Випускник Полтавського комерційного училища Микола Тюленєв та становлення й розвиток культури боліт в Україні

18 грудня 2018 року Верховна Рада України прийняла чергову Постанову стосовно святкових заходів. Згідно з пунктом 1, рекомендовано урочисто відзначити 43 знаменні події, 96 ювілеїв видатних особистостей, 3 дні пам’яті та 2 відомі події світової історії. Серед них дати, що стосуються історії існування в Україні наймолодшої складової сучасного природознавства й культури нації, а саме сільськогосподарської  дослідної справи. Ідеться про 130-ліття з дня народження члена-кореспондента АН УРСР Миколи Тюленєва та 90-річчя утворення Науково-дослідного інституту сільськогосподарської меліорації (нині Інститут водних проблем і меліорації НААН). Обидві події деякою мірою доповнюють одна одну, оскільки М. О. Тюленєв безпосередньо причетний до появи відповідно до рішення РНК УСРР 23.12.1929 р. нинішнього всесвітньо відомого галузевого наукового центру з питань водних проблем і меліорації. Не меншою мірою він долучився й до розгортання його діяльності протягом 30—60-х років минулого століття, передусім у питаннях теорії і практики осушувальних меліорацій в УСРР/УРСР. Його напрацювання на цій ниві увійшли до «золотого» фонду не тільки української, а й світової науки. 

Окремі відомості про М. О. Тюленєва містяться в довідкових біобібліографічних виданнях НАН України, НААН, монографії до 75-річного ювілею Інституту гідротехніки й меліорації. Стаття про вченого опублікована в Українській радянській енциклопедії. Практично на цих біографічних відомостях базуються інші проблемні публікації, присвячені М. О. Тюленєву. Підготовка до заходів із відзначення ювілею на державному рівні спонукала розширити коло архівних пошуків, що дали змогу ввести до наукового обігу низку нових документів стосовно його діяльності, наприклад, в «Укрторфі» і СГНКУ й зокрема в роки радянсько-німецької війни. Крім того, залучення творчого доробку вченого (статей, брошур, тез, доповідей, виступів на конференціях), включаючи навіть роботи невідомі або забуті ним, дало змогу контекстово наповнити новими знаннями і, головне, розширити сучасне уявлення стосовно його місця й ролі в історії організації системних наукових досліджень щодо культури боліт не тільки в Україні, а й Республіці Білорусь. 

