«Якщо ми відтворюємо бій Другої світової війни, то навіть малюнок на підошвах кирзових чобіт має бути таким, як за сталінських часів»

От що змушує успішного адвоката повзати у свій вихідний пузом по землі, удаючи із себе радянського солдата? А пенсіонера одягатися у шкірянку й трястися у ретроавтомобілі, старшому за нього, вважаючи, що він капітан Червоної армії? І обох їх — спати в холодній обшарпаній казармі, чекаючи початку завтрашніх «бойових дій»?
Про це й інше я поцікавилася в учасників реконструкції подій 1944 року, що відбулася нещодавно в Полтаві з нагоди 75-річчя  стратегічної радянсько-американської операції «Френтік», метою якої було знищення важливих військових і промислових об’єктів на території Німеччини. Та, на жаль, інтернаціональна ескадрилья, що базувалася на полтавському аеродромі, зазнала нищівного бомбардування від німецьких військово-повітряних сил.

«Виписував у стовпчик свої затрати на реставрацію мотоцикла, але суми так і не підбив — страшно»
«Бій» на колишньому летовищі тривав не більше півгодини. Почалося з того, що застрочив кулемет, сполошивши зграю голубів. А потім розірвалася «бомба», й бідні птахи заметалися в небі, не знаючи, де шукати порятунку. Зрештою вони десь зникли, і вже було не до них. Люди, які прийшли подивитися на відтворення військових дій, не встигали оговтуватися від стрілянини, хоча вона й була очікуваною. Вили сирени, на полі «бою» бійці стікали кров’ю, їх поспішали рятувати санітари на автомобілі з написом «USA»… А в повітря здіймалася пилюга, й високо злітали колеса від реквізитної техніки, по якій гатили уявні вороги. Десь за майданчиком, по той бік, загорілася суха трава…
Почала рухатися бронетехніка, а за нею, за наказом командира, навприсядки ішли солдати з автоматами, рушницями та гранатами. Далі, щоб знищити «противника», вони, розбившись на три групи, змушені були повзти на животах кількадесят метрів по сухій землі, намагаючись прицільно стріляти по «ворогах». Звісно, «наші» перемогли і як герої промарширували мимо глядачів, які їм вдячно аплодували.
Оце і все, що мають за нагороду учасники військово-історичних клубів, котрі беруть участь у таких постановочних історичних дійствах. Навпаки, за своє бажання перенестися з однієї епохи в іншу вони платять шалені гроші.
— Я виписував у стовпчик свої затрати на реставрацію мотоцикла, але суми так і не підбив — страшно, — посміхається харків’янин Олег. Він власник американського мотоцикла  «Харлі-Девідсон» із коляскою 1942 року випуску. — По-перше, купив його за шалені гроші у розібраному вигляді, по-друге, цілих п’ять років складав. Перебрав своїми руками все до гвинтика. Дорого він мені обійшовся. Дуже дорого. Не хотів би я, щоб дружина дізналася про це.
Зате скільки задоволення отримує чоловік, коли виїжджає на своєму «американцеві» до міста! Увага всіх учасників дорожнього руху тоді прикута лише до нього. На виставці раритетної техніки під час реконструкції операції  «Френтік» його мотоцикл також користувався посиленою увагою численних полтавців, які прийшли на захід. Господар не забороняв цікавим «покермувати» чи сісти в коляску. Щоправда, до Полтави з Харкова Олег привіз мотоцикл у причепі автомобіля. Береже. Та й 77-річний «Харлей», хоч на вигляд новенький, але вже надто повільний.
А земляк Олега — 74-річний Віктор Міщенко — свого «Вільямса» доправив до Полтави трейлером разом зі ще шістьма такими ж раритетами для участі в реконструкції історичної події.
— Дома я ним, куди хочеш, їжджу, проте на далекі відстані не ризикую, — розповідає чоловік, ще і ще раз перевіряючи готовність автомобіля до «бою».
Його авто було виготовлене у 1943 році США, тобто старше за власника на два роки. До Радянського Союзу потрапило за ленд-лізом — державною програмою США, згідно з якою Америка в роки Другої світової війни постачала своїм союзникам на умовах позики боєприпаси, техніку, продовольство, медичне обладнання, ліки, стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти. Концепція цієї програми давала президенту США повноваження допомагати будь-якій країні, оборона якої визнавалася життєво важливою для його держави.
На «Вільямсі» їздив капітан технічної служби, яка обслуговувала авіабази Радянського Союзу. Після Перемоги авто залишилося в його особистому розпорядженні і прослужило йому ще років з 30. У 70-х роках діти капітана подарували його Віктору Васильовичу.
