«Кожна річ, написана мною, вистраждана до останку»

Один із найвизначніших кобзарів ХХ століття Григорій Китастий народився 17 січня 1907 року в Кобеляках у співучій селянській родині, яка вела свій родовід від Запорізької Січі. Іще з молодих років він зацікавився мистецтвом і брав участь у музичному, драматичному та співочому гуртках. На 20-му році життя Григорій  вступив до Полтавського музичного училища на вокально-хоровий відділ. Нелегко було навчатися й заробляти собі на хліб. У своїй «Автобіографії» він із вдячністю згадує директора, керівника Полтавської хорової капели Федора Попадича, який, очевидно, помітивши неабиякий хист свого учня, приділяв йому особливу увагу, піклувався про поліпшення умов його життя.

1930 року Григорій Китастий вступив до Київського музично-драматичного інституту імені Миколи Лисенка. Навчаючись на диригентсько-капельмейстерському факультеті, він оволодів технікою гри на скрипці і кларнеті, та найбільше часу присвячував бандурі. Після закінчення курсу навчання на капельмейстерському факультеті у 1933 році Григорій Китастий переходить на композиторський факультет. Про цей період свого життя він писав так: «Моїм великим щастям було, що мене прийняли тоді хористом до Київської опери. З одного боку, така праця давала мені можливість вивчати оперний репертуар і взагалі театральну специфіку, а з другого — це дало мені певну матеріальну базу для прожиття і якоюсь мірою можливість допомогти батькам, які опинилися в біді. Це були роки загального голоду в Україні».

Під час навчання Григорій доволі часто виступав як бандурист у складі агіткультбригад. Тоді ж він познайомився з бандуристами Київської капели, з якою почав час від часу виступати в концертах, а пізніше, у 1934 році, повністю перейшов до неї працювати. У 1935 році Полтавська й Київська капели злилися в одну — державну зразкову капелу бандуристів України. У ній Григорій посів місце концертмейстера, а пізніше — заступника художнього керівника.

Коли розпочалася Друга світова війна, капела не потрапила до складу художніх колективів, які підлягали евакуації. Натомість її розформували. Молодших за віком артистів призвали до чинних бойових з’єднань, а старших — послали копати протитанкові рови навколо Києва. Із тих, хто пішов па фронт, багато загинуло, дехто потрапив у полон, серед них — і Григорій Китастий. Згодом йому пощастило втекти й повернутися до Києва. В окупованому німцями місті він розшукав 16 артистів і з ними утворив нову капелу, давши їй ім’я Тараса Шевченка.

Після довгого зволікання на початку 1942 року німецька влада дозволила капелі двотижневі гастролі по селах Київщини. Концерти мали величезний успіх, і це окрилило артистів. Весною капела виїхала в концертну подорож по Волині й Галичині, з якої колектив було відізвано до Києва й невдовзі, у вересні 1942 року, під виглядом гастролей вивезено до рейху. 

Два місяці артисти  провели в таборі остарбайтерів (робітників зі Сходу) «Шупен-43» в Гамбурзі. Працювали у клепальному цеху, виготовляючи якісь деталі для підводних човнів. У святкові дні давали концерти для робітників табору. Завдяки втручанню редактора газети для остарбайтерів «Українець» Андрія Луцева капелу вдалося вирвати з табору. Наприкінці листопада надійшло повідомлення з Берліна про переведення колективу на концертну  діяльність. Залишаючись у статусі остарбайтерів протягом усієї  війни, «капеляни» постійно їздили по німецьких містах, де було найбільше українських робітників, їм доводилося виступати й перед інтернаціональними аудиторіями. І скрізь їхні виступи відбувалися з тріумфом. А для українців ці концерти були немов ковток свіжого повітря, давали сили вижити й надію побачити рідну землю.

У 1943—1944 роках капела дев’ять місяців перебувала на гастролях на Галичині. Львів, Ужгород, Коломия, Косів, Турка. У маленькому гірському містечку «капеляни» зустріли поета Івана Багряного. Григорій Китастий подружився з ним,  і ця дружба й творча співпраця тривали до останніх днів Івана Багряного. У Турці поет написав кілька патріотичних віршів, які  Китастий поклав на музику. Пісні відразу були включені до репертуару капели, із ними вона виступала в селах, містах Західної України та в лісах перед вояками Української повстанської армії (УПА).

Після закінчення війни артисти капели опинилися в таборі переміщених осіб. Григорій Китастий продовжував невтомно працювати над концертними програмами капели, виступи якої користувалися просто-таки велетенським успіхом у таборах переміщених осіб у Західній Європі. 1949 року капела залишила Європу, і артисти переїхали до Детройта (США). Після тримісячної адаптації на американському континенті бандуристи включаються в активне творче життя. Гастролюють великими містами Канади, Австралії, Америки, Західної Європи. У цей час Григорій Китастий робить сотні обробок українських народних пісень для бандури та фортепіано, невтомно працює над створенням власних оригінальних творів, різних за характером і тематичною спрямованістю. Також він пише хорову й релігійну музику. Для своїх пісень та хорів Григорій Китастий брав переважно вірші поетів української діаспори, а найчастіше — Івана Багряного. Пробував він у цей час свої сили і в літературі.