 Народився М. О. Тюленєв 5 квітня 1889 р. за одними даними в с. Іванівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії в сім’ї службовця, а за іншими — після 21 квітня 1921 р. в с. Ганнівка. Батько ніс службу в Олександрівському повітовому земстві (Херсонська губернія) як секретар управи зі званням спадкового громадянина. Спочатку не стало батька, який залишив дружині й дітям (ще був брат Костянтин) чотирикімнатний будинок в м. Олександрія. Мати його практично відразу продає. До своєї смерті у 1896 р. вона займається домашнім вихованням дітей і навчанням азів грамоти. На жаль, невідомо, де М. О. Тюленєв після «втрати батьків у 7 років від роду» отримує свою початкову освіту, але вона виявилася достойною для вступу до гімназії. Для Миколи була обрана, мабуть, найбільш прийнятна з територіального погляду гімназія в Полтаві. При вступі він показав блискучі знання з усіх предметів, включаючи знання німецької мови. За одними даними, М. О. Тюленєв отримує середню освіту в одній із кращих гімназій у царській Росії — 1-й Полтавській класичній чоловічій Імператора Олександра І Благословенного (тепер  Полтавська спеціалізована школа № 3), що вела свою історію з 1808 р. та мала у своїй структурі так званий пансіон на 40 вихованців (сирітський клас) для збіднілих дворян. За іншими джерелами, він навчався у відкритому в 1900 р. Полтавському комерційному училищі О. О. Байєра, що в 1924 р. було перетворене на торговельно-промислову школу, яка у 1927 р. була переведена до Харкова. У 13-річному віці Микола Тюленєв почав оплачувати своє навчання коштами, отриманими за проведення приватних уроків, а з 14 років подальшу освіту отримував винятково за рахунок надання уроків. На власне переконання, на початку перебування в Полтаві М. О. Тюленєв навчається в класичній гімназії, а після того, як родичі втратили можливість оплачувати в ній навчання, переходить до комерційного училища, вступаючи до ВНЗ як «син купця». Стає зрозумілим і інший запис, зроблений пізніше в особистому листку обліку кадрів: вступив до КПІ «по конкурсу». Навчаючись у гімназії, через кабінети ботаніки та мінералогії, а також експозиції Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей імені Василя Кричевського) вперше знайомиться з торфово-болотним фондом регіону, а також із заходами щодо його покращення. Протягом 1907—1911 рр. навчається на сільськогосподарському відділенні Київського політехнічного інституту Імператора Олександра II (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України). Із першого року навчання долучився до революційного руху, взявши участь у протестних виступах, спровокованих новим Положенням про вищі навчальні заклади від 11 червня 1907 р., яке фактично ліквідувало всі основні параграфи попереднього, прийнятого 27 серпня 1905 р. — про автономію, які, до речі, привели до закриття ВНЗ на певний період. Коло науково-природничих інтересів сформувалося під впливом лекцій і практичних занять плеяди видатних учених та освітян свого часу, а саме професорів П. Р. Сльозніка, В. Г. Бажаєва, К. Г. Шиндлєра, Д. В. Ключарова, Ф. І. Левченка та інших. За рекомендацією першого з них закріплює отримані знання практичною роботою, працюючи влітку 1909-го та 1910 р. під керівництвом майбутнього академіка ВАСГНІЛ, а на той час директора Харківського дослідного поля Б. М. Рожественського (1874—1943 рр.) над постановкою колективних дослідів із внесенням мінеральних добрив під озиму пшеницю та вивченням  їхньої післядії під яру у Катеринославській та Харківській губерніях. На початку 1910 р. бере перший шлюб із Марією Мальцевою (народилася 28 жовтня 1877 р.). Трохи згодом, а саме 13 грудня 1910 р. народжується його єдина донька Зоя. 

Сирітське життя, постійне подолання нагальних проблем загострили хворобу на сухоти до такої форми, що Верхньодніпровське повітове земство з військової присутності (щось на кшталт теперішніх райвійськкоматів) із заключенням «зовсім не здатний» видає йому відповідне посвідчення за № 3492 від 17.07.1911 р.  У 1915 р. на звернення Департаменту землеробства за № 33172 воно знову підтвердило неможливість залучення М. О. Тюленєва до військової служби навіть для потреб тилу. Київський УВК 13.01.1921 р. видав М. О. Тюленєву довічний «білий квиток», який, до речі, у нього вкрали.

Після закінчення вишу і складання 31 травня 1911 р. іспитів отримує диплом № 4189 від 11 червня 1911 р. за І розрядом і з правом «на чин Х класу»  —  так званого петровського табеля рангів. Його спеціалізація —  культуртехнік або агроном-меліоратор. Як один із кращих випускників, з 15 жовтня 1911-го по січень 1912 р. — практикант Департаменту землеробства Головного управління землеробства й землеустрою, а також спеціаліст-агрохімік створеної постановою Мінського губернського комітету у справах земського господарства від 22 лютого 1910 р. першої в Російській імперії болотної дослідної станції — Мінської болотної дослідної станції (нині Республіканське наукове дочірнє унітарне підприємство «Інститут меліорації» Науково-практичного центру НАН Білорусі із землеробства). Свою роботу станція розпочала з липня 1911 р. під керівництвом доктора ботаніки О. Ф. Флерова. Перед нею Мінською губернською управою було поставлено десять найголовніших завдань щодо вивчення торфово-болотного фонду регіону, які підтвердив і Департамент землеробства, виділивши на її облаштування 8 250 крб. і ще 2 500 крб. на зарплату завідувача та його помічника. Її по-ява багато в чому відбулася завдяки  створенню в 1910 р. при відділі земельних покращень Департаменту землеробства спеціального штату в кількості 12 осіб, які отримали спеціальну підготовку, насамперед у Німеччині, для впровадження раціональних прийомів сільськогосподарського освоєння боліт. Разом із В. І. Морозовим під керівництвом О. Ф. Флорова протягом вересня—жовтня 1911 р. М. О. Тюленєв експедиційно дослідив різні типи боліт Мінської губернії. У цей час була підібрана ділянка для розміщення станції біля ст. Пуховичі в маєтку П. М. Мірковича поблизу Мінська. Крім того, 

