Світло неба

Коли йшов на зустріч із «Луною», у мене не виникало якихось уявлень, які б відрізнялися від тих вражень, що виникали кожного разу під час розглядання нічного світила, як сказав якийсь лірик, «ночного фонаря». Але тільки-но я перетнув досить великий мясо-єдовський садок біля двоповерхового будинку й почав підніматися справжніми дерев’яними сходами, які пам’ятають кроки самого художника Мясоєдова, відчув хвилювання від дотику до історії, яка в цьому великому, не обтяженому архітектурними «изысками» будинку відчувалася скрізь. Я прийшов у гості до оригінального великого майстра живопису Івана Мясоєдова. Без запрошення, просто так…

Директор обсерваторії Валентин Булацен виявився надзвичайно цікавою людиною «старої закалки», який бачив і знав немало. Він цікаво й образно розповів, що ми перебуваємо в кабінеті, який раніше займав сам Мясоєдов. Не раз за меблі з нього Валентину Гавриловичу пропонували великі гроші, але він «вистояв», зберіг усі реліквії, розуміючи їхню справжню цінність. Потім ми перейшли до великої кімнати, де працювали співробітники обсерваторії, і я дізнався, що це майстерня художника. Мене вразили великі вікна й висока стеля.

Домовилися про зустріч увечері, коли зійдуть зорі. О 22-й годині я переступив поріг невеликого будиночка, з якого зазвичай ведуться спостереження за небесними світилами. Науковий співробітник Борис Сінческул, який зустрів мене, виявився незвичайною людиною й цікавим співрозмовником. Те, що я потім побачив із його допомогою в нічному небі, не було схоже на місячну поверхню. Я очікував побачити її такою, якою бачив завжди, але в окулярі досить великого й складного приладу (мікроскопа) з’явилася інша картинка. 

Це було незвичайне явище — блакитно-сіре сяйво з різноманітною формою і фактурою. Дивне відчуття сприйняття неземної фактури зачаровувало відчуттям дотику до чуда. Упевнений, що світило на ім’я «Луна» не може залишити байдужими навіть закоренілих скептиків. Яким же було моє здивування, коли дізнався, що насправді я бачив лише два сантиметри поверхні Місяця.

Борис Пилипович увімкнув світло, і ми вийшли в сад Івана Мясоєдова… Крізь густу зелень яблунь світилися зорі, і над усім панував повний місяць. Виникло відчуття чогось «непристойного», ніби я зміг побачити таємницю, заховану у великому просторі. А навколо в темно-зеленому листі стояв садок Івана Мясоєдова, залишаючись поза часом і зберігаючи стільки загадкового та таємного на землі.

Володимир ДЕРЯБІН,

заслужений діяч мистецтв України

Р. S. Моє зацікавлення темою космосу виникло дуже просто: якось, перекладаючи малюнки, побачив маленьку книжечку німецького астронома Йогана Кеплера. Прочитавши її, був здивований тим, що, за переконанням автора, у небесах немає світил, які приносять нещастя. Але людська душа здатна резонувати на окремі аспекти між променями, які падають на землю від планет.

Поступово почали з’явля-тися перші замальовки, де домінували сині й чорні кольори. Мені здається, що художник, маючи хоч невеличку долю фантазії, може «піднятися» у космос, не відриваючись від землі, залишиться тільки уявити в небесному просторі і душі, і неземні стихії. Пропоную увазі читачів кілька картин із виставки «Світло неба», яка демонструвалася в Полтавському краєзнавчому музеї імені Василя Кричевського у 2011 році.