«Мелодії…» Наталії Гурницької

Як би владно не входив Інтернет у наше життя, але письменнику завжди конче важливе живе спілкування зі своїми читачами (і річ не тільки в автографах). А останнім дуже бракує прямого контакту зі своїм кумиром…

Наталія Гурницька з тих сучасних письменниць, у чию творчість закохуєшся з першого роману і не розчаровуєшся від наступних. За п’ять років світ побачили уже три її твори — «Мелодія кави в тональності кардамону», «Мелодія кави в тональності сподівання» та «Багряний колір вічності». Пані Наталія завершує й третій роман із серії «Мелодій…», якого дуже чекають читачі, котрі вболівають за персонажів і хочуть дізнатися, чим же завершаться випробування долі.

І хоч критики називають романи Наталії Гурницької «жіночими», сама авторка так не вважає. Бо в неї є не лише жіноча психологія (і фізіологія — а як же без цього в романі про кохання!), а й філософія, що більше притаманна авторам-чоловікам. А ще пані Наталія документально точна в художньому відтворенні епохи, про яку пише. Про це вона розповіла на кількох творчих зустрічах із читачами в Полтаві — у міських бібліотеках та магазині «Книжкового клубу». У нашому місті пані Наталя вперше, і воно їй дуже сподобалося: «Має свій неповторний шарм, як і мій рідний Львів».

Наталія Гурницька вишукана й водночас легка, як і її бездоганне письмо. Роман «Мелодія кави в тональності кардамону» про кохання юної дівчини й заможного набагато старшого одруженого пана вже кілька разів перевидавався видавництвом «Книжковий клуб», його загальний наклад сягає близько 100 тисяч примірників. У цього  роману щаслива доля ще й тому, що незабаром він буде екранізований, розповіла пані Наталія. «Я вже бачила акторів, які гратимуть головні ролі — Адама та Ганну. За таких зовнішніх даних для глядача вже неважливі плани, на фоні яких розгортаються події», — пожартувала пані Наталія. 

До речі, якби вона дослухалася до викладачів Львівського університету, коли абітурієнткою вступала на економічний факультет вишу, то її ім’я в українській сучасній літературі з’явилося б набагато раніше. Прочитавши її вступний твір на вільну тему, працівники прийомної комісії запропонували передати її документи на факультет журналістики. Але тоді юна дівчина сприйняла це як невдалий жарт або ж якийсь підступ. Думки піти в журналістику навіть не виникло... Вона просто продовжувала писати. На лекціях з економіки, вдома, в уяві, а згодом і на роботі. Щось дописувала, щось кидала на півдорозі, щось досі лежить у шухляді. А потім в якийсь момент написане раптом майже містичним чином почало вкладатись у роман, який вже сам диктував свої умови гри та вів за собою…

— Для мене як для автора найважливішими є саме відгуки звичайних читачів, їх не завоюєш нічим, окрім самого тексту і чогось близького до серця, — вважає пані Наталія. — Коли ж тобі кажуть, що твоя книжка допомогла вийти з життєвої кризи, стала поштовхом до позитивних змін або ж просто допомогла пережити момент, коли життя було нестерпним, то мимоволі цим переймаєшся й саме тоді розумієш: повернення назад немає. Ти вже відповідаєш за все те, що напишеш чи не напишеш у своїх книжках. А коли до тебе підходить старенька вісімдесятирічна бабуся й каже, що твоя книжка — це найсвітліше враження за останні роки її життя і що все, чого вона ще хоче у житті, — це трохи пожити і дочекатися твоєї наступної книжки, то це не лише примушує боляче стискатися серце, а й відчувати, що ти вже просто не можеш розчарувати людину.

Людмила СТЕЛЬМАХ

 (КУЧЕРЕНКО)