М. О. Тюленєв відібрав зразки болотних грунтів, які протягом листопада 1911 р. — січня 1912 р. проаналізував із використанням методів П. С. Косовича, О. Н. Сабаніна і Кьєльдаля, які стали першими в Російській імперії «як з наукової точки зору, так і з точки зору практичних цілей» щодо вивчення болотних утворень, їхнього  походження, хімічних і фізичних властивостей. Результати цих досліджень увійшли до його першої наукової публікації і навіть сьогодні використовуються для моніторингу агроекологічних показників у Республіці Білорусь. З 1.01.1912 р. він слухач запроваджених Департаментом землеробства курсів із культури боліт для випускників спеціальних сільськогосподарських навчальних закладів при Ризькому політехнічному інституті. Заві-дує курсами професор Кнірін. Замість дозволених Департаментом 24 осіб разом із М. О. Тюленєвим навчається 29. Вони прослухали такі курси: прикладна ботаніка (50 годин), грунтознавство (24), геодезія (24), утилізація торфу (24), методика хімічного аналізу (10), луківництво (24) і культура боліт (140). Крім того, ще 200 годин було виділено на практичні та лабораторні заняття. Як одного із трьох кращих випускників влітку 1912 р. його відряджають для закріплення знань та «знайомства з діяльністю станції в галузі культури боліт і луківництва» у Швецію (Стокгольм, Йонгенинг), Данію (Копенгаген) та Німеччину (Берлін, а також дослідна станція й господарства Північної Пруссії). Крім того, теж на кошти Департаменту землеробства він ознайомлюється з роботою зразкових болотних господарств Прибалтійського краю та Фінляндії й окремих губерній Росії.

Із дозволу головуправляючого землеустроєм і землеробством за доповіддю Департаменту землеробства від 6 вересня 1912 р. за № 2395, з 1.10.1912 р. — молодший спеціаліст із сільськогосподарської частини Департаменту землеробства з виконання обов’язків «столоначальника ІІІ відділу Департаменту землеробства», а також до 15.10.1915 р. — лектор із культури боліт і луківництва при Санкт-Пе-тербурзькому сільськогосподарському музеї й помічник редактора журналу «Землероб». Перехід на державну службу дав змогу М. О. Тюленєву отримати підвищення до ІХ класу петровського табелю рангів, а саме — титулярного радника.

Перша його особиста публікація «Декілька слів про культуру боліт у Прибалтійському краї» символічно вийшла у № 1 «Вісника культури й вивчення боліт та луківництва «Болотоведення» за 1913 р., який почала видавати з 1912 р. Мінська болотна станція за редакцією О. Ф. Флерова. Стаття була підготовлена за матеріалами оглядової поїздки по Естляндській, Ліфляндській, Курляндській губерніях.

Серед причин, що не давали змоги провести суцільне осушення в країні, на перше місце М. О. Тюленєв ставив таке розташування земель, за якого приватні землеволодіння вклинювалися в державні. Це надзвичайно ускладнювало проведення всього циклу робіт, оскільки приватні власники не завжди давали згоду на осушування. До того ж вчений вказував на відсутність необхідних машин і знарядь для обробітку болотних грунтів та доглядом за культурами. Третьою за значенням причиною він називав неякісний рівень осушення, оскільки його проводили не по всьому болотному масиві з урахуванням гідрологічних, гідротехнічних, грунтово-кліматичних та інших умов, а на окремих ізольованих площах. Іще однією з причин стало запровадження іноземного досвіду, який насамперед налаштований на сільськогосподарське використання осушених площ винятково під луки. 

