«Людину не праця створила — породив її сміх»

Цими днями до редакції завітав відомий полтавський краєзнавець Віталій Сакун, поділившись черговими цікавими літературними розвідками. Цього разу Віталій Євгенович пропонує читачам «Вечірки» смішні новелети Анатолія Дімарова, які вперше були надруковані в журналі «Кур’єр Кривбасу» у 2011 році.

Анатолій Дімаров (1922—2014 рр.) — український письмен-ник-прозаїк родом із Миргорода. Автор романів «Його сім’я», «І будуть люди», «Біль і гнів», повістей, оповідань, казок для дітей. Лауреат Шевченківської премії.

Новелети

***

Переконаний: людину не праця створила — породив її сміх. Тож від мавпи, яка першою з усіх мавп навчилася сміятися, пішов людський рід. Вона розсміялася вперше з якоїсь пригоди кумедної... карколомного випадку... та просто всміхнулася, прокинувшись... І весь світ для неї наче осяявся. Всі незгоди та неприємності здалися такими дріб'язковими, що не варто було через них і вбиватися. «Та це ж прекрасно: зустрічати посмішкою кожен свій ранок! Та це ж здорово: вміти сміятися!» І відтоді вона стала людиною.

Тож зустрічайте кожен свій день усміхом, мої дорогенькі. Смійтеся якомога частіше: ніщо так не скрашує нашого з вами життя, як радісний усміх. Ніщо так не прихилить до вас першого стрічного, як приязний усміх. І ніщо так не обеззброює ворога, якщо замість страху ви починаєте з нього сміятися. Люди, які вміють щиро, всмак посміятися, менше хворіють і довше живуть.

Заціпило

Такого вигадника, веселуна й сміхотворця, як Фанас, і світ не родив. Тридцятий пішов, дядьком давно величають, а він все не втримається, щоб когось не обвести довкруж лукавого пальця.

Якось ішов мимо току, де зерно перевіювали. Урядував там майстер на всі руки дід Трохим. Курява — світу не видно. Та дід угледів Фанаса, вийшов чорт чортом із куряви, тільки зуби біліють.

— Фанасе!

— Гов!

— Куди йдеш?

— Та додому, куди ж.

— Мимо мого двору проходитимеш, гукни мою стару. Хай принесе щось підобідати. Поратимемось до самого вечора.

Фанасові чому б не гукнути. Фанас завжди готовий прислужитися чоловікові доброму.

— Бабо Улько! — гукнув. 

— Гов!

Вийшла зашморгана баба — коло печі возилася.

— Ваш дід переказував, щоб ви швиденько винесли йому празникові штани і сорочку. З району приїхали фотографірувать. Та й самі нарядіться, мо й вас клацнуть.

Метнулася баба Улька до хати, дістала дідову празникову сорочку, штани, мило й рушник, зав'язала в акуратненький вузлик та й сама нарядилася павою.

— Що це ти в біса принесла? — розгорнув дід Трохим вузлик.

— Та тебе ж фотографірувати будуть... Оно мило й рушник, щоб ти твар свою вимив.

— Сама їж оце мило! — осатанів дід Трохим. — А рушником підітрися!

— Та Фанас же передав, щоб принесла празникове!

— Ну, дурна ж баба: знайшла кому повірити!

Попореготали ж біля віялки.

А дід Трохим до вечора лаяв Фанаса.

***

А це за чимось понесло Фанаса в контору. Глядь: а у дворі ходить свинюка вгодована, велика любителька в калюжі побовтатись: тільки очиці поблискують та п'ятачок не перемазаний. Ходить, задоволено рохкає.

Неподалік же два парубки жом підвезли для свинарника: вимахують вилами.

— Хлопці, — підійшов до них Фанас, — поможіть он ту скотиняку зв'язати.

— А нащо вона вам?

— Та на заріз голова виписав. Осьо й гроші несу. Заплачу — за підводою збігаю. Зв'яжіть, хлопці, заколю — свіжини дам по півпуда. Ще й по пляшці.

Ну, якщо свіжини, то резону не було відмовлятись.

— То я мотонусь по підводу, а ви її швиденько зв'яжіть. Та на підводу і висадимо.

Легко було сказати: «швиденько». Бісова тварюка так брикалася, так виривалась, що хлопці з годину біля неї возилися. Коли ж зв'язали, то трудно було й розібрати, хто щойно виліз із болота: свиня чи хлопці.

Проходив мимо дядько Петро:

— Хлопці, а навіщо ви свиню пов'язали?

— Та голова її Фанасові виписав. 

Дядько Петро біжка до контори:

— Отака правда на світі, — став дорікать голові. — Як Фанасові — то цілу свиню, а мені поросяти шкодуєте!

— Фанасові?.. Свиню?..

— А гляньте у вікно. Оно лежить зв'язана. 

Глянув голова — на стіл упав із реготу:

— Ну ж Фанас!.. Ну ж сатана!..

Хлопці, так і не діждавшись Фанаса, побігли одмиватись до річки. Поклялися провчити дядька лукавого.