— На жаль, власника цього раритету давно немає в живих, а мені так хотілося б його розпитати про війну, через яку він пройшов. Бо, щоб відтворювати історичні події, чим ми займаємося, дуже важливо знати історію не загалом, а в деталях.
Віктор Міщенко представляє харківський технічний клуб «СамоходЪ», який діє з 2002 року, девіз якого: «Думаючи про минуле, збережи його». Основним завданням клубу є демонстрація техніки минулих років, її пошук, відновлення, підтримання в робочому стані. Об’єднання бере участь у виставках, автопробігах, зйомках фільмів. Мій співрозмовник володіє ще кількома різними за розмірами «Фордами», яким уже понад 70 років.
«Краще босим піти в «бій», ніж спотворити історію»
Адвокат із Дніпра Олександр Шахов захопився історичною реконструкцією чотири роки тому. 
— Усе вийшло випадково, — розповідає він. — Товариш запропонував мені поїхати подивитися на відтворення штурму Брестської фортеці. Але сталося так, що я виявився не просто глядачем, а учасником цієї події. Мені дали солдатську форму, і о четвертій годині ранку ми прийняли «бій». Атака німців 22 червня застала гарнізон зненацька. Ми навіть не мали патронів, щоб відстрілюватися. Це дуже страшно, коли падають цегляні стіни казарми, а, щоб вибратися з-під завалів, у тебе є лише руки... Пережиті тоді враження, можна сказати, змінили мій світогляд. Повернувшись додому, знайшов клуб військово-історичної реконструкції «Східний вал», і відтоді захопився цією справою.
На адвокатові гарна новенька форма радянського солдата, добротні ялові чоботи, каска, автомат через плече, компас… Все це куплено за особисті кошти. За чоботи зі шкіряною підошвою він віддав 1 000 гривень, за галіфе зразка 1935 року — 1 200, за гімнастерку зразка 1943 року — 1 300. Скільки коштує автомат, що стріляє холостими патронами, не сказав. Уточнив лише, що має дозвіл на цю деактивовану зброю, тобто таку, яку неможливо переробити на бойову.
— Головне — автентичність у всьому, тому ми в постійному пошуку таких речей, — зауважує Олександр. — Звісно, ні одягу, ні взуття часів Другої світової уже не знайти, але їх можна замовити майстрам. Моя форма, наприклад, пошита з матерії, що відповідає технічним умовам і ГОСТу військового часу. Я її замовляв в артілі при клубі військової реконструкції «Воїн» у Запоріжжі, що обшиває всі кіностудії. Оскільки сього-
дні ми відтворюємо події 1944 ро-ку, то в мене на гімнастерці погони, які радянські воїни почали носити з 1943-го. До цього носили петлички. А в мого товариша Дениса Суворова, з яким ми разом пережили «штурм» Брестської фортеці, зверніть увагу, на підошвах кирзових чобіт малюнок сталінських часів і спеціальне клеймо. Інакше його не допустили б до сьогоднішнього «бою». Як говорить наш керівник, краще босим прийти, ніж спотворити історію. 
До Полтави Олександр Шахов і Денис Суворов приїхали ще з одним товаришем — скинулися на бензин, переночували у казармі («З автентичними стінами», — посміхається мій співрозмовник, і я уявляю, наскільки вони облізлі), пройшли два практичні тренування перед реконструкцією операції «Френтік». До речі, на рік таких виїздів у них буває від трьох до п’яти.
— Репетиції у нас обов’язкові перед кожною подією, — розповідає Олександр Шахов. — Існують плани бою, кожен знає своє місце: де пробігти, де вистрілити, де впасти. Та часто ці плани ламаються, бо всього неможливо передбачити. Кожен уявний бій — імпровізація.
— Навіщо це вам? — запитую.
— Дуже важливо зберегти історію для дітей і онуків.
До речі, про дітей. Так мило було спостерігати, як батьки усаджують своїх малюків на дула гармат, щоб зробити фото. До експонатів часів Другої світової війни (у парковій зоні музею виставлено 2 автомобілі, 12 гармат і 2 вертольоти) шикувалися черги з дітлахів і дорослих. Але що я помітила? Ледь забравшись до кабіни гвинтокрила, буквально нашпигованої усілякими навігаційними приладами, хлопчики років 5—6 не звертають на них уваги. А швиденько дістають «айфони» і починають «селфитися»…
За словами директора полтавського Музею важкої бомбардувальної авіації Віктора Дейнеги, у реконструкції операції «Френтік» взяли участь 11 одиниць раритетної техніки, що була доставлена з Харкова, Києва, Оржиці та Лубен, а також 38 осіб з числа любителів історичних реконструкцій.
Фото автора