М. О. Тюленєв стає генеруючим провідником ідеї створення вітчизняних дослідних установ з освоєння боліт, на які покладалося визначення в розрізі окремих природно-кліматичних і грунтових умов країни норм і ступеня осушення, потреби в добривах, вивчення способів обробітку грунту й догляду за культурами, складу сумішей трав, підбором культур і тощо. Власні обгрунтування з цього приводу друкує в серії статей до часописів «Землеробство» та «Вісник сільського господарства». Їхнє узагальнення знайшло відображення в колективній праці «Огляд заходів із культури кормових рослин. 1908—1913 рр.», що вийшла в Санкт-Петербурзі від імені Департаменту землеробства ГУЗіЗ у 1914 р. обсягом 238 сторінок із 36 малюнками, 6 картограмами й діаграмами та 2 планами. У ній розкрита вся передісторія становлення й розвитку вітчизняної культури боліт, включаючи й дослідну справу для її потреб. До цього процесу був долучений і М. О. Тюленєв, починаючи з 1911 р. Відповідно до подання начальника ІІІ відділення Департаменту землеробства 9 грудня 1913 р., починаючи з 1.09.1912 р., 

Височайшим наказом затверджений у званні вченого агронома та в чині VІІІ класу петровського табелю рангів, а саме — колезького секретаря зі старшинством. Робить спроби вилікуватися від хвороби за чергового її загострення в 1914 р. Із цією метою їде до Сухумі. Перебуваючи там, друкує статтю «Зберігання картоплі» в додатку до часопису «Чорноморське сільське господарство», що виходив під егідою Сухумського товариства сільського господарства. Цей факт встановлено вперше, оскільки в жодному із прижиттєвих списків праць М. О. Тюленєва про неї не згадується. Наприкінці 1915 р. стає старшим спеціалістом сільськогосподарської частини Департаменту землеробства та заві-дувачем курсів підготовки майстрів із культури боліт і луківництва у м. Казані, за що отримує «1 800 крб. на рік». Під час Першої світової війни залучений для заготівлі фуражу для діючої армії. Протягом 1915—1917 рр. спеціаліст із культури боліт Володимиро-Рязанського управління землеробства й державного майна Володимирського губземвідділу. Наступні два роки — старший спеціаліст із культури боліт Департаменту землеробства Володимирської губернії (тепер Російська Федерація). У період 1915—1917 рр. творчість М. О. Тюленєва вдалося найменш дослідити. Потрібні додаткові історичні розвідки. Протягом 1919—1921 рр. він старший спеціаліст із культури боліт Київського губернського земельного відділу та помічник директора товариства «Торф» (м. Проскурів). Із приходом радянської влади до Києва у лютому 1919 р. повертається на Батьківщину. Займається питаннями торфозаготівлі. Відповідно до заяви від 10.06.1921 р., зараховується до головного управління «Укрторф». Працює в Києві на посаді старшого інспектора з технічної частини інспекторсько-ревізійного відділу й відповідає за контроль у діяльності торфозаготівельних організацій Лівобережної України (Полтавська, Харківська і Кременчуцька губернії). Тим самим отримує право не просто перевіряти, а й звільняти, призначати, притягувати до відповідальності за зловживання в роботі працівників. Невипадково йому відповідним «мандатом» дозволялося безкоштовно використовувати всі засоби пересування та наявні комунікації зв’язку і навіть мати зброю. На жаль, «звіти» про такі відрядження протягом другої половини 1921-го — початку 1922 року не збереглися.  Але з короткої «доповідної записки» від 4.10.1921 р. за його рекомендацією, наприклад, завідувачем Полтавського губземторфу призначають уповноваженого Лохвицької торфорозробки Юровського (замість Гольмана). Є відомості, що з початку січня 1921 р. по листопад 1922 р. він вважається ще й співробітником секції кормової площі (виступає на її засіданнях), а потім стає позаштатним співробітником меліораційної секції Сільськогосподарського наукового комітету України. Виступає одним із головних дієвих осіб у появі Центральної науково-дослідної меліораційної станції в Казаровичах у 1922 р. Долучився до розробки її статуту та робочої програми як член ради станції. Через Рецензійну комісію секції освіти та популяризації СГНКУ під криптонімом «Т» друкує реферати для відповідного розділу його офіційного друкованого органу «Вісник сільськогосподарської  науки». Всіляко підтримує ідею створення Науково-дослідного інституту водного господарства України (нині Інститут гідромеханіки НАН України) на чолі з професором Є. В. Опоковим, що розпочав свою роботу відповідно до рішення меліораційної секції СГНКУ від 19.10.1923 р. Пунктом 4 наказу № 681/383 від 8.05.1922 р. Наркомзему УСРР згідно із рекомендацією завідувача торфової частини відомства його призначають, за одними відомостями, виконувачем обов’язків завідувача науково-технічного відділу, а за іншими — завідувачем дослідно-меліоративною частиною Укрмеліозему. Із 29.01.1923 р. він уже старший фахівець із дослідно-меліоративної справи цього ж підрозділу і здійснює загальне керівництво діяльністю дослідно-меліоративними станціями УСРР. Особисто засновує Сагайдацьку зрошувальну дослідну станцію. Також наказом № 1(85) по головному аграрному відомству від 26.04.1923 р. стає (до 1932 р.) директором створеної 1.04.1923 р. за ініціативою Сільськогосподарського наукового комітету України Рудня-Радовельської болотно-меліоративної дослідної станції. 

