«Ти чув, що вчора сказав Григір Тютюнник? Про це вже відомо в райкомі партії...»

— Якось зайшли ми з ним до редакції газети «Вечірній Київ», — згадує про Григора Тютюнника його приятель Павло Засенко. — Один молодий автор почав просити, щоб Григір Михайлович поділився секретами творчості. «Ніяких секретів нема», — каже Тютюнник. — «Я прочитав вашу новелу «Іван Срібний». Як усе там природно, просто не можна відірватися», — говорить молодик.  «Слухайте, голубе, я знаю ваш рід, ви ніколи не знали нестатків. Ви ніколи не мерзли серед голого степу в завірюху, коли йдеш на свиноферму. А йдеш туди, бо там твоя «тьотя» зварить картоплі свиням, то й тобі щось перепаде. І ти йдеш, бо вдома — ні крихти. Ви не зрозумієте цього, бо такого не пережили». — «То все ж таки секрети творчості є?» — «Є! — з притиском каже Григір. — Передаю секрет: біль. Повна душа болю».

А взагалі кожен його твір починався із зустрічі з людиною з незвичайним характером. Зустріне таку — обов’язково в нього народиться новела. Григір не любив сидіти в Києві, мандрував по дальніх дорогах і селах. Бо там можна було почути справжню українську народну мову. У столиці ми чули її тільки на Бессарабському ринку. Чимало тіток з навколишніх сіл уже знали нас в обличчя. «Такого, як сказала он та тітка, не вигадає жоден письменник», — казав, бувало, Григір.

Часто ми їздили в моє рідне село Любарці Бориспільського району. Співав пісень з моєю мамою. Вона на старість була згорблена. Він питає: «Мамо, а чого ви так зігнуті?» — «Та знаєш, 1929 року як зігнулася над колгоспними буряками, то ніколи було й розігнутися». Але публікувати такого не можна було. Тому Григір в одній із новел написав так: «Вона була дуже згорблена, мовби нахилилася колись до грядки цибулину висмикнути, та й уже не випросталася».

— І часто йому вдавалося обійти цензуру?

— Один із цензорів заздалегідь приходив до видавництва та попереджав: «Як тільки з’явиться верстка Тютюнника, подати мені особисто!» Викидали окремі фрази й цілі абзаци. У новелі «Три зозулі з поклоном» «Сибір неісходиму» замінили на «цей світ неісходимий». «Сусіда мій по нарах молиться у сні» — на «мій сусід по землянці». У новелі «Печена картопля» в реченні: «То чоловіки, у кого є худобина, обкошують осоку навколо кущів — правління дозволило» — останні два слова викинули.

У Спілці письменників його не любили за прямоту. От якось на зборах тодішній голова спілки Василь Козаченко читав доповідь. Почалися запитання. «Коли «Літературну Україну» закриють за «ненадобностю»? — питає Тютюнник. — Вона ж перетворилася на ніщо. Матеріали — як у поганенькій «районці». Другого дня мене на роботі чекає Віталій Коротич. «Ти чув, що вчора сказав Григір Тютюнник? Про це вже відомо в Ленінському райкомі партії. Маєш сказати йому, щоб він поводився у колі письменників, як усі». — «Тобто, щоб мовчав?» — «Хоча б і так». Коли я передав Григору цю розмову, він сказав: «Та пішли вони на... — і сказав слово на три букви. — Видають по кілька романів на рік. Хіба їм потрібна література? Працюють заради грошей».

Григора звільнили з роботи. У 1974 році почалися арешти української інтелігенції. Тютюнника занесли до «чорного» списку, усім видавництвам наказали ніде не згадувати його імені. Якось, коли був в опалі, у нього вихопилося: «Так я ж написав тільки напівправду життя — і мене викидають з літератури. А якби я написав усю правду, то що, мене вбити довелося б?»

— Це довело письменника до самогубства?