Підстерегли якось біля свинарника, повалили, руки й ноги зв'язали, як не кричав, одбиваючись: «Я ж пожартував!» — «І ми, дядьку, жартуємо». Один на плечі звалив, другий ноги притримував, та й занесли у свинарник. Свинарки якраз побігли обідати. Та й укинули до підсвинків, кожне по півцентнера, не менше, ще й до корита підсунули. Та й насипали в те корито жому з верхом:

— Їжте, пацю, їжте!

Що тут зчинилося! Доки свинарки вернулися, паці, що одне поперед одного до корита кинулись, так потовкли Фанаса гострими ратицями, що не один місяць світив синяками. Тиждень жомом одхаркувався. Ох і попосміялося ж село!

***

Урвалось Фанасові жартувать по-дурному. Заціпило.

Геніальне проносне

Розповідають, що коли Сталін вів засідання політбюро, то говорив дуже тихо. Майже пошепки. Він узагалі не підносив голосу, навіть у гніві.

Отож, коли Сталін проголошував якусь безсмертну тираду, на членів політбюро нападала «швидка Настя». Що від напруги великої, а що й від більшого страху щось недочути, щось дуже важливе угавити.

І що буцім поруч з кімнатою, де проводились історичні засідання, була ще одна кімната, облаштована унітазами та горою чистих підштаників. І обслуга вела пильний облік тих, хто прожогом заскакував до тієї кімнати.

І Сталін, читаючи список, ставив схвальний знак оклику навпроти того, хто вскакував першим:

— Маладєц!

А навпроти останнього знак запитання:

—  Прісмотрєцца.

Так було чи не так, ручатись не можу.

Але що на всю неосяжну країну од постійного страху нападала «швидка Настя» — авторитетно засвідчую.

І зараз мені здається, що ті комуністи сучасні, які не відають, що таке справжній страх (посадять — не посадять?.. Розстріляють — не розстріляють?..), страждають на запор. А в надії вилікуватись носять портрети вусатого батька народів.

«Обхахочешся»

Часто пригадував у веселій кумпанії: для зачистки в село найглухіше, в закуток, відгороджений од білого світу болотами й лісами, німці й то боялись туди потикатися під час окупації... А їм бойове завдання: очистити село від «бандер». Щоб і духу од них не лишилося.

Зачищали. Особливо не розбиралися: «бандера» чи не «бандера». «Пусть бандеровский бог разбирается!» Постріли, зойки, голосіння суцільне — кладовище могилами свіжими всіяли.

А його орлам хоча б тобі «хньї». Одного, щоправда, поранило. І то не під час зачистки, а набагато пізніше. Згадать — «обхахотаться».

Вибори до Верховної Ради. Депутат не будь-хто, а секретар обкому. Щось станеться — голова з плечей полетить. Оточив молодцями своїми сільський клуб: промацували кожного, хто до того клубу ступав. А вже після зборів, під час яких секретаря обкому кандидатом у депутати одноголосно висунули, повів кандидата на край села у хату віддалену: переночувати од гріха подалі.

Виставив охорону довкруж, хазяїнам ні кроку із хати, один пес у дворі. Вляглися спати. Він із кандидатом у кімнаті боковій, а в прохідній — хазяїн із хазяйкою. В сінях же — його ординарець. Два метри в плечах і лапища нижче колін. Вляглися: пістолет під подушкою, автомат під боком.

Спали не спали — розбудив собака. «Гав» і «гав», як заведена. І вслід зойк відчайдушний жіночий.

Зірвався на рівні, садонув ногою у двері і з автомата: «чергою», «чергою» в темряву! А у відповідь — «родной русский мат».

Хазяйка, сучка безхвоста, собаку провідать надумалась. А ординарець вмостився біля сінешніх дверей. І коли хазяйка спіткнулась об нього, він і навалився на «бандеру» ведмедем... Та й дістав дві кулі у задницю. З автомата «отечественного». Розповідав — до сліз смішив однокашників.

«Вот тєбє драка!»

У Казахстані це сталося. На легендарній смузі Савича (сім кілометрів на три), що палахкотіла веселковими барвами. Кроку не ступиш, об агат не спіткнувшись.

Ми, троє запеклих пошукачів цього напівдорогоцінного дива, з ранку до вечора моталися, як оглашенні, підбираючи найкрасивіші взірці. На ніч же набивалися оселедцями в наметик для двох: я, Павло і Григорій Максимович.

Я просинався удосвіта. Ящіркою виповзав із намету і заходжувався коло сніданку. Розігрівав картоплю й консервоване м’ясо, а у відерному чайникові кип’ятив воду і заварював чай: «чиферок», по півпачки на брата. Недопиту звечора заварку зливав до одного з казанків, що стояли під наметом. В другому мокнула вставна щелепа Григорія Максимовича. Нею він, проснувшись, озброював щербатого рота.

Озброївся і цього разу. Взяв казанок — вилити воду та й застиг подивовано:

— Что ето?.. Анатолій Андрєєвіч, откуда ета жідкость подозрітєльного цвєта?

