Ото поярмаркували!

«Сорочинський ярмарок» Миколи Гоголя давно став для нас, по-лтавців, візитною карткою міжнародного значення. Свого часу мені за службовими обов’язками довелося понад десять разів брати участь в організації й проведенні головного торжища Полтавщини, оспіваного нашим видатним земляком.

Пригадую, як одного року у 80-х ми посилено готувалися до нього. Тоді на ярмарок уперше прибували делегації з інших країн, зокрема з Англії, Франції, Японії. Через це виникло багато додаткових питань, і їх треба було вирішувати. Саме від організаторів вимагалися особлива творча фантазія і відповідальність. Потрібно було чітко організувати виступи десятків троїстих музик, хорів-ланок, ансамблів на основній і додаткових сценах так, щоб дійство відбувалося практично безперервно упродовж двох днів. Необхідно було також продумати сценарій на випадок, якщо піде дощ. 

Здається, усе було зроблено, як треба, і от ми з хорошим настроєм вирушаємо в дорогу на ярмарок. В районі села Михайлівки, що біля Шишак, погода раптом зіпсувалася. Застугонів грім, і пішов рясний дощ, який швидко перейшов у суцільну зливу. Навіть їхати було неможливо, тож водій зупинив машину. Це жахіття тривало майже півгодини. 

Коли ж ми приїхали на ярмарок, перед очима відкрилася безрадісна картина. Ярмаркова площа перетворилася на суцільне місиво. Неосяжна маса людей не ходила, а майже повзала по коліна в грязюці. Але, на диво, люди жартували й виявляли винахідливість. Одні — вдягали на ноги довжелезні целофанові кульки і зав’язували їх вище колін, інші — брели босоніж, але з посмішкою на вустах. Я ж попрямував до Івана Охріменка, щоб узяти в нього закуплені раніше гумові чоботи.

— Ти мені чоботи залишив? — запитую.

— Та, ви знаєте, вже всі роздав, лишилися тільки розпаровані — обидва на ліву ногу.

Я відреагував на таку пропозицію емоційно, на що той відповів:

— Та ви не переживайте, у багнюці їх не буде видно.

Взув я ті чоботи й побрів на ярмарок. І дійсно, багнюка швидко «виправила» ситуацію й обидва моїх лівих чоботи стали просто брудними. А ярмарок тим часом шумить, вирує, грають численні троїсті музики, співають безліч хорів-ланок, у натовпі метушаться цигани й пропонують свої послуги. Люди, на чиїх обличчях, здавалося б, із десяток років не світилася посмішка, підтупують ногами у цій багнюці в такт музиці, енергійно пересмикують плечима. Усе пішло-поїхало, закрутилося…

Біля хати Хіврі організатори чекають на високих гостей. Учасники художньої самодіяльності, професійні колективи готуються до концерту на основній та допоміжних сценах. Міліція просить людей утворити коридор для проходу волів, запряжених у воза. 

З великими потугами я таки дістався до хати Хіврі. Аж ось уже по суцільному «живому коридору», не кваплячись, повільно хитаючи головами, ідуть круторогі. Солопій Черевик правою рукою веде волів, а лівою — витирає піт, що градом котиться по його обличчю. На возі картинно сидить співмешканка Солопія — Хівря. Вона зверхньо поглядає на ярмарковий натовп і самовпевнено лущить насіння. Це саме її мав на увазі Микола Гоголь, коли писав: «Господи, Боже мой, что за напасть на нас, грешных! И так много всякой дряни на свете, а ты еще и женщин наплодил!»

Поряд із возом іде Грицько Голопупенко й закохано дивиться на красуню Парасю. За возом рухаються вершники в українському вбранні.

Пильно слідкую за дійством, вдивляюся, чи все відбувається так, як задумано. Аж раптом до мене підходить перший секретар обкому партії Олексій М’якота і з посмішкою питає: «А як це ти примудрився вибрати чоботи на одну ногу? Це ж комусь із гостей тепер дістанеться теж розпароване взуття. А раптом комусь із німців чи японців? Що ж вони про нас подумають?» Я ж намагаюся сховати свої ноги під лавку, на якій вмостився.

За хатою Хіврі натовп людей, які захоплено спостерігають за тим, що відбувається на її подвір’ї. Оселя споруджена на підвищенні, тож глядачі можуть бачити дійство на рівні ніг гостей, які перебувають безпосередньо на тому імпровізованому подвір’ї.

