Світ Олександра Ковіньки — це світ добра

Полтавщину називають колискою талантів. Саме ця земля подарувала нам одного з найталановитіших гумористів України — Олександра Ковіньку. «Серед провідних байкарів, письменників, котрі використовували у творчості іронію, сарказм, бурлеск, гротеск, писали усмішки та фейлетони, — Григорій Сковорода, Іван Котляревський, Євген Гребінка, Микола Гоголь, Остап Вишня. Гідне місце у цій плеяді всесвітньо відомих сміхотворців посідає сумний у своєму сміхові та веселий у невимовному смутку Олександр Ковінька. Трагічна доля письменника-гумориста як портрет освіченої, працьовитої та вільної людини за часів «совка», коли розумних знищували, а незламних намагалися покорити, зараз, на жаль, забувається сучасниками», — писав С. Нагорний.

Народився письменник 13 січня 1900 року в селі Плоске Полтавського повіту (нині Решетилівський район) у багатодітній селянській родині. «Я появився на світ білий 1 січня старого стилю 1900 року, у день святого шанування Олександра Невського… Усміхнувся до мами раз, два і сам собі подумав: а все-таки непогано на світі жити! Добре, що я народився!», — писав гуморист. Із шестирічного віку навчався в церковноприходській школі. «Батюшка, наш вчитель і вихователь, навчав пальцями. Схопить дебелими пальцями моє неміжне праве вухо, зібгає, скрутить і по складах пропихає: «Ве-лик Бог у сла-ві своїй». Оцінки з древньої історії отець Іоан ставив винятково на нашій потилиці. З гріхом пополам закінчив школу, і тепер передо мною стелилася нова невідома путь, не знав, в який бік заведе моя життєва стежечка. Життєва стежечка вела-вела і завела на хутір, де мешкав церковний староста Комар. Сам жив і людей гнобив. Узяла мама мене за руку, гірко заплакала і повела на хутір до старости гусей пасти», — пригадував Олександр Ковінька.  У підпасках Сашко працював недовго і згодом вступив на навчання до вищого початкового земського училища. Саме там сільський хлопчисько «уперше пізнав чарівну силу вогненної  поезії  геніального Тараса Шевченка». У 1911 році  Олександр закінчив училище і від улюбленої вчительки Ніни Андріївни  одержав томик Кобзаря. Після закінчення училища працював у сільській аптеці помічником лікаря. «Медичні функції помічника скромні: посуд мити, протирати підлогу і кудлатого «чорта» з вікна дрючком ізганяти». Річ у тому, що «лікар Сергій Павлович «медичних наук» набрався, будучи санітаром Єлецького полку. Він підводив хворого до вікна, грюкав ложечкою об шибку і профілактично гукав: «Злізь, щоб ти здох, Сашко візьми дрючок, знеси того чорта з вікна», — так він виганяв хворобу з хворого». Сашко хотів продовжити навчання. У 1917 році склав іспити (екстерном) за 4 класи гімназії.

