Полтавська волонтерка Зоя Воронянська розмальовує меблі у веселі кольори й передає їх на фронт

— За фахом я швачка, однак багато років не працювала, бо доглядала за хворими батьками. Загалом жила звичайним життям, ніколи не була активісткою, — розповідає про себе полтавка Зоя Воронянська. — Але коли в твій дім стукає біда, тут уже ти розумієш, що просто не можеш стояти осторонь. Так із перших місяців війни на Сході України в кабінеті № 118 Полтавської облдержадміністрації разом з іншими небайдужими полтавцями почала збирати гуманітарну допомогу нашим хлопцям на передову. Мушу сказати, волонтерська робота мене геть змінила, я стала зовсім іншою людиною. Хоч фізично все це було не так легко — доводилося тягати важкі мішки, ящики з консервацією тощо. У цей період пережила два мікроінсульти. Та, слава Богу, і після цього не зупинилася, а знову повернулася до нашої дружної команди волонтерів. І згодом, мабуть, у нагороду за це Господь дарував мені особливий дар — я почала розписувати меблі. До цього малювала хіба що в середній школі. На відміну від мене моя донька Інна 8 років навчалася в художній школі. І якби я знала, що колись захоплюся художньою творчістю, то, мабуть, сіла б за парту поруч із нею і всотувала все, чого її вчили. 

Перш ніж розпочати малювати, пані Зоя завжди молиться

Якось пані Зої прийшла в голову думка розмалювати лавку й передати нашим бійцям на передову. Лавка знайшлася в неї вдома, її змайстрував покійний батько, котрий був талановитим столяром і лишив по собі в будинку подружжя Воронянських чимало  дерев’яних меблів ручної роботи, які досі тішать око. 

— Мені хотілося своїм яскравим малюнком хоч трохи зігріти, звеселити  душі вояків, аби вони відчули, що ми про них не забуваємо. Розписування батькової лавки пішло настільки легко, що я просто диву давалася, — зізнається волонтерка. — Так моя перша розмальована лавка помандрувала в тодішній батальйон патрульної служби міліції особливого призначення «Золоті ворота», якому ми на ту пору допомагали. Пригадую, бійці цього батальйону їхали через Полтаву, і ми вночі вивезли їм на автотрасу Київ — Харків зібрану нами передачу від полтавців. Разом із нею поїхала на фронт і моя пробна лавка. Після цього із завмиранням серця чекала, як на неї відреагують бійці, бо я ж не професійна художниця. Аж тут  одержую повідомлення із фронту. Виявляється, командир, побачивши мою лавку, заявив: такій красі тут не місце, передамо, мовляв, цю лавку на виставку, присвячену героям АТО, до Національного музею історії України у Другій світовій війні, що в Києві. Отак моя перша розписана лавка одразу потрапила до музею. 

Потім було багато інших розмальованих рукою пані Зої меблів, які відправилися на фронт. Коли вона зрозуміла, що її роботи подобаються іншим, у хід пішло все, що можна було розписати: столи, табуретки, скрині й навіть звичайні дощечки. А одного разу вона розмалювала навіть віз. Багато хто допомагав новонародженій художниці придбати нехитрі меблі, нерідко й сама вона замовляла їх за власний кошт. А якось волонтерська організація «Агенція сталого розвитку», до якої належить жінка, посприяла в тому, аби одна з виправних колоній передала цілий самоскид  зроблених на совість столів, лавок, табуреток. Отепер уже було де розгулятися її творчій фантазії. 

— Столи й лавки завжди були основою української хати. Нині особливо останніх багато хто позбувається. Я ж, розписуючи їх, цим самим даю їм друге життя. Із однією з розписаних лавок пов’язана цікава історія, — пригадує Зоя Воронянська. — Якось керівник нашої волонтерської організації Наталія Костіна, котра багато зробила для наших військовослужбовців на Сході України, неодноразово доправляла на фронт зібрану допомогу, повідомила мені, що хату, в якій стояв розписаний мною виріб із дерева, розбомбили (здається, це було в Зайцевому). Хлопці, на щастя, лишилися живі, лавка ж «накрилася». А через деякий час телефонує й не може стримати радості: «Зою, хлопці передзвонили й сказали, що твоя лавка вціліла». Для мене то була одна з найбільш зворушливих історій за увесь час моєї волонтерської діяльності.

