«Чисте зерно пішло поміж люди...»

28 січня минули 100-ті роковини відтоді, як помер класик української літератури Панас Мирний (Панас Рудченко). Світла постать великого майстра слова завжди живе в нашій уяві, а його твори, як і в усі часи, продовжують нас хвилювати.

Уперше підпис «Панас Мирний» з’явився під віршем «Україні», опублікованим 1872 року у львівському журналі «Правда». Та на повну силу талант письменника розкрився у прозі. Романи Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», його повісті й оповідання, драма «Лимерівна» й прозова поема «Сон» захоплюють і нинішніх читачів своєю довершеністю, неповторністю, правдивістю.

У 1909 році письменник пише автобіографічний нарис «Робота», в якому підсумовує свій творчий шлях: «Усе, що довелося нажати за оцю пору, зложено в копи, звезено в стоги, вимолочено, провіяно… Чисте зерно пішло поміж люди, зосталася тільки солома й полова… Насува осінь з її негодою, ота стареча пора з її недугуванням та хворобами». Як багато недокінчених справ і недописаних творів ще залишилося. 

 Початок ХХ століття приніс Панасові Мирному немало горя. Один за одним помирали родичі й друзі. У вересні 1905 року пішов із життя старший брат Іван, у 1910-му не стало матері. Далі число небіжчиків зростало: Борис Грінченко, Микола Лисенко, Михайло Коцюбинський, Леся Українка. Пішли всі, кого любив. Творчість Панаса Мирного в той час звелася майже до єдиного жанру — сумних відгуків-некрологів. Голосом Панаса Мирного вітала Полтава цих людей із ювілеями. Звідси ж, «з берегів тихої Ворскли», пролилися «гіркі сльози» на домовини друзів-однодумців.

 А ще війна, голод, розруха. Життя було тяжке. Нікому було навіть дров нарубати: «Пока обходимся сбором валежника по саду в надежде, что кто-либо найдется такой, который когда-либо и дров нарубит». А в цей час знаходилися такі люди, як, наприклад, сусідка Любка, яка випікала хліб на продаж, які вирубували садок, розбирали огорожу навколо садиби Рудченків, «реквізовуючи» «буржуйське майно». Це глибоко ображало письменника. «Здоровье мое по-прежнему неважно: кашель, лихорадит. Но я продолжаю ходить на службу, правда, еле допалзываю туда и обратно. …Эх! Тяжко приходится жить на белом свете и поневоле позавидуешь умершим», — писав Панас Мирний синові Михайлу.

 У листах письменника до співробітниці журналу «Літера-турно-науковий вісник» Наталії Романович-Ткаченко читаємо про велику нужду Панаса Мирного «через неможливу дорожнечу життя; а то як не звужуєш своїх потреб, а іноді доводиться трохи не голодувати. Грошове моє становище з того часу ще більше погіршало, так що приходиться гукати: «Ой, пробі, рятуйте!». Тому письменник просив негайно надіслати йому весь його гонорар за надруковані в журналі твори. 

 Панас Мирний постійно відчував нестачу в коштах через хворобу дружини та навчання трьох синів у гімназії. Тож було порушено клопотання про матеріальну допомогу Панасові Яковичу, зокрема його нагородили золотою табакеркою. Аж через п’ять років ця золота табакерка з діамантовими прикрасами та вензелем імператора дійшла до рук письменника. Але, відкинувши почуття «всеподданнейшего благоговения» перед цим дарунком, Панас Рудченко, на диво всім, зважився надіслати «цяцьку» назад «до кабінету», попросивши видати замість неї гроші. Таке ставлення до «височайшого» дарунку було надзвичайно рідкісним. Але Панас Якович на це не звертав уваги, і його не цікавило, кого і як вразить цей вчинок.

 Незважаючи на своє скрутне матеріальне становище, письменник намагався підтримувати інших людей. Разом із Володимиром Короленком Панас Мирний був членом Кобищанського товариства опікування бідними, в якому головувала дружина Володимира Галактіоновича. Неподалік від казенної палати розташовувалася перша чоловіча класична гімназія, де навчалися троє синів Панаса Мирного. А сам Панас Якович працював у Товаристві допомоги бідним учням гімназії. Він мав скромні обов’язки скарбника. Панас Мирний писав: «Задача общества состоит в том, чтобы приходить на помощь бедным учащимся в гимназии детям, оказывая им материальную поддержку в трудные минуты жизни». 

 Та найбільші біль і печаль були пов’язані з долею старшого сина Віктора, котрий перед самим початком Першої світової війни закінчив університет і був покликаний офіцером до чинної армії. 100 років тому, у травні 1915 року, Панас Мирний писав у листі синові: «Война — одно из противоестественных измышлений человечества и способов разрешения международных споров». А у вересні 1915 року Віктор Рудченко загинув на фронті. Найздібніший син... Уся надія була на те, що саме він продовжить батькову справу служіння рідному народові. Такий тяжкий удар долі батько не сподівався пережити, говорив про власну смерть, навіть купив на цвинтарі місце для себе поруч із синовою могилою.

