних позицій. Називають чимало факторів, що призвели до падіння промисловості України. Це зокрема розірвані економічні зв’язки, вартісна й не завжди доступна сировина, застарілі технології та низька конкурентоспроможність виробленого, недостатня кваліфікація кадрів та низька купівельна спроможність населення тощо. Не помилюся, якщо серед причин назву недалекоглядну політику влади, котра в Україні регулярно змінюється, але залишається такою ж «недопатріотичною».
Тож тепер маємо «галерею» підприємств, які вижили навіть в умовах Другої світової або ж були збудовані у важкий післявоєнний час, проте здали свої позиції вже у відносно благополучні нинішні часи. Приміром, Полтавський турбомеханічний завод. Наприкінці 1943 року, майже відразу після визволення Полтави від німецьких загарбників, підприємство відновило свою роботу і випустило першу продукцію — відра, плити, духовки… А в 1945-му почало виготовляти зап-частини для парових і газових турбін енергетичних установок. Станом на початок 1989 року завод був головним підприємством в СРСР з випуску запасних частин до парових турбін радянського й іноземного виробництва, його продукція експортувалася до 30 країн світу.
Після визволення Полтави в 1943 році повернувся додому з евакуації в Красноярський край і По-лтавський паровозоремонтний завод (із 1960-х — тепловозоремонтний). Майже всі цехи були зруйновані, тому робітники відразу ж приступили до відновлення підприємства. Уже в грудні було відремонтовано перший локомотив. А з 1 січня 1944 року завод почав планову роботу. Це було одне з наймогутніших ремонтних підприємств Радянського Союзу. За роки роботи тут відремонтували понад 35 тисяч локомотивів різних типів.
Із 1945-го по 1986 роки в Полтаві запрацювало кілька десятків підприємств. У червні 1947-го була відновлена фабрика термометрів, яку перейменували на Полтавський склозавод. Підприємство освоїло виробництво ампул, колбочок та інших комплектуючих для медичної галузі. Того ж року введено в експлуатацію завод «Легмаш». Також на базі електроремонтних майстерень тресту «Укренергоремонт» створено Полтавський  електроремонтний завод. У січні 1952 року підприємство було перейменоване на електротехнічний завод № 20 зі спеціалізацією з випуску бортової електроапаратури. У червні 1975-го  на його базі сформували ВО «Лтава», яке також стало одним із радянських флагманів виробництва комплектуючих для військової та космічної галузей.
У 1954 році було створено По-лтавський механічний завод та По-лтавський завод «Електромотор», який почав виробляти електродвигуни до різноманітної побутової й виробничої техніки, електронасоси й іншу продукції. У 1959-му почав діяти Полтавський автоагрегатний завод. За короткий час він освоїв виробництво вузлів і агрегатів гальмівних систем для великих автомобілів, зокрема для кременчуцьких «КрАЗів». У 1971—1975 роках збудували нові цехи, і завод став головним підприємством в СРСР з виробництва пневматичної гальмівної апаратури і пневмоапаратури для верстатобудування.
У 1961—1963 роках введено в експлуатацію Полтавський завод газорозрядних ламп (ГРЛ), в 1964-му— Полтавський фарфоровий завод. У середині 1960-х запрацювали Полтавський завод штучних алмазів та алмазного інструменту, Полтавський завод хімічного машинобудування. 70-ті роки подарували місту молокозавод, домобудівний комбінат, ливарно-механічний завод. У 1986 році після об’єднання Полтавського заводу м’ясного обладнання і Полтавського заводу «Продмаш» було створено виробниче об’єднання «Полтавамаш»…
І цей список можна продовжувати, але головне, що ми бачимо в таких заходах, — чітко спрямовану стратегію розвитку держави. Усі вони здійснювалися відповідно до  розроблених ще в 1944 році в УРСР попереднім планом відновлюваних робіт і розробленим у 1945-му
Генеральним планом відбудови По-лтави. Тепер же більшість із цих підприємств зруйновані або ледь животіють. Як тут не погодитися зі словами вченого-металурга, доктора  технічних наук Валерія Мазура, який у 1995—1997 роках очолював Міністерство промисловості  України: «Про індустріалізацію можна забути, якщо економікою керують фахівці з ліквідації підприємств».
Ми — країна «секонд-хенду»?
— Занепад промисловості не міг не позначитися на рівні життя в Україні. Нині не можна говорити про тотальне безробіття, як було в 1990-х під час приватизаційних процесів і занепаду підприємств. Проте актуальними залишаються низький рівень зарплат та їхня невчасна виплата.
А тому виникає запитання: чому Україна, отримавши самостійність і великі можливості, опинилася наприкінці списку держав світу за  показниками економіки? Може, у верхніх ешелонах влади немає фахівців, котрі розуміли б висновки Адама Сміта щодо доданої вартості? Всесвітньо відомий економіст писав, що така вартість створюється при випуску товарів і завжди є у виробництв з високими технологіями. Саме такі підприємства ще донедавна працювали в Полтаві.
Ми регулярно читаємо місцеву пресу і з жалем констатуємо, що за останні роки майже не бачили статей про створення нових підприємств. Зате повсюди відкриваються магазини «секонд-хенду», який нині в державі становить понад 54% імпорту готової продукції легкої промисловості. За даними, які оприлюднила голова  Асоціації  підприємств легкої  промисловості  «Укрлегпром»  Тетяна  Ізовіт, попереду — тільки Пакистан і Малайзія, а після нас у десятці — Росія, Камерун, Гватемала, Кенія й Туніс. Під виглядом «секонд-хенду» часто завозяться готові вироби. Загалом усе це створює негативні умови для вітчизняних виробників.
Це стосується не лише легкої промисловості. Сьогодні все — від звичайної шпильки до турбін — можна купити в китайців. В Україні багато чого виробляти невигідно, бо тут високі податки, слабка захищеність з боку держави, бюрократичні перешкоди тощо. А малому та середньому бізнесу, який є пріоритетним у багатьох розвинених країнах, взагалі буває складно вижити.
— Ми  завжди пишалися тим,  що Україна мала великий відсоток високоінтелектуальних фахівців у різних галузях науки і техніки, — сказав у підсумку Станіслав Сердечний. — Тож сумно, коли ці громадяни їдуть за кордон по адекватні заробітки, яких не мають на Батьківщині. Багато чого вже безповоротно втрачено. Та найгірше, що з кожним роком втрачається й віра в позитивні зміни. Нині добивають те, що лишилося, зокрема і в Полтаві. 15 травня поточного року на «торгах» державне підприємство ВО «Знамя» було продане «з молотка» за 13 мільйонів 800 тисяч гривень — за ціною кількох легкових автомобілів зарубіжних марок. Не секрет,  що територію заводу планують забудувати житловими багатоповерхівками. Швидше за все, така ж доля чекає й на деякі інші полтавські підприємства. Тож донедавна один із найпотужніших промислових центрів України, який міг забезпечити десятки тисяч робочих місць, стає все тихішою гаванню… для пенсіонерів.