Хоч загалом те, що лавка вціліла, пані Зоя вважає невипадковим. Адже завжди, перш ніж розпочати роботу, вона молиться. До того ж багато які з лавок військовий капелан — отець Сергій (Сущенко), який є її духовним наставником, освячуючи будинок подружжя Воронянських, окропив свяченою водою. Лавка, що вціліла у зруйнованому під час бомбардування будинку, якраз і була однією з тих, які він освятив. 

— А згодом із Божого благословення почала розмальовувати меблі й для церков, — продовжує свою розповідь Зоя Воронянська. — Я є прихожанкою Свято-Миколаївського і Свято-Успенського храмів, тож не дивно, що розписані мною меблі найперше з’явилися саме там. Коли великодньої ночі пішла освячувати паску до Свято-Успенського собору й побачила там свої розписані столи, які аж сяяли, додаючи  святкової атмосфери, повірте, кращого Великодня не було в моєму житті. Багато моїх робіт розійшлося й по інших церквах. Зокрема одну з них передали священнослужителю з Луганщини — отцю Володимиру зі Старобільська, котрий разом зі своїм невеликим приходом перейшов на бік Київського патріархату, а іще дві — митрополиту Київському і всія України Епіфанію та главі Української греко-католицької церкви Свято-славу. Одну з лавок, розписану за словом Великого Кобзаря, подарувала до Канівського музею Тараса Шевченка.

А скільки її робіт розійшлося по всій лінії фронту, годі й порахувати. За підрахунками волонтерки, не менше ста. А якщо рахувати ще й дощечки, на яких вона малює картини,  то значно більше. Розписані нею лавки, табуретки стоять зокрема й у шпиталях Дніпра, Києва, Харкова, Полтави, аби поранені переключали свою увагу з болю на щось приємне, яскраве. Дві роботи разом із пересувним музеєм воїнів АТО мандрують Україною. А загалом пані Зоя мріє, аби розписані нею меблі були в кожній військовій частині, яким досі допомагає їхня волонтерська команда, бо, попри те, що бійці вже мають краще забезпечення, вони все одно багато в чому відчувають потребу, особливо ж в увазі, турботі, вчасно сказаному теплому слові. 

Для роботи невгамовній художниці постійно потрібні меблі, і це, за її словами, чи не найскладніша тема — увесь час доводиться просити, аби хтось їх подарував, змайстрував: «Суттєву допомогу надав колишній голова Рунівщинської сільської ради, що в Полтавському районі, Володимир Сухаренко. Столи, лавки, виготовлені за його сприяння, такі зручні. Брати Юрій та Олександр Бублики пообіцяли підкинути пару лавок і пару столів, так що я чекаю. Одну лавку подарував сусід, котрий змайстрував її власноруч. Розписавши її, досі нікому не віддала — це одна з моїх найулюбленіших робіт». 

«Якби не наші бійці на фронті, мабуть, так і не відкрила б у собі цього Божого дару»

Загалом у пані Зої чимало таких робіт, із якими їй важко розлучатися. Вони осідають в одній із кімнат будинку, яку волонтерка називає сховищем. Але це, говорить, до пори до часу, поки не знайдуться люди, котрим захочеться їх подарувати.

— Як бачите, на одній із моїх картин зображена мати, котра не дочекалася сина з війни. До речі, один із волонтерів із нашої команди — Олексій Кабушка — також  втратив на Сході України молодшого сина Мирослава. Про них навіть зняли у Франції фільм. Це дуже трагічна історія: батько, який повіз синові на фронт вареники, бо той його про це попросив, раптом дізнається, що того вже немає серед живих… На жаль, Олексія Михайловича зараз здолав важкий недуг, тож ми всі за нього молимося. Але, навіть перебуваючи в дуже тяжкому стані, він продовжує допомагати іншим: багато коштів, які жертвують на його лікування, спрямовує на волонтерську допомогу. Оце і є щедра волонтерська душа. Так, від сумного за нинішніх обставин нікуди не дінешся. Хоч зазвичай мої роботи веселі, добрі, теплі, — показуючи їх, Зоя Воронянська аж світиться. — Вони мають позитивну енергетику, бо я ніколи не малюю в кепському настрої. Тут багато квітів (зокрема мальв, соняшників), адже наша країна неодмінно має бути квітучою, он летять лелеки, і українка, зупинившись,  замріялася — така ж гарна, як і наші українські пані. Іще на моїх малюнках, що є ніби уособленням самої України, нерідко присутні українська хата, млин, кінь. Дуже люблю малювати й півники, дерево життя. Звісно, це наївне мистецтво, але воно мені близьке, і я в жодному разі не хочу переучуватися.

