«Потім» — синонім до слова «ніколи»

Нещодавно перечитала роман Наріне Абгарян «З неба впали три яблука». До глибини душі вразила історія старого чоловіка, який купив на ринку туфлі. Він хотів відразу ж перевзутися, але його дружина стала в позу: мовляв, не вигадуй, взуєш на недільну службу. Старий дуже образився, а дружина продовжувала палко доводити, що є повсякденний одяг, а є — ошатний.

Люди похилого віку повернулися додому, та, поки грівся наваристий хаш, чоловік приліг відпочити і тут же помер. Ховаючи його, жінка черевиків у труну не поклала: мовляв, іще чого, вони ж зовсім нові. Тільки небіжчик почав приходити уві сні до неї щоночі, докоряючи в жадібності. Довелося чекати на смерть чергової довгожительки, щоб взути її в туфлі 45-го розміру.

Один знайомий із гіркотою в голосі розповідав, як свого часу образився на бабусю. Він, семирічний, приїхав до неї погостювати на весняні канікули і попросив відкрити яблучне варення. Однак та не дала, адже приберігала його для яблучного штруделя до Трійці. Хлопчик спершу вмовляв бабусю, а потім розплакався і по рейках пішов додому, адже грошей на зворотний квиток не виявилося. Бабуся не дожила до Трійці два тижні, а банку варення вкрав хтось із сусідів, прихопивши ще й вудки, і бочку для засолювання огірків.

У моєї троюрідної тітки в комоді лежить класна картата спідниця, припасена на випадок смерті.

— Вона вам подобається? — питаю.

— Дуже.

— Так носіть.

— Іще буде час.

Із властивим мені запалом намагаюся довести, що неможливо отримати задоволення від спідниці, слідуючи в ній на кладовище, а ось причепуритися й піти по хліб — саме те. Вона розуміюче посміхається і каже, що я ще «не нюхала життя».

Мої батьки вже кілька років відмовляються їхати до санаторію. Хворіють, п'ють літрами «Нурофен», але пройти курс лікування і прийняти радонові ванни — ні в яку. Тато мотивує це тим, що в країні триває війна і йому соромно займатися своїм здоров'ям, коли на Сході гинуть люди.

Подруга іноді згадує горезвісну банку шпротів, яку її мама дістала за привабливою ціною і сховала на свято, не глянувши на термін придатності. А коли настав час «Х» і на тарілці вже лежав зарум'янений батон, змащений майонезом, шматочки маринованого огірка і гілочки свіжого кропу, шпроти виявилися зіпсованими.

Синдром відкладеного життя дуже зручний. У нього можна загорнутися, як у кокон і виправдати свої страхи й лінь, небажання діяти та приймати рішення: мовляв, ось підростуть діти, настане літо, вечір п'ятниці, Пасха, краще з понеділка, з 1 вересня, після відпустки або коли закінчиться війна. Із самого ранку ми чекаємо вечора, а ввечері — нового ранку. Ми залишаємо на потім ошатні скатертини, нарядні слова, думки й мрії, кращу роботу і кращий шматок. Очікуємо слушної нагоди, відповідного моменту, першого дня місяця. Відкладаємо молодість на старість, забуваючи, що життя — це те, що відбувається винятково зараз.

Ірина ГОВОРУХА