Під керівництвом та за безпосередньою участю М. О. Тюленєва поглиблені дослідження проводяться в Коростенському окрузі на площі 655 га трав’яно-осокового болота перехідного типу із глибиною торфу до 7 м з вивченням гідрографічного боку території станції та прилеглої до неї місцевості. Крім того, ведуться роботи із закладення низки систем відкритого і закритого дренажу та водомірних колодязів, розробляються робочі програми для сімох багатофакторних схем досліджень. Учений із 1926 р. стає автором і редактором семи випусків праць станції. Уже наступного року великим накладом виходить його оригінальна праця під назвою «Що треба робити на болоті і як краще використати його», підготовлена на підставі дослідних даних Рудня-Радовельської болотної дослідної станції. Із посиланням на досвід організації наукового забезпечення проведення осушувальних меліорацій багатьох країн Західної Європи в питаннях використання торф’яно-болотних грунтів після поверхневого поліпшення та їхнього докорінного покращення він запропонував відповідний практичний комплекс заходів. Такий підхід дослідник вважав чи не єдиним перспективним заходом подальшого розвитку насамперед українського Полісся. Із цією метою обгрунтував систему агротехнічних заходів після проведення осушування: обробіток грунту, його удобрення, строки і норми посіву, сорти, сівозміни, реманент, догляд тощо, а також розрахував економічну ефективність і прибутки. 

Учений ініціює й очолює оргкомітет із проведення 24—26 вересня 1927 р. Першого всесоюзного з’їзду з культури боліт на Рудня-Радовельській болотній дослідній станції. Разом із Д. О. Джовані представляє УСРР на з’їзді, що відбувся 15—18 жовтня 1927 р. в Мінську. Від імені станції він перебуває серед доповідачів на Першій всесоюзній нараді луговодів-дослідників при Державному луговому інституті імені В. Р. Вільямса, проведеній з 23 лютого по 1 березня 1928 р. На ранковому засіданні 26 лютого 1928 р. М. О. Тюленєв доповідає про результати п’ятирічної діяльності Рудня-Радовельської болотної станції.

За таких умов Рудня-Радовельська болотна дослідна станція у другій половині 20-х років минулого століття фактично стає головною для вивчення галузевих проблем в УСРР через свої філії: Буровське дослідне господарство на болотному масиві «Замглай» (Чернігівщина), відкрите з 1926 р. Чернігівським окружним земельним відділом на площі 437 га, та Озерянський опорний пункт на моховому болотному масиві Коростенщини. 