Я хоч і здогадався одразу «откуда» (переплутав зо сну казанки, заварку зливаючи), вирішив пожартувати:

— То, мабуть, Павло спросоння надзюрив.

— А-а-а! — вихопивши щелепу з рота, медузином заволав Григорій Максимович. — Нєгодяй! Мєрзавєц!

На гвалт сяючим гарбузом виткнулась Павлова голова:

— Что за шум, а дракі нєт?

— Вот тєбє драка!.. Вот тєбє драка!..

Та всю рідину Павлові межи очі. Я за геологічний молоток та подалі од ревища.

Хвостатий пастух

В самогонниці Надьки навіть кіт став алкоголіком. Так вража личина привчилася до самогонки, що не вгостиш — до вечора нявкатиме.

А все ті чорти, що заскакують до Надьки перед тим, як по роботі вернутись додому. Де жінка — прокурор, а теща — суддя. Надька ж і наллє, і пригостить: за гроші чи в борг. І кіт треться в ногах: звик до постійних відвідувачів.

— Кицю, кицю... І ти просиш налити?

— Ня-а-ав!

Регочуть, жартують та й підсунуть щось на котяче око смачненьке: риб'ячий хвостик чи шматочок курятини. Перед цим у самогонку вмочивши. Принюхувавсь, чмихав, головою крутив, а з'їдав: голод не тітка. І потроху-потроху та й привчився до самогоночки: плеснуть у блюдце — вихлебче й вилиже. А сп'яна таке витворяв, що й цирку не треба.

П'яничкам розвага безплатна, Надьці ж зайва копійка: од глядачів одбою немає. Та скільки тих копійок не складалось, Надьці все мало.

Надумалася вирощувати на продаж курей. Змоталася до району та й привезла півсотні курчат. І все було б гаразд, коли б алкоголік хвостатий не змикитив, що по двору бродить закусь живий: як вип'є, так і придушить курча.

Надька його і совістила, і била, і за село кілька разів заносила — як об стінку горохом! Щоранку курчати не дораховується!

Врешті урвався терпець. Сходила до Миколи — шофера, який одвозив щонеділі жіноту на базар до району. Пожде, поки ланки спродаються, та й чмиха назад.

Миколі підробіток залізний, і жінкам не чесати з клумаками по двадцять кілометрів.

— Миколо, завези мого чорта світ за очі, бо він мені всіх курчат передушить!

— А півлітра буде?

— Літру не пожалію!

Микола й одвіз Мурка до району. У кабіні в мішкові. Повернувся увечері.

— Завіз?

— Завіз, тітко, завіз. Ще й таким копняком пригостив, що він уже десь аж під Києвом нявкає.

Надька пляшку й дістала. Літрову. Ще й на радощах хлюпнула у шкалик:

— А спробуй, яка удалася.

Микола, побожно наставивши губи, підніс шкалик до рота. Аж очі примружив, самогонку смакуючи. Та враз гикнув, чмихнув у бік дверей самогонкою. Надь-ка теж на одчинені двері оглянулась. Оглянулась, охнула і за серце вхопилася. У дверях нечистою силою стояв Мурко. Ще й тримав у зубах півника. Не з порожніми руками з'явився — із закусем власним.

Осознал

Старшина, походжаючи перед новобранцями, повчає: 

— Что должен бєрєчь боєц, кромє оружія? Боєц должен как зєніцу глаза бєрєчь ложку і котєлок лімінєєвий...

— Товаришу старшина, — не витримує один з новобранців, — алюмінієвий, а не лімінєєвий!

— Та-ак... Вийті со строя!.. Кєм работал на гражданкє? 

— Учителем, товаришу старшина. Викладав математику. 

— Матєматіку, говоріш... А корні ізвлєкать умєєш?

— Умію, товаришу старшина!

— Тогда шагом марш за мной!

Підвів до товстелезного пенька щойно зрізаної акації, скомандував:

— Вот пень, а вот лопата. Бері і ізвлєкай корні!

Минає година, друга. Мокрий, як хлющ новобранець довбе на нещадному сонці кам'яну землю. Докопуючись до коріння, що, здається, проросло земну кулю.

Підходить старшина:

— Как дєла?

— Товаріщ старшина, — вже по-російському відповідає новобранець. — Я осознал свою ошибку: котєлок лімінєєвий, а не алюмінієвий!

— Молодєц, что осознал! Продолжай ізвлєкать дальше!

Не треба меду

Райцентр. Райком партії. Поруч — обов'язковий пам'ятник Леніну. Трохи далі чайна, що відкрита до півночі. Там в основному пригощають не чаєм, а бочковим пивцем, а то й сорокаградусною.

Один із постійних відвідувачів, дійшовши до кондиції, вивалився з чайної і бігцем до вождя світової революції. Хитаючись, щедро полива постамент.

А в цей час, у райкомі допізна засидівшись, виходить перший. Цар і Бог усього району.

— Ти що робиш, мерзотнику?!

— А ти хто такий?

— Я Пасічник! — гаркнув секретар своє прізвище.

— А мені меду не треба!

Анатолій ДІМАРОВ