«Лікар довго дивилася на екран апарата УЗД. «Там двоє», — вирішила я спростити їй завдання. «Та ні, тут троє!» — приголомшила вона мене»

— Як ви їх розрізняєте? — з подивом дивлячись на трьох милих крихіток, розкладених у різних місцях жарко натопленої хати, запитую маму малят.
— Так це ж просто! — посміхається вона. — Станіслав і Ярослав — близнюки, вони руденькі, в мене. Ярик найбільший з усіх, при виписці важив три кілограми й сто сімдесят п’ять грамів. А Стасик найменшенький, майже на цілий кілограм легший. Ну, а В’ячеслав чорненький, у тата пішов.
— Виходить, три Славики? Легко заплутатися...
— Тричі «СЛАВА»! Знову ж усе елементарно: Стасик, Ярик і Славуня. Мені хотілося, щоб імена дітей були співзвучні й поєднувалися з прізвищем і по батькові. Наприклад, Станіслав Анатолійович Колос. Правда, красиво звучить? З таким ім’ям йому начальником бути...
— Я, коли прописувався в Лесі, пожартував: «Хочу заколосити Поділ», — не сходить посмішка з обличчя щасливого батька. — Так і вийшло!
Хоча Анатолій знав, що жінка, яка йому сподобалася, не може мати дітей. Два її попередні шлюби розпалися саме через це, і вона, щоб відчути щастя материнства, оформила опіку над двома дітками з інтернату.
«Я дуже хотіла стати мамою і була впевнена, що вимолю своє щастя в Бога»
У 20 років Лесі видалили обидві маткові труби, що позбавило її можливості завагітніти природним шляхом.
— Лікарі спочатку навіть не сказали мені про це, і якийсь час після операції я сподівалася, що в мене все добре, — розповідає 35-річна Леся Колос із села Поділ Великобагачанського району. — Навіть коли дізналася, що залишилася без труб, все одно була впевнена, що вимолю діток у Бога. Я дуже хотіла стати мамою! Тому майже п’ятнадцять років їздила по церквах і монастирях, читала молитви, просила всіх святих допомогти мені. І мене почули на небесах. Спочатку доля послала мені Анатолія. Ми випадково «перетнулися» з ним у соціальних мережах. Мене зацікавило його повідомлення про те, що він заробляє гроші, не виходячи з дому. Попросила й мене навчити так жити. Але так у мене все одно не вийшло б, оскільки Толик — майстер з ремонту мобільних телефонів та іншої електронної техніки. У процесі спілкування з’ясувалося, що він узагалі майстер на всі руки. Слово за словом домовилися, що Анатолій приїде в Поділ і відремонтує електропроводку в старому будинку, який я купила заради... майбутніх дітей.
— Лесі потрібно було ще поклеїти шпалери, тому моє «відрядження» розтягнулося на тиждень, — згадує Анатолій. — За цей час ми дізналися все одне про одного. Я розповів їй, що був двічі одружений, що від першого шлюбу підростає донька. Зізнався, що домашнім бізнесом зайнявся після того, як бізнесмени з Києва, куди їздив на заробітки, не заплатили грошей. Леся теж не приховувала своїх проблем — була двічі заміжня, не може мати дітей, тому має намір взяти дитину з інтернату. Мені сподобалася ця жінка — настирна, з характером, справедлива й добра. З’явилося бажання підтримати її. Тому сказав прямо: «Я готовий тут залишитися». Але Лесі потрібен був якийсь час на роздуми. Свою згоду вона дала, приїхавши до мене в гості, у Драбівський район на Черкащині. З того часу ми вже четвертий рік разом.
Поява Анатолія в житті Лесі не вплинула на її плани стати мамою для прийомної дитини. Жінка навіть не запитувала його, чи захоче він пов’язати свою долю з нею, якщо вона оформить опіку над сиротою. Просто поставила перед фактом: буде так, як я вирішила.
«Ми принципово не вибирали собі прийомних дітей. Це ж не товар у магазині!»
У Верхньодніпровський навчально-реабілітаційний центр Дніпропетровської області, де виховуються діти, які потребують фізичної й розумової корекції, Леся з Анатолієм поїхали вже як чоловік і дружина.
— Нам запропонували відразу двох діток — сестричку й братика. Насті було одинадцять, а Сергійкові — десять, — розповідає історію своєї великої родини Леся. — Ми принципово нікого не вибирали, не розглядали ніяких варіантів. Це не товар у магазині. Я, наприклад, упевнена, що всі діти від Бога, і якщо він нам їх послав, значить, ми повинні прийняти їх у своє серце.
