Кочубеї на Криворіжжі

«Богат и славен Кочубей».

Олександр Пушкін

Перш ніж розпочати розповідь про маєтності Кочубеїв на Криворіжжі, спробуймо провести невеличкий аналіз їхніх володінь на території Російської імперії загалом. Щоб дізнатися, скільки земель було у спадкоємців князя Сергія Кочубея та його старшого сина Віктора й відчути різницю між князями Кочубеями й Башкірцевими, звернімося до довідника «Вся Россия». 

Якщо у спадкоємців Костянтина Башкірцева була заледве тисяча десятин землі, то у спадкоємців князя Кочубея — 60 тисяч десятин у 9 маєтках Полтавської, Чернігівської, Катеринославської й Нижнєновгородської губерній (він займав 58-ме місце серед крупних землевласників Росії за кількістю земель, що належали йому). А тепер перенесімося до Криворіжжя, яке входило тоді до Катеринославської губернії, щоб збагнути діяльність Кочубеїв у цих краях.

Місцевість у районі Дубової Балки (що нині перебуває в ме-жах Кривого Рогу) під час Запорізької Січі входила до складу Інгульської паланки, де в річкових долинах була розміщена низка запорізьких зимівників, із яких згодом були утворені поселення (містечко Кривий Ріг, села Ганнівка, Веселі Терни, Іскрівка, Жовті Води та інші). Після знищення Запорізької Січі під час роздачі новоросійських степів «в ранговую дачу» на початку ХІХ століття вся ця місцевість, що охоплювала велику територію, дісталася предкам князя Віктора Кочубея, якому належали тут близько 15 тисяч десятин і економія якого знаходилася на окраїні села Ганнівки. У маєтку велося добре організоване польове господарство, дотримувалися багатопільної сівозміни. Розвивали й скотарство, зокрема стадо тонкорунної іспанської вівці налічувало близько 12 тисяч голів. Крім цього, був завод сіро-української, угорсько-кіанської й робочої породи великої рогатої худоби, велося культурне лісонасадження. Ці дані подає по-лтавець Олексій Лісовський, автор довідника «По Екатерининской железной дороге» (Єкатеринослав, 1903 р.).

А ось що згадує про Ганнівку на Криворіжжі один з її жителів — Андрій Ліщина: у селі існував куток, який мав назву Кочубеївська садиба. Старовинна назва однієї з вулиць села — Гамаліївка, на ній — колодязі перших козацьких поселенців. Друга вулиця без назви тягнулася від Гамаліївки до економії князя Кочубея, вона виникла після того, як Іван Мазепа зазнав поразки в битві під Полтавою й цар Петро І за вірну службу й писання доносів на Мазепу винагородив родину Кочубеїв — вдову з дітьми. Дарований земельний шматок сягав досить великих розмірів: із півдня на північ — до 35 верст, а завширшки — до 6 верст. Кочубеї привезли сюди кріпаків з інших місць. Сусіднє село, що недалеко від Ганнівки, до якого теж причетні Кочубеї, називається Іскрівкою (назва перегукується з іменем Івана Іскри — родича й приятеля Івана Кочубея). Вадим Модзалевський, автор солідної праці «Малороссийский родословник» (1910 р.), зазначає, що одному з Кочубеїв — Віктору Сергійовичу — в Херсонському повіті (у селах Іванівка, Ганнівка й Миколаївка) належали 25 054 десятини землі й 764 душі, у Верхньодніпровському повіті при селі Заводовці — 15 828 десятин і 426 душ. Його син Сергій Кочубей (1820—1880 рр.) здав в оренду поміщику Олександру Полю родовища рідкісної корисної копалини — аспіду, які знаходилися біля села Покровське (нині це територія Кривого Рогу). У замітках газети «Рада» згадується крупний поміщик В. С. Кочубей. Ім’я батька Віктора Кочубея, князя Сергія Вікторовича, згадувалося саме у зв’язку з діяльністю на Криворіжжі Олександра Поля: мовляв, аристократ-невіглас розпродує землі, що дісталися йо-му в спадок, хижим акулам-іноземцям. Тобто це ім’я наводиться в історичних працях щоразу з негативним відтінком. Іще Сергій Кочубей згадується в книзі Григорія Гусейнова «Чаша ювіляра Карла Фаберже» (1995 р.), де йдеться про стосунки малопатріотичного князя з хитрим валлійцем Джоном Х’юзом (Юзом). Пішли на продаж і землі Сергія Кочубея на Криворіжжі, начинені, зрозуміла річ, високоякісною залізною рудою та аспідом. 