— Після смерті Григора пішла чутка: мовляв, він повісився, бо хотів Шевченківську премію, а дали премію імені Лесі Українки. Це брехня. Тютюнник був утішений і готував промову на вручення. Попросив у мене книжку з висловлюваннями Лесі Українки про мистецтво.

Він прожив тяжке сирітське життя. Знав, що влада знищила його батька. Переслідували і його самого. Усе життя жив з натугою. Так тяжко переживав, коли його твори препарувала цензура. До цього додалися сімейні незгоди. Він був повністю відданий літературі, нехтував матеріальними благами. На цьому грунті виникали конфлікти з дружиною. У певний момент усе це зійшлося в одну точку.

Незадовго до смерті Тютюнник побував у своєму селі. Обійшов усіх, хто знав його батька, розпитував про нього, бо фотографії не лишилося. Батька забрали на очах Григора 1937 року. Усе життя він згадував його найніжнішими словами. Зайшов навіть до чоловіка, який написав донос на його тата, через що того заарештували. У нього було дерев’яне ліжко батькової роботи. Розмовляв із тим чоловіком, а сам тримався рукою за ліжко і ніби відчував тепло батькової руки.

— У передсмертній записці Григір Тютюнник написав: «Помучте іншого». Він мав клопоти із КДБ?

— Якось поночі він ішов додому Московською вулицею. Доганяє автівка, відчиняються двері, невідомий каже: «Григорий Михайлович, садитесь, подвезём». Він сів. Вони навіть не питали, куди їхати, підвезли під будинок. Григір дав їм 3 карбованці — це тоді була солідна плата за таксі. Грошей не взяли, він кинув їх на капот. Через деякий час до нього додому почав ходити працівник КДБ, умовляв не нападати на радянську дійсність. Тютюнник якось споїв його і на собі відтягнув додому, здав дружині. Більше той не з’являвся.

На громадських заходах, вечорах, застіллях Григір завжди був у центрі уваги. Розповідав історії — сумні та смішні. А це були роки страху і доносів. Ми знали, що наші розмови прослуховують, тому були обережними у висловлюваннях. «На кожного Авеля по три Каїни», — казав Григір. Він ніколи не йшов на компроміси, ненавидів пристосуванців, наживав собі ворогів. Та за всієї зовнішньої сили й мужності у душі він був незахищеним і вразливим.

Довідково.

5 грудня 1931 року — народився Григір Тютюнник у селі Шилівка Зіньківського району у селянській родині. Батько, якого 1937-го репресували, загинув. Під час війни жив у дядька на Донбасі, бо мати вийшла удруге заміж.

1946 року — вступив до ремісничого училища. Там щодня давали пайок — 700 г хліба, що допомогло вижити. Працював на заводі імені Малишева в Харкові, в колгоспі, на будівництві Миронівської ДРЕС, на відбудові шахт на Донбасі. Служив у Військово-морському флоті у Владивостоку, навчався у вечірній школі, потім — в університеті. 1958-го одружився зі студенткою Людмилою, яка вивчала  українську філологію. У них народилися двоє синів — Михайло й Василь.

1961 року — побачила світ перша новела «В сумерки», опублікована в журналі «Крестьянка». 1962-го закінчив Харківський університет, учителював у вечірній школі на Донбасі. У 1963—1964 pоках працював у газеті «Літературна Україна», публікував нариси й перші опо-відання. Під впливом старшого брата Григорія перейшов на українську мову. Працював редактором у видавництвах «Молодь» і «Веселка».

1966 року — вийшла перша книжка «Зав’язь». 1980-го за видання «Климко» (1976 р.) і «Вогник далеко в степу» (1979 р.) отримав республіканську літературну премію імені Лесі Українки.

6 березня 1980 року — повісився у своїй київській квартирі на вулиці Госпітальній.

Дружина Григора Тютюнника Людмила Василівна була вчителькою української мови, зараз на пенсії. Син Михайло закінчив факультет романо-германської філології, Василь — український філолог,  повідомляє «Газета по-українськи».