М. О. Тюленєв досліджує регіон ще і як краєзнавець, перебуваючи протягом 1928—1932 рр. членом правління місцевого осередку. Працював і на інших громадських посадах з популяризації новітнього природознавства.

Починаючи з 1923 р., М. О. Тюленєв за сумісництвом працює викладачем з культури боліт і луківництва Київського сільськогосподарського інституту (нині Національний університет біоресурсів і природокористування України). З 1.01.1930-го по 1.11.1948 р. — консультант дипломних проектів стосовно агромеліоративних заходів у Київському гідромеліоративному інституті. Протягом 1930—1934 рр. — дійсний член Вищої науково-технічної ради НКЗС УСРР, займається розглядом проектів меліорації з осушенням та зрошуванням осушених болотних масивів.  Із 1934-го по червень 1941 р. — член комітету НКЗС УРСР з винахідництва і науково-технічної ради Головводгоспу при НКР УРСР. Членом вчених рад при УкрНДІГіМ та Всесоюзного НДІ болотного господарства перебував, починаючи з 1932 р., а з 1940 р.

— ще й Київського гідромеліоративного інституту. Із 1932-го по 1941 р. — старший науковий співробітник, завідувач сектору агромеліорації й осушення та науковий керівник болотної дослідної мережі Українського НДІ сільськогосподарської меліорації (нині Інститут водних проблем та меліорації НААН). Після рішення Наркомзему УСРР від 15 квітня 1932 р. про організацію Сульського болотного дослідного поля (Роменський район Сумської області) та переміщення матеріально-технічної бази ліквідованого 1 березня 1932 р. Рудня-Радовельського опорного пункту до нього протягом 1932—1934 рр. займається розгортанням його діяльності. Разом із М. Н. Шевченком та А. М. Янгелем у 1935 р. ініціює переведення створеної на початку 1916 р. Підставської болотної дослідної станції із Золотоніського району Полтавської області до Яготинського району Київської області. Головною з  обставин, що призвела до переведення станції на нове місце, М. О. Тюленєв називає невдалий підхід до запровадження процесу осушування з боку першого директора П. В. Спесивцева, який здійснив його за допомогою обвалування і перекачки води центробіжним насосом за межі вала. Згідно з наказом Наркомзему УСРР № 35 від 1936 р., стає науковим керівником усього спектру досліджень Панфило-Яготинського центрального болотного опорного пункту Українського НДІ сільськогосподарської меліорації (нині Панфильська дослідна станція ННЦ «Інститут землеробства НААН»).

Доповідь М. О. Тюленєва «Осушення й освоєння боліт в УРСР» на VII Пленумі секції меліорації і гідротехніки ВАСГНІЛ 4—8 липня 1938 р. фактично підсумувала напрацювання українських учених на ниві осушувальних меліорацій довоєнного періоду під методичним координаційним началом УкрНДІ гідротехніки і меліорації та місцем виконання на Панфильському опорному пункті. Для комплексного впровадження новітніх розробок запропонував реорганізувати Панфильсько-Яготинський болотний опорний пункт у Супійську зональну болотну дослідну станцію. На жаль, підготовлена М. О. Тюленєвим ціла низка оригінальних науково-популярних видань із культури боліт цього періоду так і залишилася неопублікованою. Починаючи з 1939 р. й до початку німецько-радянської війни, він був членом експертно-технічного бюро НКЗ УРСР із розгляду проектів меліоративно-гідротехнічного будівництва. Постановою кваліфікаційної комісії ВАСГНІЛ від 19.03.1936 р. його затверджено дійсним членом Українського НДІ гідротехніки й меліорації. У 1940 р. закінчив Київський марксистсько-ленінський університет. На засіданні спеціалізованої вченої ради при Московському гідромеліоративному інституті імені В. Р. Вільямса 21.09.1940 р. захищає дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора сільськогосподарських наук на тему: «Вирощування цукрового буряку на осушених торфових грунтах УРСР». Відповідний диплом ВАК СРСР за № 000160 видав тільки 11.03.1946 р. Невипадково ще до німецько-радянської війни 1941 р. М. О. Тюленєв стає визнаним класиком меліоративно-дослідної справи в країні.

