«Коли ми зайшли до вестибюля готелю в Рангуні, американські пілоти встали й віддали нам честь — у США добре знали рівень підготовки наших льотчиків»

Чи не все життя полковника у відставці Миколи Носкова пов’язане  з дальньою авіацією. Він літав на всіх типах військових повітряних суден — загалом має понад 4 тисячі годин нальоту. Виконуючи спеціальні завдання, облітав усі континенти світу. Втім, в авіацію, за його словами, потрапив цілком випадково. Закінчуючи 9 клас школи-інтернату, зробив  4 стрибки з парашутом по лінії ТСОАВІАХІМу. Стрибати тоді довелося з легкого багатопланового літака По-2 (У-2), що дістав народне прізвисько «кукурузник», — при цьому спершу треба було зібрати всю свою мужність і вилізти на одну з несучих поверхонь. 

За льотну кар’єру освоїв 13 типів повітряних суден

«Після цього старший на 2 ро-ки Боря Риков (його батько, як і мій був колійним обхідником) запитує в мене: «Хочеш стати льотчиком? Поїхали разом до міста Горький». Сказано — зроблено. Розшукали там 5-ту спеціалізовану школу вій-ськово-повітряних  сил, проходимо медкомісію. А я все дитинство пробігав босим, тож був загартований, на здоров’я ніколи не скаржився. І от я пройшов медкомісію, а Боря Риков — ні. Мені одразу ж видали військову форму (то була небачена розкіш) — отак став курсантом, — риється в закутках своєї пам’яті Микола Олександрович. — Через 2 роки  мене посилають на навчання до Ризького вищого військового інженерно-авіаційного училища. Я вже навіть збирався в дорогу. Аж тут мій земляк Іван Урванцев нагадав:  ти ж, мовляв, хотів стати льотчиком-винищувачем — давай поміняємося. У підсумку він їде до Риги, а я — до Новосибірська, у військову школу льотчиків-винищувачів. Там, до речі, навчався разом із майбутнім українським льотчиком-космонавтом Павлом Поповичем, і потім неодноразово наші життєві шляхи перетиналися. Якось зустрілися з ним і в Полтаві — у солдатському клубі Авіамістечка, обнялися, згадали прекрасну пору — юність». 

Молодий пілот освоїв усі фігури вищого пілотажу, при цьому переживаючи неймовірний азарт, завмирання серця, відчуття невагомості, падіння, а ще — повної свободи у безкрайньому небі. На все життя запам’ятався Миколі Носкову перший політ на навчально-тренувальному літаку Як-18. «Моїм першим інструктором був льотчик-винищувач, учасник війни, капітан Костянтин Пирогов. І от злітаємо в небо, він сидить позаду мене. Після польоту по кругу набираємо висоту 1,5 тисячі метрів, після чого він командує: «Показуй «штопор». Літак знижується по крутій спіралі. Зробивши 5 витків, як того вимагала інструкція, знову набираю висоту, аби все повторити. Штовхаю ручку керування літальним судном від себе (звідки ж мені було знати, що інструктор не пристебнувся?) — і тієї ж миті він як удариться об ліхтар кабіни! Отут уже чого тільки не наслухався на свою адресу. Та врешті-решт ми з ним стали друзями. Потім я освоїв другий тип літаків: Як-11, Як-9, — продовжує свою розповідь Микола Олександрович. — Одного разу після 40 хвилин виконання фігур вищого пілотажу на одномоторному літаку-винищувачу Як-9, коли вже давалася взнаки втома, я не зміг одразу ж приземлитися й свідомо пішов на 2-й круг. Після цього мене усунули від польотів — і цілих 3 місяці я не літав. А закінчилося все тим, що я пішов на принцип і написав рапорт про відрахування. Мене одразу ж беруть на навчання до штурманського училища в Читинській області, і тут літаю штурманом на бомбардувальниках Пе-2, Ту-2, С-47, першому радянському реактивному фронтовому бомбардувальнику Іл-28. А загалом за всю льотну кар’єру освоїв 13 типів повітряних суден. Після направлення до дальньої авіації змушений був знову переучуватися — освоїв ще й перший радянський поршневий стратегічний бомбардувальник Ту-4, що був копією американського бомбардувальника Б-29, — ми називали його «літаючою фортецею». 

