«Живу — не можу нажитися…»

 

15 грудня Полтавському поетові Анатолію Гальченку виповнилося б 84 роки... Але життя на півслові обламало його невпинне перо. Печаль і скорбота останньої тризни безжально поставили на ньому своє тавро...
Поет, життєлюб, оптиміст, світла людина, яка присвятила своє життя літературі, він вважав поезію дивом. Ось його неопубліковані рядки:
«Живу — не могу нажиться…
За прочих судить не берусь, Ко дню,
когда смерть постучится,
Уверен: не наживусь!
И так до последнего вздоха —
Ведь в каждом из нас,
Что ни год
Природы ничтожная кроха
Тоскует, ликует, живет.
И так до последнего вздоха…»
Анатолій Гальченко служив високій поезії. І я вірю, що у справжніх її шанувальників пам’ять про цього талановитого поета залишиться в серцях.
«Разучилась любить декабрь…
Этот холод и лед, и хлябь.
Но когда же уймется боль,
Что на рану мою, как соль…
Для меня он суров и жесток,
Когда ты навсегда одинок».
Живемо тільки світлою пам’яттю про дорогого чоловіка, батька, дідуся, прадідуся.
«Серой дымкой стелется туман,
Застилая поволокой очи,
И пьянит полыновый дурман
Нашей столь неповторимой  ночи,
Сколько мы с тобою не успели,
Сколько недосказанных осталось слов,
Сколько песен мы с тобою недопели,
Сколько недослушали твоихстихов.
Нас безжалостно судьба разъединила.
Забрала тебя в потусторонниймир.
Как же я тебя не сохранила,
Мой любимый и единственный кумир?».

Раялла ГАЛЬЧЕНКО
Переглядів: 7 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Dwijod.

brand rocaltrol 0.25mg <a href="https://rocaltrtn.com/">calcitriol 0.25mg pill</a> buy generic rocaltrol