Із 1.01.1941 р. працює на посаді завідувача кафедри землеробства та декана агромеліоративного факультету Київського гідромеліоративного інституту (нині Національний університет водного господарства та природокористування у м. Рівне). Із наближенням фронту до Києва переїжджає до с. Панфили. Під час окупації Яготинщини як завідувач сектором  Київського гідромеліоративного інституту проводить дослідження з вивчення агротехніки лугових трав, а також кормових, городніх та технічних культур. Після відновлення у січні 1942 р. діяльності Київського гідромеліоративного інституту з 1 березня цього ж року читає лекції для студентів четвертих та п’ятих курсів на гідромеліоративному, торф’яно-механічному та агромеліоративному факультетах. Праця М. О. Тюленєва в період окупації дала змогу зберегти все майно сектору осушення УНДІГіМ в м. Києві й цінне обладнання агрохімічної лабораторії Панфильського болотного дослідного поля. Після визволення Києва від німецьких загарбників у 1943 р. М. О. Тюленєв завідує у виші ще й кафедрою землеробства до 1947 р. Протягом 1944—1947 рр. за сумісництвом очолює відділ осушення УНДІ сільськогосподарської меліорації. Після оголошення АН УРСР конкурсу щодо обрання нових членів і членів-кореспондентів у 1948 р. вчена рада УНДІГіМ на засіданні 14.05.1948 р. на підставі доповіді заступника директора з наукової роботи А. М. Янголя висунула кандидатури  директора установи, кандидата сільськогосподарських наук С. М. Алпатьєва та доктора сільськогосподарських наук М. О. Тюленєва. Підтримала ці висування на ім’я Президії АН УРСР і науково-технічна нарада Сульського болотного дослідного поля своїм листом № 278/м від 27.05.1948 р. за підписом головуючого Бовкуна і секретаря Опрішка за доповіддю заступника директора з наукової частини В. С. Максименка. Уже 5.06.1948 р. М. О. Тюленєв у заяві до президента АН УРСР дає згоду на включення до списку для балотування. На засіданні загальних зборів АН УРСР 2 липня 1948 р. після проведення таємного голосування голова лічильної комісії — академік С. О. Лебедєв — оголосив протокол лічильної комісії з проведення таємного голосування щодо виборів у члени-кореспонденти АН УРСР. Згідно з ним, М. О. Тюленєв був одноголосно обраний членом-кореспондентом АН УРСР за напрямом «сільськогосподарські науки». 

Із 1 січня 1949 р. на запрошення академіка О. І. Душечкіна переходить на роботу старшим на-уковим співробітником, керівником групи агромеліорації Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР, де працює до 1955 р. 

При цьому за сумісництвом залишається працювати на посаді старшого наукового співробітника УНДІГіМ.  Із 8.04.1949 р., згідно з рішенням Президії АН УРСР (протокол № 11, § 13), стає членом ученої ради Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР. Відповідно до її іншого  рішення від 7 січня 1949 р. (протокол № 1), стає членом бюро відділу сільськогосподарських наук АН УРСР, яке розпочало свою роботу згідно з постановою РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про організацію в складі АН УРСР відділу сільськогосподарських наук» від 20 жовтня 1945 р. Рішенням Президії АН УРСР від 26 січня 1951 р. обирається членом редколегії журналу Відділу сільськогосподарських наук «Вісті сільськогосподарської науки». На іншому засіданні, що відбувалося 9 березня 1951 р., високу оцінку отримала розроблена М. О. Тюленєвим крото-дренажна машина, застосування якої на дренажних грунтах сприяло підвищенню врожаю різних сільгоспкультур на 18—30%. На виконання рішень Президії АН УРСР від 27 квітня 1951 р. очолює спеціальні комплексні експедиції в Снігурівському районі Миколаївської області (1951 р.) та Димерському районі Київської області (1952—1956 рр.) з надання наукової допомоги колгоспам УРСР.