У період УНР і громадянської війни долучився до повстанського антигетьманського загону, був схоплений кайзерівськими окупантами і відданий до воєнно-польового суду. Врятував його від смертної кари наступ Червоної армії і вибух всенародного повстанського руху в Україні. Пізніше потрапив разом із Володимиром Сосюрою до рук денікінців. «Нас, обдертих і роздертих, у товарняку в холод приволокли до Одеси, — згадує Ковінька. — На нас очікувала печальна доля… І ось щастя!.. Ясного зимового ранку десь ген-ген кулеметна стрічка визвольним «та-та-та» «зататакала» і невдовзі до табору бранців підскочили кіннотники з червоними зірками на шапках… Наша армія визволила Одесу від білогвардійців. Почали формувати Перший Чорноморський полк. У цю частину залучили й нас». Саме в цей час Ковінька вступив до партії боротьбистів. Зрештою 1920 року опинився в лавах української армії Симона Петлюри. Пройшовши через тортури білопольського концтабору в Познані, повернувся до Полтави. Увійшов до комітету незалежників, працював у міліції, «де відав питаннями культури й мистецтва, а насправді працював цензором: «Приносять лібрето кіноп’єси, я читаю, нічого не втямкую і, хай Бог простить, з легкої руки ставлю візу «Дозволяю». Згодом Олександр Ковінька працює секретарем Плосківської сільради: «Довелося посопіти й на низовій роботі. Секретарював у сільраді. Коли хороший голова сільради, хороше й сопіти… Та ось невдача — трапився нехороший. Пив за графіком: ранком душу заливав, вечором очі промивав…». Працюючи секретарем сільради, Олександр Ковінька вперше познайомився з творами Остапа Вишні, прочитавши його гумореску на загальних сільських зборах. Закінчивши курси інструкторів-лекторів ТСОАВІАХІМу виступав у селах з лекціями. Навчався (заочно) в ІНО.  Першу гумореску «Містки та доріженьки», яку благословив Остап Вишня, Олександр Ковінька написав у 1925 році. «Відніс до редакції «Більшовик Полтавщини», — згадує письменник. — Редактор кілька разів повертав рукопис: то йому кінцівка «слабохарактерна», то серединка «ні срібна, ні мідна», то початок «притупився»… Прийшов за порадою до Пилипа Капельгородського. Він уважно прочитав гумореску і тепленько сказав: «Перероблений сховайте в кишеню, а перший варіант понесіть редактору». Редактору гумореска сподобалася...». Іще Ковінька згадує: «Писав-писав, але друкуватися не наважувався… Мій друг Володимир Сосюра наполягав: «Піди до Остапа Вишні, хай він тебе послухає». Навіть теплу цидулку написав. Але я посоромився і не пішов… Згодом поїхав до Харкова на нараду й одважився. Поніс гумореску «Містки та доріженьки» до редакції «Сільська правда», де секретарював Остап Вишня. Став проти нього й не дихаю. Прочитав він мою гумореску, подивився на мене весело й коротко кинув: «Пойдьот!». З легкої руки Остапа Вишні і пішло». З того часу друкувався в різних журналах і газетах. 

З 1928 року Олександр Ковінька працює в газеті «Більшовик Полтавщини» спочатку репортером, згодом — фейлетоністом. Живописний побут українського села, барвиста мова й народні звичаї, оточення, в якому зростав і набирався життєвого досвіду майбутній письменник, сприяли формуванню самобутнього стилю полтавського гумориста. Творча стихія Олександра Ковіньки з особливою силою проявилася саме в оригінальному засвоєнні національної спадщини: народних усмішок, коротких фольклорних оповідань, дотепних лаконічних виразів, узятих із повсякденного життя. 1929 року вийшла перша збірка гуморесок «Індивідуальна техніка». Друга збірка — «Колективом подолаємо» — вийшла 1930 року в Полтаві. Ці перші збірки гуморесок своєю ідейно-художньою фактурою пов’язані з проблемами й турботами села. Гумор Олександра Ковіньки глибоко народний. Письменник казав: «Сміху в народі — хоч лопатою загрібай. Устигай лише вдумливо зерно до зерна вибирати й глибоко сотати». Він вибирав ті зерна й щедро повертав їх читачам у своїх книжках. 

1934 року Олександра Ковіньку приймають до лав Спілки письменників України.

Успішну працю Ковіньки на ниві літератури нагло перервали репресивні органи тоталітарної сталінської системи. 1936 року він був заарештований і звинувачений у належності до вигаданої  контрреволюційної  організації. Особлива нарада НКВС вислала його спокутувати «провину» до Магадана. Там він працював вибійником, бурильником, гірничим майстром, плановиком-економістом на підприємствах Дальбуду. Лише через 21 рік від часу арешту Ковіньку було визнано абсолютно невинним і в липні 1956 року його судово-слідчу справу було припинено через відсутність складу злочину. Про перебування в таборах мало говорив. Журналіст та історик Микола Головко згадує свої прогулянки з Олександром Ковінькою, під час яких він розповідав про ті страшні роки, що провів у ГУЛАГу. Нелюдські умови, тяжка рабська праця, знущання і розстріли за будь-яку провину — людське життя було нічого не варте. Ковінька розповів про начальника табору — вірмена, який любив літературу. Вечорами під наглядом конвойних Олександра Івановича приводили до його квартири, де він був змушений читати літературні твори лежачому напідпитку господарю. До речі, цей начальник звільнив Ковіньку від непосильної фізичної праці і призначив його редактором «гулагівської» газети. На запитання журналіста І. Наливайка, як вдалося вижити на тій пекельній каторзі, він, посміхаючись, сказав таке: «Гени гумору мене врятували. Як не гірко було, а я сміхом і дотепним словом підтримував себе, своїх однотабірників і навіть сурових «енкаведистів». Вони теж люди. І хоч кожен із них мав свій гріх, однак у глухомані і їм хотілося розслабитися, від душі посміятися. Частенько наказували, щоб я щось чудернацьке, смішненьке розповів. Отож і витримав це пекло». Іван Драч розповів цікаву історію про Олександра Ковіньку, коли той перебував у таборах: «Новий начальник табору — бойовий офіцер, який, проштрафившись, був закинутий на Північ у табори. Він проводив збори, на яких за наказом зверху треба було засудити вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Під час своєї промови начальник не раз звертався до Олександра Ковіньки. Цей офіцер по-справжньому любив Україну і збори провів так, що «зеки» проголосували за підтримку резолюції «Ми любимо Україну». З того часу почалася дивна дружба генерала-русака з Ленінграда і полтавського письменника». Залишається тільки віддати належне мужності бойового офіцера, який навіть за жорстоких умов сталінської тоталітарної системи зумів залишитися людиною, на відміну від народжених на нашій землі кобзонів, штеп і «політичних діячів» на кшталт В. Матвієнко. Сучасники запам’ятали Олександра Івановича міцним, дебелим, високого зросту, майстром гострого слова — справжнім запорожцем! Саме завдяки неабиякій фізичній силі та невичерпному оптимізму Олександр Ковінька не лише вцілів у таборах, де загалом провів 21 рік або, як він жартівливо заявляв, «повне очко», а й дожив до свого 85-річчя.

