Висиха душі криниця

Українська народна пісня — це оберіг роду людського, історія народу, образ батьків під старою хатою з голубиною зграєю небуття, де у дворі стоїть лиш стара абрикоса, яка й досі родить, але вже ніхто не зустрічає, бо батьків давно нема. Це любов та зрада, подвиг козаків та героїв війни, які віддали життя за нас, щоб ми жили щасливо, а не під чоботом ворогів.

Батьки, ви коріння роду. Ми всією душею усвідомлюємо, яке то щастя — мати маму й тата. Ви з перших наших кроків на землі вірили в нас, надихали, розповідали нам дитячі казки, направляли до якихось звершень, навчаючи нас передавати народні традиції, культуру своїх предків.

Та як нині болить душа за те, що народна творчість стала непотрібною, що вона, як чайка в небі квилить у журбі. Маємо на увазі скорочення посад художніх керівників у Будинках культури. Непотрібним став й аматорський ансамбль «Світанок» із села Новоселівка, що неподалік від Полтави. Його художній керівник Микола Лукашов неодноразово був нагороджений грамотами, дипломами, має звання лауреата фестивалю народної творчості «Червона калина», що відбувається у Кривому Розі. Та що нагороди, головне — це пісенна душа. 

Коли Микола Лукашов був іще хлопчиком, дід подарував йому баян зі словами: «Бери, Колю, його за плечима не носити». Але цей баян він усе життя носив на плечах, зцілюючи людські душі. Його співом зачаровувалися поля й луки, навіть соловей замовкав, коли Микола Олексійович грав та співав.  Часто згадує, як у дитинстві будували клуб у селі Давидівка, подаючи дорослим цеглу. Відбудовували життя, а зараз цей клуб — хата без вікон та дверей, у якій царюють бур’яни та мотлох.

Майже 30 років Микола Лукашов удосконалював майстерність ансамблю «Світанок», і де б колектив не виступав — люди аплодували, плакали, сміялися, закохувалися і йшли додому зцілені піснею. Є в ансамблі дует — Валентина Тимченко та Надія Ткаченко, які вже об’їздили майже всю Україну, пісня їм передалася з материнським  молоком. Вони згадують, як мати тяжко працювала в полі, а коли йшла зі степу додому, то співала пісню. Діти, зачувши її голос, розправивши руки-крила, як ті гусенята босі бігли назустріч, щоб її обійняти, притулитися до рідних грудей. А коли збиралися сім’єю ввечері у дворі й батько з матір’ю виконували роль Петра та Наталки, усе село завмирало від їхнього співу.

«Тут мамина пісня лунає і нині,

Її підхопили поля і лани,

Її вечорами по всій Україні 

Співають в гаях солов'ї».

Миколу Лукашова запрошували до сіл, де навіть не було клубів. А в селі Новоселівка з ініціативи колишнього голови сільської ради Людмили Макаренко відремонтували клуб, тож тепер він схожий на Полтавський академічний обласний український музично-драматичний театр імені М. В. Гоголя. Крім того, сільрада виділяла кошти на костюми, пригощала солодощами як дорослі, так і дитячі колективи. Завдяки їй культура в селі розквітала.

До речі, скоротили й керівника народного танцю Віту Андрущенко, яка навчала танцювати діток, оскільки добиратися на гурток до міста надто складно. Вона за свої кошти шила костюми, оформляла сцену на свята. Очі батьків горіли, коли під оплески односельців виступали їхні діти. Іще був гарний молодіжний ансамбль «Гармонія», учасники якого — активна молодь села, гордість сцени. Його керівник Петро Мазанько сам писав музику й слова пісень. Тож учасники ансамблю, відклавши домашні справи, знаходили час на вивчення нових пісень:

«Синя річка, безмежні поля,

Високі сосни, родюча земля,

У лузі калина і спів солов’я —

Це все Новоселівка, 

ненька моя».

А ще хочемо згадати про день колгоспника. Не дивуйтеся, колгоспу дійсно вже давно немає, але з ініціативи сільського голови його колишні працівники збиралися на святковий концерт. Їх не забули — трактористів, телятниць, свинарок, кухарок, шоферів, працівників лісового господарства,  яким у подарунок за тяжку працю була пісня. І як приємно, що тебе шанують, що тебе не забули.

А День села просто неба, яке підпирають сосни у височині, а ще —  липа, якій 400 літ. Про нього Микола Лукашов склав пісню, яка й стала гімном села. У село Вельбовий Ріг, де три верби у лузі, ніхто не приїздить. Однак на День села влаштовують концерт. Пахне свіжоскошена трава, жінки одягають святкові хустки, готують квіти для артистів, вирощені на своєму подвір’ї. І звучить баян, і ллється пісня. А люди просять: «Заспівайте ще!»

«У селі вже перша 

зірка засвітилась,

З дітьми лелека 

крилами укрилась,

А очі неба стали сині-сині —

Таке буває лиш на Україні».

Пісні нового чоловічого тріо «Вересень» відзначали на Сорочинському ярмарку, у Щербанівському Будинку культури. А в селі Кирилівка Запорізької області тріо завоювало головний приз фестивалю. Крім того, колектив неодноразово виступав на різних підприємствах, в організаціях, де на нього завжди чекають. 

Тож незрозуміло, чому провели таке скорочення кадрів. Чи хтось подумав, який великий біль відчувають усі ці скорочені керівники й учасники, яких практично попросили піти зі своєї хати? Раніше були й вечорниці. Зараз, зрозуміло, у зв’язку з пандемією коронавірусної інфекції люди відмовилися від свят, а колись аматорський ансамбль запрошували до кожного двору, щоб він засіяв добром та пшеницею на щастя, на долю! 

«Моє рідне село, 

моя рідна мала батьківщино,

Процвітання тобі побажаємо 

знову і знов,

Хай щасливою буде 

тут кожна сім’я і родина,

Нехай з вами завжди 

будуть Віра, Надія, Любов!»

Ми згадуємо мудру народну пораду: бери з минулого не попіл, а вогонь. Але хто ж нині загасив той вогонь? Кому це було потрібно? Адже художня самодіяльність на селі завжди запалювала людські душі на добрі справи, підвищувала настрій, давала оптимізм та об’єднувала серця. Життя в селі вирувало, тут панувала дружба й підтримка. Будинки культури були місцем, яке відвідували заради бібліотеки, концерту та під час різних творчих зустрічей. День села, різні фестивалі, Міжнародний день 8 Березня, День Перемоги, свято Івана Купала та багато чого іншого — усе відзначали через народну творчість, художню самодіяльність. Сільські ради, бібліотеки, осередки культури, школи були об’єднувальною силою. Народні пісні, танці, музика, поезія через осередки художньої самодіяльності передавалися з покоління до покоління, і завдяки цьому на горизонті з’являлися нові народні таланти. А що ж нині коїться? Чому все ламається? Народна творчість, культура занепадає, і залишаються в селі від осередків художньої самодіяльності лише руїни, згарища й попіл. Схаменіться… Ми повинні зберегти наші добрі народні духовні традиції, передавши їх у спадок новим поколінням нашої України-неньки. Як у тій пісні співається: не рубай калини коло хати. 

Валентин ШАПОВАЛ,

заслужений лікар України, кандидат медичних наук, 

член громадської спілки «Полтавське товариство 

сільського господарства»

Леся СИДОРІНА,

учасниця колективу «Світанок»