Відтоді припиняє писати, друкуватися і публічно виступати. Та час лікує рани. Поступово Панас Мирний повернувся до звичного життя. Однак його знову спіткало велике горе: на початку 1919 року молодший син Леонід загинув на фронті у ході громадянської війни. Так лиха доля безжалісно забрала дві батьківських утіхи. Остання втрата остаточно підірвала здоров'я Панаса Мирного. М. Корсунський про ті роки життя письменника писав, що від такого горя Панас Якович «страждав та був страшенно пригноблений. Він часто замислювався, а з вигляду вельми подався: постарішав, зовсім побілів і дуже зігнувся».

 За участю Панаса Мирного 1918 року в Полтаві заснували видавниче товариство для дітей «Зірка». Одним з авторів і єдиним відомим редактором його видань став Панас Якович. Для цього видавництва він здійснює переклад дитячої п’єси Поліксени Соловйової «Царівна-Полуничка». А розпочало свою діяльність видавництво «Зірка» першим випуском «Українських народних казок, зібраних І. Я. та А. Я. Рудченками» з обіцянкою продовжити видання подальшими випусками.

 Панас Мирний взяв участь у підготовці ювілею й організації святкування 150-ліття від дня народження Івана Котляревського. Але в 1919 році заходи, присвячені цій визначній даті, заборонили. Довелося обмежитися невеличкою панахидою на могилі письменника. Із промовою виступив Панас Мирний. Вона була короткою, але вагомою. Письменник нагадав пророчі слова Тараса Шевченка про Івана Котляревського: «Будеш, батьку, панувати...» — і закінчив словами, сповненими гіркоти з приводу становища народу в той час: «Я прийшов скласти на твою домовину свої гіркі жалі та пекучі сльози, що тебе тут немає і нікому повідати про те сучасне лихо, що доводиться переживати нашій неньці-Україні». Чудова промова, поважний вигляд письменника справили надзвичайно сильне враження на громаду. То було останнє прилюдне слово Панаса Мирного.

 «Як до болю досадно, як шкода, що доля не судила йому кращих обставин життя, що йому не довелося добути широку освіту, інше поле діяльності. Скільки потрачено даремно енергії, скільки не здійснено високих замірів! Скільки треба було моральної і фізичної міці, щоб не впасти в страшну безодню розпачу та безнадійності! Пекельне становище! Але надзвичайна сила духу, палка віра в свою справу, світле майбутнє, надія на здійснення високих мрій надавали письменникові бадьорості, вони допомагали йому відійти від зла та працювати день і ніч! Та й за своїх звичайних умов життя, в яких перебував Панас Якович, він, певно, дав би більше того, що маємо від нього, коли б не повний брак часу вільного, необхідність дбати про шматок щоденного, не вдари життя, а може, й сімейні причини», — так писав про Панаса Мирного його співробітник із казенної палати М. Корсунський, жалкуючи за тим, що, маючи інші умови життя, з Панаса Яковича «виробився б не тільки талановитий письменник Панас Мирний, а можливо, ще щось значніше».

 28 січня 1920 року зупинилося серце Панаса Мирного, що «так чуйно відкликалося на сльози, страждання та кривду». Відспівували письменника 30 січня в Успенському кафедральному соборі. Про похорон згадував сподвижник і друг Панаса Яковича — Григорій Коваленко: «Був чималий мороз 30 січня, коли тисячі проводили в останню дорогу славного полтавця. У морозному повітрі лилися жалібні співи українського національного хору. Труну під червоною китайкою і прапорами везли за стародавнім звичаєм на санях двома парами волів. Поховали поруч із сином...». Так ховали жителі нашого міста — одні — відомого службовця казенної палати, начальника одного з її відділів Панаса Рудченка, інші — улюбленого письменника Панаса Мирного. Але 29 серпня 1936 року його прах перенесли до затишного куточка Полтави — Зеленого Гаю — улюбленого місця відпочинку письменника за життя. Там Панас Якович знайшов свій останній прихисток. Пізніше, 1943 року, поруч із ним було поховано і дружину.

 28 січня, у день пам’яті письменника, з ініціативи науковців Полтавського літературно-меморіального музею Панаса Мирного та педагогічного колективу загальноосвітньої школи І—ІІІ ступенів № 8 імені Панаса Мирного було влаштоване покладання квітів на могилу класика української літератури.

 Вклонитися пам’яті письменника прийшли представники громадськості міста, директор, учні та вчителі загальноосвітньої школи № 8, працівники Полтавської обласної бібліотеки для дітей імені Панаса Мирного, науковці по-лтавських музеїв. Присутні послухали виступи наукових співробітників музею Панаса Мирного про останні дні життя та поховання письменника. Учителі й учні школи розповіли про творчий шлях видатного полтавця. 

До могили Панаса Мирного приходять вклонитися шанувальники його таланту, полтавці й гості нашого міста. Усі схиляються у великій повазі перед світлим образом дорогого й незабутнього письменника Панаса Мирного.

Вікторія ПАЩЕНКО,

провідний науковий співробітник 

Полтавського літературно-

меморіального музею 

Панаса Мирного