Не збіднюйте життя, відкидаючи мистецтво

Розпочався новий навчальний сезон, у ході якого хтось навчається, а хтось навчає. І ми звернулися до музиканта, педагога, народного артиста України Германа Юрченка з проханням поділитися своїми почуттями й думками, які панують у його душі в ці дні. Адже для нього починається великий навчальний рік, в якому він викладатиме в університеті, на «Уроках доброти», зі сцени тощо, оскільки переконаний, що сформувати повноцінну особистість без дотичності до мистецтва та його розуміння неможливо, причому в будь-якому віці.

— Наші висловлювання відображають те духовне наповнен-ня, яке живить наш мозок. Тому вкрай важливо, що ми читаємо, які кіно й програми дивимося, яка музика співзвучна нашій душі, які думки видатних людей беремо на озброєння... Тож пропоную й наш діалог побудувати на афоризмах від мудреців. 

— Розпочнемо з важливої події осені — ваших ювілейних концертів. Напевне, вони просотані вашими переконаннями.

— Звичайно. Тільки тепер усвідомлюю, що музика займається пошуками «уламків раю на землі», які містяться у природі, мистецтві, людях. Із віком намагаюся зрозуміти себе, проаналізувати свій спосіб життя й збагнути, коли музика стала моєю стихією. «Бацили» режисури поселилися в мені ще в студентські роки через «капусники», КВНи, кіносюжети, спектаклі, творчі вечори. Усе це певною мірою формувало мою життєву позицію. Кожен проект виникав 

невипадково, а з думками, які потребували розкриття. Дуже важливо було не розслаблятися, бути «батарейкою» для тих, кому служиш, жити за правилом Йозефа Гайдна: не розгубити відчуття прекрасного. Зараз уже маю право сказати іншим: жити треба смачно!

— Чи відчуваєте себе «брендом»?

— Не зовсім. Але коли розумієш, що людям подобається те, що ти робиш, що їх це надихає, коли тебе впізнають на вулицях, дякують — це приємно. Та й публіка під час концертів дає певні «бонуси», підтримує віру в себе.

— Можете підкріпити ці відчуття афоризмом?

— Від Пабло Неруди: «Повільно помирає той, хто руйнує віру в себе».

— Ви часто з болем говорите про те, що сучасність відмовляється від Баха, Бетховена, Чайковського… Але навряд чи життя людини від цього збагачується.

— У вашому запитанні вже є відповідь. Ми абсолютно забули мудрість древніх греків, які вважали, що «музика і філософія знаходяться на верхівці культури», або Мазепу, котрий говорив, що «піднесення культури — це вищий вияв духовності народу». Без поваги до класичної музики, мистецтва як індикатора культури будь-якого цивілізованого суспільства ми рухаємося до безликості. Європа, яку ми так хочемо бачити в себе, насичується такою музикою, дихає повітрям іншої культури. І це має захоплювати.

— А як ви оціните ситуацію в нас, у «духовній столиці»?

— Треба прагнути бути «зрілим» містом, в якому постійно зростає кількість еліти, мислячих людей, наділених вишуканим смаком. І допомогти в цьому може лише мистецтво. Таке розуміння повинно бути в сім’ї, школі, владі.

— Але повернімося до підготовки ваших ювілейних концертів…

— Видатний диригент Євгеній Мравінський зазначав, що «підготовка концерту — справа у вищій мірі відповідальна й складна». Моє завдання — побудувати «духовний міст» між тими, хто уособлює сплав, сузір’я талантів, уже оточених любов'ю глядачів, і тими, хто планує бути в залі.

— Тобто ми станемо свідками шоу-програм?

— Це будуть не ті шоу, які задовольняють бажання публіки тут і зараз. Це будуть шоу, які дивляться в корінь мистецтва з точним розрахунком на враження, що залишають післясмак. Я б назвав їх «піднесеним дозвіллям». Що потрібно музиці? Бути почутою! Що потрібно танцю? Бути побаченим!

— Ну, це вже як у Миколи Заболоцького: «Душа обязана трудиться и день и ночь, и день и ночь».