Виконував спеціальні завдання в різних регіонах планети

1954 року 22-річний Микола Носков разом із дружиною Галиною приїжджає  до Конотопа, що на Сумщині, — і відтоді вся його подальша доля пов’язана з Україною. Тут він освоює швидкісний літак-ракетоносець Ту-16 — і потім цілих 17 років літає на ньому штурманом.  Тим часом військовому льотчику доводилося виконувати різні завдання. Коли проводилися ядерні випробування на полігоні Нова Земля, він із колегами брав проби повітря в ме-

жах моніторингу стану навколишнього середовища (а дещо пізніше, у 1962 році, і сам брав участь у випробуванні на тому ж полігоні ядерної зброї, про що свідчить видана йому довідка з червоною печаткою). Кілька місяців доправляв кореспонденцію в Північну групу військ у Польщу й Німеччину. У перерві між польотами льотний склад проживав у селищі неподалік від Смоленська (бо на аеродромі, окрім їдальні, бані  та складів, більше нічого не було). Тут і знайшла Миколу Носкова коротка телеграма: «Народилася донька». Чоловік каже: коли повернувся, донька Таня вже почала сидіти.

1957 року військового льотчика направляють до Полтави. «Приходжу в полк, а тут за старшого штурмана земляк Павло Вожньов. Він узяв мене інструктором. За першого ж вильоту на полігон «Херсон» я нахапався «двійок» через те, що, виявивши несправність радіолокаційного прицілу, відмовлявся скидати навчальні бомби. А в підсумку Павло Вожньов, котрий був воістину талановитою людиною, знайшов бокове зміщення в радіолокаційному прицілі, анулював усі мої «двійки» і призначив мене штурманом загону, — посміхається мій співрозмовник, котрий завжди відзначався  вольовим характером і принциповістю. — І так я дійшов до штурмана полку із застосування спеціального озброєння, був допущений до цілком секретної роботи, мав у підпорядкуванні штурманський склад 30-ти льотних екіпажів. До кожного з них мав довести відповідне завдання — то була дуже відповідальна місія. А ще ж треба провести й розбір польотів. Варто зазначити, що наш полк освоїв на 3 полігонах пуски крилатих ракет КСР-2 і КСР-5, бомбометання з оптичним та радіолокаційним прицілом із малої висоти, при наборі висоти, мінні постановки, постановки керованих, освітлювальних авіабомб  тощо. Я постійно перебував на зв’язку з усіма полігонами — приблизно сотню людей міг розрізнити по голосу. До того ж принаймні 3 дні на тиждень і сам піднімався в небо — нерідко на висоту 10—12 тисяч метрів. Тобто навантаження було дай Боже».

1969 року, виконуючи спеціальні завдання в різних регіонах планети, Микола Носков відвідав понад 20 країн світу, від США до Сінгапура. Так завдяки своїй професії вже в ті далекі часи, коли більшість радянських людей були невиїзними, Микола Олександрович неодноразово прогулювався найдовшою вулицею Нью-Йорка — Бродвеєм, відвідав Будинок-музей всесвітньо відомого письменника Ернеста Хемінгуея на острові Кі-Уест (Куба), побачив зовсім інше життя в усій його розмаїтості. Закарбувався в пам’яті один з епізодів, коли літак з екіпажем наших пілотів приземлився на іншому кінці світу: «Прилітаємо до Рангуна (нині Янгон) — найбільшого міста М’янми. По аеродрому бігають кози, яскраві метелики літають із долоню завбільшки. Коли ж ми зайшли до вестибюля готелю, американські пілоти встали й віддали нам честь — у США добре знали рівень підготовки наших льотчиків».

«Коли різали літальні апарати, нас не пускали на аеродром»

«Нині нікого з моїх «однокашників» — випускників штурманського училища — уже немає серед живих, — сумно зітхає Микола Олександрович. — Бо робота в дальній авіації — це ненормований робочий день, о 5-й годині ранку ти вже міг розпочати політ, а вечеряти о 2-й ночі, здійснити посадку літального апарата, де завгодно, у разі негоди. А скільки різних нештатних ситуацій траплялося! Одного разу я навіть врятував 100 осіб румунської військової делегації, але деталей цієї пригоди, на жаль, описати не можу. Ніхто нас, військових, котрі мали справу із секретною інформацією, не зобов’язує не розголошувати її досі, але це стало моїм внутрішнім принципом. Так, багато що лишилося тільки в наших головах. Дехто ремствував, що от льотчики мають добрячу зарплатню. Справді, у ті часи я одержував  438 карбованців винагороди за свою працю, тоді як інженер заробляв 150. Але треба розуміти, що, коли інші спали вдома в теплій постелі, я літав на бомбардувальнику з підвішеними виробами, по 3 місяці перебував у складі чергового загону на військових аеродромах «Червоноглинському», «Лиманському» тощо.

