Найбільша пустеля сухостепової частини Європи — в Україні

На прохання назвати найбільші у світі пустелі, мабуть, більшість із вас згадає про Сахару в Африці. Так, Сахара й справді найбільша пустеля світу. Проте в Україні є своя пустеля — піщаний масив Олешківські піски. І він є одним із найбільших у сухостеповій частині Європи.

Розташовані Олешківські піски в Херсонській області. Своїми розмірами цей масив має завдячувати інтенсивному випасу худоби. Так, поширенню пісків сприяв засновник заповідника Асканія-Нова, барон Едуард фон Фальц-Фейн. Саме він у ХІХ столітті завіз сюди овець. Проблему,  пов’язану з розширенням пісків, почали розв’язувати дещо пізніше. Так, наприкінці того ж  ХІХ століття почали насаджувати великі масиви лісу, переважно хвойного. Нині Олешківські піски простягаються від Кінбурнської коси до міста Каховки. Але це не суцільна пустеля, а сім окремих піщаних арен. Найпопулярнішою з них є Келегейська або Олешківська. Вона розташована неподалік від однойменного міста.

Повертаючись із подорожі Кінбурнською косою, я вирішив наостанок побувати в Олешківських пісках. Готувався до походу по пісках заздалегідь. Удома читав звіти мандрівників про пустелю. У одному з таких звітів зазначалося, що подорожувальники йшли пустелею кілька днів. Причому похід вони організували влітку. А в цей період там стоїть нестерпна спека. Наостанок вони натрапили на військовий полігон і, щоб вийти з пустелі, мусили домовлятися з військовими. До речі, про полігон мене попереджали іще після приїзду до Херсона. Пасажир у пригородньому потязі розповів, що одного разу вони йшли із друзями пустелею й натрапили на території, де проводилися військові навчання. Тому з півгодини мусили лежати на піску, аж поки вони не закінчилися.

У мене не було особливого бажання вийти на військовий полігон, та ще й під час військових навчань. Поспілкувавшись із місцевими жителями, я вирішив розпочати свій похід із села Чалбурда. До поселення я дістався «автостопом»  із самої Кінбурнської коси. Друг із Геройського видав мені в дорогу близько кілограма креветок, якими я не тільки ласував, а іноді й розраховувався за проїзд у «попутках». Окрім креветок,  на півдні вдалося скуштувати  херсонських кавунів. Продають їх поблизу полів за копійки. На смак нічого, але восени переконався, що узбецькі кавуни набагато смачніші.

До Чалбурди я добрався ввечері. Іти вночі пісками не хотілося, тому вирішив заночувати поблизу села, а вже вранці розпочати свій похід. Усю ніч ішов дощ, який добре намочив мій намет. І вранці стояла похмура погода. Хоч загалом, вважаю, із погодою мені пощастило. Бо ходити у спеку та ще й по пустелі було б дуже важко. А так від прогулянки залишилося саме задоволення. 

Із села до Золотих пісків  (саме так їх називають місцеві жителі) веде «помаранчева» дорога. Насправді дорогою виявилася насипана грунтовка із глини. Тому я місив на ній багнюку. Вирішив іти босоніж, адже черевики потім довелося б довго прати.

А ось і Золоті піски. Ліс позаду, а попереду пустеля. Піщані бархани з рідкою травою й оазами з невисоких дерев. Це не зовсім звична пустеля, адже на горизонті видніється ліс. Але вона викликає таке космічне відчуття, яке неможливо передати. Сюди потрібно приїхати, щоб його відчути. Пустеля заряджає тебе енергією.

Я походив  трохи по пісках, насолоджуючись краєвидами. Часу було обмаль — насувалася дощова хмара. Пам’ятав  зі шкільного курсу, що дощі в пустелі — дуже рідкісні гості. Але, пригадавши зливу минулої ночі, вирішив повернутися в поселення. На зворотному шляху зустрів пастуха з великим стадом корів. Незважаючи на розширення території пісків,  худобу тут випасають і зараз. Я пробув в українській пустелі всього кілька годин, але вона справила на мене незабутнє враження. Сюди хочеться повернутися знову.

Микола КАМУЗ

Фото автора