 Згідно з рішенням Президії АН УРСР, крім членства в бюро відділу сільськогосподарських наук, із 1952 р. стає також членом Ради з вивчення продуктивних сил України. Із кожним наступним роком кількість різноманітних доручень, а також членство в колегіальних органах дедалі збільшувалися, що, безперечно, позначалося на ефективності виконання головних посадових обов’язків. Президія АН УРСР 29 липня 1952 р. навіть прийняла спеціальне розпорядження за № 283, згідно з яким члена-кореспондента АН УРСР М. О. Тюленєва було звільнено від обов’язків другого заступника голови і члена бюро відділу сільськогосподарських наук, заступника голови сільськогосподарської секції з надання допомоги великим будовам комунізму, від керівництва питанням підвищення продуктивності сільськогосподарських рослин у травопільній сівозміні та від обов’язків члена ради науково-технічної пропаганди АН УРСР і уповноваженого ради науково- технічної пропаганди в інститутах відділу сільськогосподарських наук. Він серед тих членів бюро відділення сільськогосподарських наук АН УРСР, які на засіданні 10 липня 1954 р. підтримують рішення МСГ УРСР з організації у своїй структурі Української академії сільськогосподарських наук з обов’язковою передачею наявних дослідних установ АН УРСР до новоствореної інституції.  Продовжує працювати за сумісництвом в УНДІГіМ згідно з дозволом Президії АН УРСР від 28 серпня 

1953 р. на підставі її постанови (протокол № 32, § 703). Після прийняття урядового рішення про заборону працювати одночасно в двох науково-дослідних установах постановою президії АН УРСР від 7 серпня 1954 р. 

(протокол № 23-Б, § 534 п. 2) отримує відмову в суміщенні посад в Інституті фізіології та агрохімії УН УРСР і УНДГіМ.  Але вже 30 серпня 1954 р., зважаючи на клопотання директорів вишів УРСР і на згоду директорів установ АН УРСР, постановою президії АН УРСР (протокол № 25-Б, § 576) за підписом віце-президента М. П. Семененка знову її отримує. 

Сьогодні важко об’єктивно відтворити ситуацію, що виникла під час розгляду тематики Інституту фізіології рослин і агрохімії АН УРСР 21 січня 1955 р. за підсумками 1954 р., коли віце-президент АН УРСР М. П. Семененко заявив, що М. О. Тюленєв приділяє мало уваги лабораторії агромеліорації, оскільки зайнятий в інших установах. Віце-президент АН УРСР Г. М. Савін додав, що йдеться про завідування відділом в УНДІГіМ. За цих обставин наступного дня М. О. Тюленєв був змушений офіційно звернутися із заявою до президента АН УРСР академіка О. В. Палладіна. У ній він пояснив, що суміщення посад вимушене, оскільки в розпорядженні АН УРСР відсутня дослідна база на болотах і заболочених землях, де лабораторія агромеліорації після чотирьох років існування змогла б проводити відповідні дослідження. Тому для цих цілей і використовувалася мережа спеціалізованих установ УНДІГіМа. При цьому довів, що в УНДІГіМ він буває не більше 3-х днів на тиждень по 2—3 години на день і його робота полягає головним чином у наданні консультацій з окремих питань сільськогосподарського освоєння боліт та керівництва аспірантами.

 Свою підтримку великому фахівцю з культури боліт і луківництва за таких обставин надав і Інститут фізіології рослин і агрохімії АН УРСР. У черговій характеристиці від 20 жовтня 1955 р. його директор — академік П. А. Власюк — вказав на величезну роботу, яку проводить М. О. Тюленєв, із впровадження досягнень сільськогогосподарської науки в колгоспах і радгоспах УРСР, систематично виступаючи перед спеціалістами сільського господарства і колгоспниками з лекціями, доповідями з питань осушення і сільськогосподарського використання болотних та заболочених земель. Невипадково 26.11.1955 р. рішенням ВАК при Міністерстві вищої освіти СРСР йому було присвоєне вчене звання професора за спеціальністю «агромеліорація».  

(Продовження в наступному номері.)