Навіть  переставши літати, Микола Носков не полишив 13-ї бомбардувальної авіаційної дивізії:  іще 19 років працював електриком у гарнізоні, старшим диспетчером радіотелеграфного відділу, співробітником служби секретного діловодства, а також служби розвідки — загалом має 68(!) років загального робочого стажу. Фактично перебував у лавах дивізії аж до її розвалу. І тепер констатує: суперництво зі США завершилося для багатьох наших пілотів дальньої авіації — справжніх «профі» — плачевно — по суті, призвело до кінця їхньої кар’єри. 

«Коли різали літальні апарати, нас не пускали на аеродром — перестраховувалися, аби не завадили планам американців. Вони для цього навіть спеціальні пристосування доставили й контролювали процес із космосу. Успішно виконуючи пуски ракет, ми їм були як кістка в горлі. От нині в Російській Федерації випустили новий Ту-160, свого часу прозваний нашими пілотами «Білим лебедем». А в нас на металобрухт порізали 10 корпусів Ту-160, 8 — передали Росії, а останній екземпляр (без двигуна) перетворили на музейний експонат. А якби не порізали тоді літаків, позбавивши справи всього життя еліту збройних сил — першокласних пілотів, нинішніх сумнозвісних подій в Україні не було б, — переконаний Микола Олександрович. — Тодішнє керівництво України, яке пішло на цей крок, виявилося просто зрадливим».

Пустив у Полтаві міцне коріння

Попри поважний вік, ветеран ЗСУ, почесний член Товариства ветеранів дальньої авіації Полтавської області номер один досі лишається невгамовним чоловіком, не зраджує головним хобі свого життя — рибалці й полюванню. Багато років очолює мисливське товариство. «Якось командир полку Ілля Плющенко поцікавився: «Колю, а чому це тебе підполковники й полковники слухаються?», — пригадує іще один випадок. — Я на ту пору був капітаном, та за словом у кишеню не поліз, заявивши: на полюванні й рибалці, мовляв, немає ніяких звань і чинів. До речі, двічі на Полтавщину приїжджав на полювання й льотчик-ас Олександр Покришкін — на ту пору командувач ВПС військ Київського військового округу. Щоправда, сам участі в цій розвазі не брав, натомість його син був не проти ловів. Тож я давав тому рушницю, а ми з Олександром Івановичем мали можливість поспілкуватися на лоні природи й пригубити чарку. Дуже важливо володіти мистецтвом спілкування з людьми, якого, на жаль, ніде не вчать. Скажімо, можу похвалитися тим, що мав дружні стосунки з 13 командирами полків та 13 командирами дивізії — серед них був і Лев Козлов, котрий понад 30 років тому облетів Земну кулю через Північний і Південний полюси на літаку Ан-124 «Руслан».

А от секрет свого довголіття та ясності розуму Микола Носков вбачає в тому, що багато рухається, ніколи не сидить склавши руки. «От позавчора був на рибалці й завтра вирушаю  знову, — ділиться він. — Можна сказати, що я з цим хобі народився. Піскарів почав ловити вже в 5 років. А скільки раків голими руками перетягав! Мій найбільший  трофей — 70-кілограмовий сом, а рекорд спінінгової ловлі — 194 окуні за 3 години. От у суботу маємо закриття сезону полювання — і цієї події не можу пропустити. Звичайно, уже відчуваю, що ноги не ті. Раніше, було, приїжджав  до Диканьки й пішки долав відстань ярами до аеродрому — кілометрів 20, а то й усі 30. Але я не здаюся. Ніколи не зловживаю  алкоголем — завжди знаю свою міру, наодинці взагалі ніколи не п’ю. Випив лише одного разу — у день смерті доньки…»

Син Миколи Олександровича — Микола Миколайович — пішов його стопами: також став штурманом, служив у тому ж полку. Спершу літав на борту реактивного літака Ту-16 другим штурманом, потім пересів на борт стратегічного бомбардувальника-ракетоносця Ту-22М3, став начальником спершу ескадрильї, а потім полку й дивізії радіо-електронної протидії. Має звання підполковника — тільки трохи не догнав батька. А загалом герой цієї публікації пустив у Полтаві міцне коріння: має 3 онуків і 3 правнуків, тож, за його словами, почувається справді багатою людиною.

Наприкінці нашої розмови Микола Носков зізнається, що останнім часом узявся за написання книги спогадів про своє життя й зокрема унікальну службу, до якої йому пощастило бути причетним. Про це його просять не лише рідні, а й колеги, друзі. «Самим лише мисливству й рибалці доведеться пів книги відвести», — жартує він.

Ганна ЯРОШЕНКО

«Вечірня Полтава»

Фото з особистого архіву Миколи Носкова