Серед численних високих гостей, які прибули на ярмарок із Києва, — і представники Кабінету Міністрів України. Заступник міністра Марія Орлик вдягнула на свято осяйно-біле вбрання, бо зовсім не розраховувала на те, що її ярмаркування зіпсує несподівана злива.

Супроводжував високу гостю на ярмарку тодішній начальник обласного управління культури Петро Бондаревський.  Усе відбувається чітко і злагоджено, присутні з нетерпінням чекають на віз із Солопієм та Хіврею. Аж раптом із натовпу дзвінкоголосо лунає: «Гей, ти, у білому! Розстав ноги, щоб усе видно було!» Натовп вибухнув сміхом. Київська гостя — єдина, одягнена в біле, тож розуміє, що звертаються до неї. На її зніяковілому обличчі до вишуканого макіяжу додається рожевих фарб. Миттєво оцінивши ситуацію, Петро Карпович пропонує Марії Андріївні перейти в інше місце, де буде зручніше дивитися ярмарковий концерт.

А навколо шумить, вирує ярмарок. Згодом сонечко, підсушивши розтоптану багнюку, непомітно почало котитися за обрій. Специфічне гуркотіння, жарти, сміх, пісні лунають все тихіше й тихіше. Нарешті пролунав останній удар «колотушкою» у дещо послаблену шкіру круглого, як підситок із брязкальцями ударного інструменту, і Шадурські троїсті музики змовкли. Тільки окремі захмелілі голови продовжували сперечатися на зразок: «Ти мене поважаєш?»

На зворотному шляху з ярмарку водій попросився заїхати на батьківську садибу, що розташовувалася на одному з хуторів Шишацького району. «Без проблем», — відповів я. І ось ми вже на охайному подвір’ї. Невеличкий будиночок потопає в зелені дерев розкішних яблунь, груш, слив і вишень. Гілля аж повигиналося від рясного врожаю. На невеликій присадибній ділянці видніються чималенькі кавуни, дині, інша городина. Водій частенько частував мене цими плодами. Лише доторкнувся до великого кавуна, як той із хрустом репнув, миттєво сяйнувши червоною, мов жар м’якоттю. Пригощав нас і дещо перестиглими динями. Потім завантажив автомобіль усім необхідним, і ми попрямували до обласного центру. 

Після такого насиченого й напруженого дня відчувається втома. Можна б і подрімати в автомобілі, та де там, коли навколо неповторна краса полів. Он вдалині видніється ціле поле соняшників, а від невеличкого подиху вітру похитуються цілі лани вже дозрілих хлібів. 

А ось уже й поворот на Василівку чи вже тепер Гоголеве. Саме в цих краях минуло дитинство Миколи Васильовича. Де б він не мандрував, у Німеччині чи Швейцарії, Франції чи Італії, Росії чи Палестині, але рідні краї завжди повертали його до батьківського порога, до рідної хати.

У листі до Михайла Максимовича, відомого на той час поета, історика, філолога, етнографа і, до речі, теж полтавця, Микола Гоголь писав: «Киньте нарешті цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину. Я сам думаю це зробити. Якщо добре подумати, то які ж ми дурні єсьмо!.. Туди, туди, до Києва, до старого прекрасного Києва! Він наш, а не їхній — правда?..»

У нашій сім’ї люблять Миколу Гоголя. З його іменем пов’язано багато життєвих подій і спогадів. Пригадую, кожного разу, коли відводив маленьку доньку до школи, вона просила: «Батьку, розкажи мені щось про Гоголя!» І я із задоволенням розповідав, іноді навіть намагався перевтілитися в якогось із його персонажів. 

У нашій домашній бібліотеці Миколі Гоголю відведене особливе місце. І коли виникає потреба чи бажання, завжди беру до рук книгу з багатотомника його творів і користуюся цим надбанням. У той же час не можу сказати, що я глибоко знаю чи достеменно володію інформацією про цього генія слова. Адже прочитати — це одне, а дістатися до суті прочитаного — зовсім інше. 

За власним визначенням Миколи Васильовича, головною метою всього його творчого життя було завдання, «як чорта виставити дурнем». А суть класики, мабуть, у тому й полягає, що твори залишаються актуальними завжди. Немов написані про нинішній час. Як у Миколи Гоголя…

Василь ПИЛИПЕНКО,

заслужений працівник 

культури України