Щодо фарб, які використовує художниця-самоучка, то це, говорить Зоя Воронянська, окрема історія. Спочатку вона пробувала розписувати меблі олійними фарбами, проте з цього нічого не вийшло, адже вони сохнули місяцями. Особливо затягувався процес узимку. А пані Зої потрібно було, аби все відбувалося швидко. Відтак вона перейшла на акварельні фарби й навіть полюбила з ними працювати, хоч за потреби в малих дозах підмішує й інші. Готову роботу покриває дорогим лаком, причому не одним шаром — від цього вона набуває іще більш виграшного вигляду, аж переливається. Коли вперше це зробила, то навіть сама здивувалася таким змінам. Зазвичай вона розписує лавку чи стіл за 1—1,5 місяця. Квіти, за її словами, лягають на дерев’яну поверхню швидше, натомість на якісь дрібні деталі доводиться витрачати більше часу.

— Із фарбами мені дуже допомагає Ірина Григорова — власниця магазину для творчості та хобі «Артландія», котра є великою патріоткою. Знаючи, що я розписую меблі для фронту, вона часто телефонує й каже: «Зою, ми назбирали для тебе фарб, прийди забери». Загалом дуже багато людей долучаються до моєї творчості, — стверджує пані Зоя. — За це їм безмежно вдячна. Як і нашим бійцям на фронті, котрі мене надихають: якби не вони, нічого б цього не було, я б, мабуть, так ніколи й не відкрила в собі цього Божого дару. І якби іще 5 років тому хтось сказав мені, що хоча б моя малюсінька робота потрапить на передову, а тим паче до церкви чи музею, я б із цієї людини просто посміялася, сказала б: такого не може бути! Але в Господа немає нічого неможливого. 

А от найкращим повідомленням для волонтерки стало те, що одну з її робіт у зоні воєнного протистояння… поцупили. «Про це розповіла мені приятелька Таміла, котра також була волонтеркою, а потім пішла на фронт і нині гідно представляє нашу організацію на передовій. Найцікавіше те, що то була не якась особливо цінна робота, скажімо, розписаний стіл, який можна десь застосувати. Ні, вкрали звичайну розмальовану дощечку, яку я передала на передову.  Почувши про це, я  неймовірно зраділа: дякувати Богу за те, що хтось достойно оцінив навіть мою маленьку роботу. От такі курйозні речі бувають, — посміхаючись, говорить Зоя Воронянська й додає: — Коли передаю хлопцям розписані меблі, завжди прошу єдине: можете, мовляв, використовувати їх, як завгодно, але за можливості ніколи не ставте на них випивки — навіть у свята». 

Наступного місяця одна з робіт Зої Воронянської має відправитися в мандри в Об’єднані Арабські Емірати. Там проживає її донька, тож пані Зоя планує відвідати її й подарувати свій розкладний розписаний столик тамтешньому православному храму. Останнім часом вона взагалі старається замовляти меблі, які б легко складалися, були компактними, — у такому разі їх зручно транспортувати. «Виходить недешево, але це того варте. Відмовляю собі багато в чому, але в цьому не можу відмовити, — зізнається жінка. — Чоловік Станіслав, буває, бурчить, висловлюючи невдоволення, бо він заробляє гроші, а я їх вкладаю у свої роботи. Хоч загалом я йому дуже вдячна, бо, якби не його підтримка, моя творчість не мала б такого розмаху».

Звертаю увагу на розписані двері в будинку Воронянських. «Розписала їх, коли не мала, так би мовити, робочого  матеріалу, а руки «просилися» малювати, — пояснює прихильниця наївного мистецтва. — Як тільки ж з’являються меблі, переключаюся на них, бо домашня робота нікуди не дінеться, а хлопців на фронті хочеться чимось порадувати. Уже й у багатьох друзів є мої роботи, багато хто просить щось із речей інтер'єру розписати. Але я стараюся насамперед малювати для наших вояків. І, повірте, ради цього варто жити.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото автора та з архіву волонтерської організації 

«Агенція сталого розвитку»