— Підтримаю вас словами Миколи Гоголя: «Головне, щоб музика увійшла в душу». У будь-якій професії вищим пілотажем є творчість. Чим у людини сформовано серце, таким вона бачить і світ. Не припиняю дивуватися тому, як слово, музика, танець можуть на очах змінювати дітей, молодь, дорослих. Навіть невеликий твір або танець здатні викликати велику доброту. Для шкіл міста у ці ж дні готую «Музичні ринги» за участю двох унікальних колективів — юних талантів зі Львова та Білорусі. 

— Ви заговорили про дітей, і пригадалися події останніх днів, коли на противагу вашій боротьбі за духовність стають дії Міністерства культури щодо дитячих музичних шкіл.

— І тут забутий Володимир Сухомлинський: «Без відчуття прекрасного неможливо виростити людину». Складається враження, що в Міністерстві культури не залишилося людей з музичною освітою і вони не усвідомлюють того факту, що дитячі музичні школи сьогодні виступають рятівною оазою у прагненні до встановлення високої планки моральності й культури. По суті, музичні школи залишаються тонкою, зворушливою, глибоко чутливою частиною інтимного суспільства, де закладається майбутнє — формуються по-справжньому одухотворені, творчі й духовно багаті люди.

— І що ж у Києві пропонують натомість?

— Прибирають спеціальні дисципліни, вихолощують репертуар на замовлення батьків, скорочують удвічі індивідуальне навчання, відмовляють у наданні музичної літератури. Пріоритетом стають цирк, кіно.

— Як сприймають такі нововведення викладачі музичних шкіл?

— Демонстраціями протестів, критичними публікаціями, десятками тисяч листів на адресу Міністерства культури. Сприймають як дрімуче невігластво, як гріх перед державою, яка, здавалося б, мала б захищати мистецтво і морально, і матеріально. Своїми діями чиновники мовби розбирають вулицю, яка веде до Храму. Не розуміють, що навчити грати на інструменті важко, а насадити відчуття відрази — легко. Принагідно хочеться нагадати, що всі лауреати Нобелівської премії в різних галузях у дитинстві займалися музикою. Усі! Як тут не згадати братів Стругацьких: «Там, де в культурі торжествує сірість, до влади приходять чорні рано чи пізно».

— Який ви бачите вихід із ситуації, що склалася?

— В об’єднанні розумних і культурних людей, які знають, що не можна виховувати дитину, відкидаючи мистецтво. І це, наголошую, повинна знати сім’я, школа, влада. У підтримці творчих спілок, фестивалів, Будинків культури — цих «фондів добрих справ» в умовах гуманітарного дефолту, в окультурюванні  бізнесменів, щоб вони ставали адвокатами мистецтва, патронуючи його з гоголівським епіграфом: «Хто годує мистецтво, той наповнює власну душу».

— На завершення розмови хочеться запитати: як ви зберігаєте таку соціальну активність?

— Заряджаюся від молоді, допомагає робота у журі фестивалів, педагогічному університеті. Там абсолютно інше коло спілкування. Коли заходжу в аудиторію до студентів, то здається, що у мене немає віку. Так само, як на сцені: там емоції і публіка лікують. Завжди пам’ятатиму колишнього ректора університету Івана Зязюна, який говорив: «Не можна вчити засохлою душею. Вчитель повинен мати артистичні здібності. Якщо не викликати емоцій, то навчання втрачає сенс».

— Напевне, і мрії у вас є?

— Хочеться створити офіс для спілкування споріднених духом людей. Із такими монолітами, як, наприклад, Сергій Іващенко — творець неймовірно красивого житлового комплексу «Садовий» у селищі Розсошенці. Під час знайомства із ним увесь час хотілося з’ясувати, звідки в нього таке тяжіння робити людей щасливими. Родом він із Великих Сорочинців, до музичної школи не ходив, театр і філармонія до його села заїжджали рідко. Тоді де ж узялося те джерело відчуття прекрасного? Знайшов! Виявляється, він грав у шкільному духовому оркестрі. Повчально!

— А що б ви побажали нашим читачам напередодні свого ювілею?

— Приєднатися до моєї ідео-логії: не руйнувати, не ламати людини, а навчати її за допомогою мистецтва і рухатися за Езопом: «Краще навчитися пізніше, ніж ніколи». 

Оксана КЛОЧКО

«Вечірня Полтава»