— Поки була жива бабуся, вона не дозволяла батькам віддавати нас в інтернат, — підключається до розмови дев’ятикласниця Анастасія Влас. — Мама з батьком часто пили, їм було не до дітей. А як бабусі не стало, мама швидко нас позбулася. Мені було тоді вісім років. Батьків позбавили прав на нас із Сергієм. І в нас не залишилося ніякої рідні. Ми з братом мріяли, що коли-небудь хтось прийде по нас і забере до себе, як інших забирали. На жаль, на нас тільки дивилися і йшли. Але одного разу з’явилися люди, які захотіли взяти нас у свою родину. Я відразу запропонувала Сергію називати їх татом і мамою.
— Я мріяла почути це слово майже п’ятнадцять років! Я так хотіла стати мамою! — ковтає сльози Леся. — Прекрасно розуміла, що в мене є єдиний спосіб завагітніти — зробити ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення. — Авт.). На жаль, обидва мої попередні чоловіки підтримували моє бажання тільки на словах. Бажання, звичайно, дорого коштувало — у клініках репродуктивної медицини скажені ціни. Це лякало чоловіків. Заробити такі гроші вони виявилися не здатними. Розлучившись із другим чоловіком, я вирішила: все одно обхитрю долю! І взяла покинутих дітей. І почула від них довгоочікуване слово «мама».
Далеко не всі в селі розуміли Лесю. Одні говорили: «Навіщо тобі це треба? Жила б собі на втіху». Інші й зараз упевнені, що чужі діти потрібні були їй заради грошей, оскільки держава фінансує прийомні родини. Лише деякі говорили, що вона зробила добру справу.
— Якби кожна родина взяла собі по одній дитині, у країні не залишилося б сиріт, — говорить Леся. — Ми з Толиком всією душею прикипіли до своїх прийомних дітей. Немає сумнівів, що діагноз «розумова відсталість» був поставлений їм швидше за інерцією. Настя із Сергієм виявилися просто запущеними в педагогічному плані. Щоб займатися ними, мені довелося залишити роботу пекаря-кондитера на заводі, а чоловікові пощастило влаштуватися електромонтером в агрофірму. За три роки ми з Анатолієм багато чого їм встигли дати. Діти й у санаторіях відпочивали, і в розважальні центри ми їх возили, показували цікаві місця в Полтаві. Навчатися краще стали. Це теж показник виховної роботи. Звичайно, з ними непросто. У тому плані, що вони не привчені поважати родину. Хитрують, ображаються, коли вимагаєш зробити елементарне, не завжди слухаються. Красивими словами можуть прикривати душевну порожнечу. Це те, що їм було закладено в ранньому дитинстві. Важко виправляти чиїсь помилки виховання. Але ми з Толею втяглися в цю роботу й сподіваємося, що це дасть результат. Мені, наприклад, приємно, що Настя хоче бути кухарем і прийняти в майбутньому у свою родину сироту.
«Щоб здійснити свою мрію, ми взяли великий кредит у банку»
Згадуючи про те, як Настя із Сергієм випрошували в Лесі з Толиком братика й сестричку, усі посміхаються.
— Домовилися! — жартуючи, відповідав тато на їхні прохання. — Виходить, нам потрібно відразу три дитини. Одна з них буде моєю.
І як у воду дивився.
Розв’язати наболілу проблему подружжя Колос сподівалося за допомогою участі в передачі «Щастя із пробірки», що виходить на телеканалі «Інтер» і дає шанс деяким безплідним парам провести процедуру штучного запліднення за меншу частину вартості. Однак вони спізнилися з подачею заявки. Але телевізійники їх не забули, і незабаром, у листопаді минулого року, запросили на передачу «Нехай говорять», темою якої були діти з пробірки. Усі сподівалися, що фахівці з питань репродукції, які були присутні під час запису програми, зацікавляться Лесиною історією й зроблять для неї знижку на ЕКЗ. На жаль, таких пропозицій не наді-йшло. І тоді Толик з Лесею вирішили, що самі знайдуть гроші на свою мрію. Вони звернулися в столичний центр репродуктивного здоров’я «Мати й дитя».