Повернувшись на Полтавщину, Олександр Ковінька був відновлений у лавах Спілки письменників України, після чого повністю поринув у літературну роботу. 1957 року в журналі «Прапор» з’явилася повість «Як мене купали і сповивали». Відтоді одна за одною виходять його книжки — усього понад 30. Серед них — «Кутя з медом» (1960 р.), «Новели про химери» (1965 р.), «Чарівні місця на Ворсклі» (1968 р.), «І таке буває» (1972 р.) та інші. Двотомники вибраних творів виходять у 1970-х та 1980-х роках. Писав Олександр Ковінька і публіцистичні статті, нариси й мемуарні твори, теж сповнені гумору та самоіронії. У 1984 році він став лауреатом премії імені Остапа Вишні. До критики ставився спокійно, казав: «Це краще, ніж розстріл». «Однак варто відзначити, — пише Петро Ротач, — що того гумору, яким відзначалися твори Ковіньки доарештанського періоду, у нього залишалося мало». Борис Антоненко-Давидович у листі до Дмитра Нитченка (1971 р.) писав: «Сучасний гуморист Олександр Ковінька — дуже мила людина, доля якої має спільні риси з моєю, де в чому, на жаль, теж не смішить мене, бо і його гумор побудовано на комізмі вислову з дуже примітивним подекуди комізмом ситуації…». Журналіст Павло Стороженко також звернув увагу на різницю у творчості Олександра Ковіньки до і після повернення з таборів: «Стиль письменника до ув'язнення — розкутий, гострий, сміливий у виборі, винахідливий в доборі літературної форми… Після — гладкошерстна сатира і безпечний гумор».

Гуморист до кінця свого життя жив і працював у Полтаві, а тому його герої — переважно люди рідного краю, такі знайомі і близькі автору. Він виробив свій власний стиль неквапливої, іронічної, по-народному мудрої оповіді. Слухачі пізнавали його за своєрідною інтонаційною манерою, побудованою  на фольклорно-розмовній основі. Але його гумор змінився. Він став «сумним та гірким, як сама доля автора» (А. Білокінь). 

Різноманітною була громадська робота Олександра Ковіньки. Із 1965 року був депутатом Полтавської міськради. На VI з’їзді  письменників України обирався членом правління Спілки письменників України. 1970 року нагороджений орденом «Знак Пошани». 

25 липня 1985 року Олександра Івановича не стало… Та він назавжди залишився в пам’яті українського читача. Редактор журналу «Перець» Федор Маківчук писав: «Коли я читаю чи слухаю твори Олександра Івановича, то мені здається, ніби сиджу десь на березі Ворскли й слухаю полтавців-косарів, які сіли під кущем ліщини на перепочинок і ведуть між собою тиху й цікаву розмову. Кожне слово в них виважене, неквапливе, соковите, осяяне якимсь чудодійним теплим промінчиком, часто лукаве, а то й іронічне».

Щороку, починаючи з 2001-го, в січні у шкільному музеї, що в приміщенні Плосківської школи, проводять районне свято-конкурс гумору «До Ковіньки на хвилину, на веселу гуморину». На будинку, в якому мешкав останні роки письменник, встановлено меморіальну дошку.

Анатолій ЧЕРНОВ