Українські гени в Кочубеїв проявлялися яскраво, емоційно й глибоко патріотично. Звідси зацікавленість у тому, щоб край розвивався, а тамтешні селяни поступово почали позбуватися одвічної простакуватої дрімоти. Князь Віктор Кочубей мав у Веселих Тернах великий кінний завод. Кожна порода мала свої племінні розплідники з веденням родовідних книжок. Є дані, що підприємець Олександр Поль у Веселих Тернах якийсь час жив у Кочубеїв. У старовинному містечку був будинок вельможних — припускають, що він належав Сергію Кочубею. Був він досвідченим у гірничій справі. Свого часу його навіть відзначили орденом Святого Володимира IV ступеня «за труды по разработке и отысканию каменного угля на Кавказе и в закавказском крае».

Маєтки Кочубеїв були не тільки в північній частині Криворіжжя, а й у південній — на річці Інгулець, неподалік Рахманового. Дослідник Галина Семенча пише про село Наталівку (Натальїне), що колись було поруч із Кочубеївкою й належало Наталії Кочубей, сестрі Сергія Кочубея, приятеля та радника Олександра Поля. Хто був господарем Наталівки та Кочубеївки ще раніше, невідомо. Поблизу Верхньодніпровська (північна частина Кривого Рогу колись належала до цього повіту) ще з XVII століття на річці Домоткані лежить село Пушкарівка. Колись то була власність полтавського полковника Мартина Пушкаря. «Прежде в Пушкаревке находился женский монастырь, который был упразднен в 1786 году. Прежняя церковь была также монастырской, она построена в 1762 году. На бывшем, еще монастырском кладбище похоронена Мотрона Кочубей, дочь генерального судьи Василя Кочубея и крестница гетьмана Ивана Мазепы». Про це повідомляє енциклопедичний довідник «Россия. Полное географическое описание. Новороссия и Крым» (Санкт-Петербург, 1910 р.)

Вітчизняній історії й культурі відомо про багатьох Кочубеїв (військовою розвідкою в Симона Петлюри опікувався також князь Кочубей). Радянські історики будь-яких зв’язків із Криворіжжям старовинного ук-раїнсько-старшинського роду Кочубеїв старалися не афішувати. Експлуататори, визискувачі… Що з них візьмеш? Насправді ж князь Сергій Кочубей активно підтримав ініаціативу сусіда Олександра Поля, коли той поблизу Дубової Балки на Криворіжжі взявся відновлювати аспідні розробки. Місцевий сланець виявився значно якіснішим за той, що традиційно видобувався у Франції та Німеччині. Про це у своїй книзі «Незаймані сніги» (2010 р.) занотував письменник Григорій Гусейнов. 

У Ганнівці (на півдорозі між Кривим Рогом та Жовтими Водами) Кочубеї, як уже зазначалося, мали зразкове господарство, яке, за висловом газети «Рада», за безцінь продавати не збиралися, час від часу тут влаштовували екскурсії виховного спрямування, щоб тамтешні жителі вчилися хазяйнувати по-сучасному. Останнім господарем Ганнівки був Віктор Кочубей, 1917 року йому виповнилося 57 років. Йому належали в селі 15 тисяч десятин землі, економія знаходилася на окраїні населеного пункту. Сам він жив переважно в Петербурзі. За Ганнівкою починався Кочубеївський ліс, від якого стрімко збігала доріжка до річки Жовтої, неподалік якої знаходиться й село Іскрівка. Тут землі в усі  часи належали винятково Кочубеям.

Краєзнавець Лідія Зуєнко згадує, що за Ганнівкою на ошатній галявині Кочубеївського лісу здавна стояв літній красень-будинок вельможних Кочубеїв, що мав він два поверхи, хоч це було й нетипово для степового краю. Кажуть, що будинок був без надмірних архітектурних прикрас — з високим фундаментом, кількома широкими сходинами, в окремих випадках могли вимурувати комплекс колон, що підтримували класичний портик. Іще не так давно в колишній маєтності Кочубеїв у Ганнівці залишалися якісь окрайці господарських будівель. Стояли вони віддалік села, на узліссі. 1917 року сам маєток зруйнували, хоча в комісарів начебто й були міркування влаштувати в ньому комуну. 

Коли встановили радянську владу, почалося нищення ненависних панських будівель. Люди рознесли кочубеївське збіжжя, потім стали розтягувати красень-будинок у Ганнівці, врешті-решт зрівнявши будівлю із землею. Заспокоїлися тільки тоді, коли на місці столітнього будинку лишилася глибока яма. Так зник із лиця землі палац Кочубеїв у Ганнівці.

Валентин САКУН,

краєзнавець