— У цілому нам знадобилось близько шістдесяти тисяч гривень, — розповідає Анатолій. — Щось позичили родичі, друзі, знайомі, але основну суму — п’ятдесят тисяч — взяли в банку під відсотки. З тієї суми, що одержали на дітей, уже й повернули кредит. Ми знову без грошей, зате в нас троє синів!
— А як вийшло троє, якщо за законом не можна підсаджувати більш ніж дві запліднені яйцеклітини?
— Просто одна після імплантації поділилася навпіл, — пояснює багатодітна мама. — На УЗД відразу було видно, що одна більша, а інша менша. Лікар припустила, що та, котра більша, прижилася на день раніше. Наступне ультразвукове обстеження в мене було на дванадцятому тижні вагітності. Лікар довго щось розглядала на моніторі, і я вирішила спростити їй завдання. «Там двоє», — говорю їй. «Та ні, миленька, їх тут троє. В одному мішечку два ембріончики і в іншому — один», — приголомшила вона мене. Добре, що я лежала на кушетці, інакше б знепритомніла. Я боялася, чи зможу взагалі виносити двійню, а тут трійня!
Тривога за долю майбутнього потомства не залишала Лесю всю вагітність. У неї тричі траплялася серйозна загроза зриву, але, на щастя, щоразу медикам вдавалося стабілізувати стан жінки. Правда, довгоочікуваних діток мамі довелося не виносити, а в буквальному сенсі вилежати. 8 травня Лесю поклали в лікарню, а додому вона потрапила тільки 6 жовтня. Правда, на той час її «богатирям» було по півтора місяця від роду. Останні 2,5 місяця перед їхньою появою на світ вона провела під наглядом фахівців Полтавського обласного перинатального центру. Вони тягнули з операцією кесаревого розтину до 31-го тижня вагітності.
— Як для трійні, народженої передчасно, наші дітки мали пристойну вагу, — Леся заходжується готувати молочну суміш для малят, оскільки грудного молока на всіх не вистачає. — Найстарший Стасик — його першого вийняли — виявився найменшим, 1,255 кілограма. Ярик був на цілих півкілограма важчим за свого близнюка. А Славуня, який розвивався окремо, важив на сто грамів менше за Ярика. Така от арифметика. Вони й зараз ростуть приблизно з таким же розривом. В’ячеслав у нас найдовший — витягнувся до 53,5 сантиметра. Молоко дістається в основному Стасику, як такому, що відстає в рості й вазі, а взагалі всім даємо ще й вітаміни, оскільки в них знижений гемоглобін, біфідобактерії для поліпшення травлення.
— Це вони вже великі, — сміливо бере на руки синочка, який розплакався, Анатолій. — Коли я побачив їх на другий день у реанімації, мені стало страшно. Маленькі, підключені до крапельниць. Лікарі попросили мене поміняти їм памперси, але я не зміг. Здавалося, якщо тільки доторкнуся до тендітного тільця, зламаю ручку або ніжку.
Леся не нахвалиться чоловіком: встає вночі до діток, заколисує, сповиває, готує молочні суміші. Справжній батько! А вдень їй допомагає мама. Одній з усім було б не впоратися. Настя із Сергійком, які перехворіли нещодавно на вірусну інфекцію, поки що не підходять до трійні, хоча із задоволенням погралися б із малятами.
— З появою власних дітей органи соціальної опіки можуть тепер забрати в нас прийомних, — ділиться своїми тривогами Леся. — Ця хата на дві кімнати стала для нас маленькою. Тут не вистачає необхідних квадратних метрів на кожного члена родини. Нам дуже шкода розлучатися з Настею й Сергійком. Куди вони підуть? Знову повернуться в центр? Знову їм шукатимуть нову родину? Не уявляю...
Ні районна, ні місцева влада поки що не обіцяють поліпшити житлові умови багатодітної родини. Як завжди, посилаються на відсутність грошей у бюджеті. Хоча за законом родини, у яких народилася трійня, мають першочергове право на поліпшення житлових умов. Тим більше, у цій родині є ще двоє неповнолітніх прийомних дітей, для яких повернення в інтернат буде трагічним. Між тим ціна питання — усього 150 тисяч гривень. Саме за такі гроші в Подолі продається просторий будинок, у якому легко могли б поміститися всі Колоси й Власи. Їм не потрібна квартира в райцентрі — їм подобається жити в селі.
— З такими помічниками, як у нас підростають, ми картоплю за півдня будемо викопувати, — ніжно дивлячись на своїх янголят, мріє Леся.
Фото автора