«Я ніколи не жив на «копійку», — писав у своїх спогадах Григорій Китастий. — Я завжди віддавався якійсь справі... до «ниточки»... У творчій праці, незалежно від жанру, я був, мабуть, найщиріший... Кожна річ, написана мною, вистраждана до останку. Якщо я не вистраждаю — не напишу. Часами, коли я творю, моя бандура вся мокра від сліз. І я не соромлюся їх, бо мої сльози — це не моя слабкість духу, психічне або душевне заломання. Це моя сила, бо ними вимивається надмірна любов, сильні почуття, які переростають мої внутрішні межі...»

«Великі прекрасні пристрасні почуття: любов, прагнення ідеалів державних, національних, загальнолюдських   та інтимних — є натхненною силою музики Григорія Китастого, — писала письменниця Марія Тарасевич, — бо ці почуття тривожать і сповнюють усе його єство. В його музиці нема заспаного спокою, літеплих почувань... Вона хвилює, торкає чутливі струни душі, опановує її, зливається з нею у нероздільну пісню бурхливих, сильних емоційних почувань. Не дивно, що його пісні так глибоко хвилюють душу. «Нагадай, бандуро, співами», «Як дивно...» виливають нашу тугу з такою силою, перед якою падає «залізна заслона» й жоден океан, ані десятки років не розлучать нас з Україною... Серед народних пісень, які він виконував, особливо сильними були «Ой, там чумак...», «Ой, запив козак», «Невольницький плач». Виконання цих пісень вражало чистотою народної правди. Печаль, сум, розуміння чужого горя, такі характерні для української співчутливої, вразливої душі, промовляли струнами й голосом нашого кобзаря, розбуджуючи ту красу почуттів, якою напоїла нас Україна і які приховані у нашому серці. Кожному, хто слухав його думи, здавалося, що слухають вони кобзаря, того самого, якого згадує Тарас Шевченко. Із неймовірною правдивістю й виразністю передає він сум і тугу козаків у турецькій неволі та їхнє обурення, гнів. Без сумніву, таке виконання думи було наслідком глибокого таланту та ще глибшого розуміння дум, історії свого народу. Серед жартівливих пісень, які він так гарно виконував, особливо виділялася народна пісня «Про Явтуха». Цікавою вона була насамперед своєю оригінальною, новою і правильною інтерпретацією Явтуха, котрого він показує жартівником, а не пришелепкуватим парубком, яким його майже завжди робили інші виконавці цієї пісні. У виконанні Григорія Китастого пісня «Про Явтуха» перетворювалася на соковиту лірично-гумористичну картинку з народного життя...»

Григорій Китастий разом зі своїми друзями активно пропагував бандуру серед молодої громади української діаспори. Можливо, саме цей його новий етап життя й діяльності, який почався відразу після війни, є чи не найголовнішим і найпочеснішим етапом його кобзарської епохи. Відірвавшись від рідної землі й силою обставин опинившись поза межами й кордонами отчого краю, він розпочав ту діяльність, яка була неможливою на Батьківщині. Адже не секрет, що в роки радянської влади кобзарство постійно переслідувалося. Кобза уявлялася як музичний інструмент, що закликав до відродження нації, озвучував динамічну силу Шевченківського слова, доводив до екстазу багатотисячну аудиторію слухачів у найбільших залах Америки, Канади, Австралії. «Я пам’ятаю, — писав у своїй «Автобіографії» Григорій Китастий, — як на концерті бандуристів у Торонто в залі Месі Голл, яка вміщує багато тисяч слухачів і яка була тоді переповнена, одна жінка, реагуючи  на перші звуки бандуристів, впала в істерику, а ціла зала заніміла від напруженого, містерійного здивування».

Українська капела бандуристів, яку очолював наш  славетний земляк — композитор Григорій Китастий, знана нині в цілому світі. «І це так добре, — писав він, — що ми переступили у свій час межу неволі, і не те найгірше,  що ми їздимо не своїми дорогами, дихаємо не своїм повітрям, не бачимо своїх соняшників чи горожених плотів. Сьогоднішній світ є малий, тісний.  Сьогодні ми нашу Україну маємо скрізь, і навіть ось тут, у Чикаго, бачимо її, чуємо її, боліємо нею, а разом з тим ми звільнені від контролю наших поневолювачів, можемо говорити й діяти тією мовою й тими діями, які вириваються з нас так само, як виривається вітер з океанських просторів, вільно, незалежно, суверенно». 

Григорій Китастий жив у Детройті, пізніше — короткий час у Каліфорнії, а 1964 року переїхав до Чикаго, де очолив перший ансамбль бандуристів Об’єднання демократичної української молоді. Наприкінці 1967 року він перебрався до Клівленда і звідти автомобілем їздив до Детройта на репетиції капели бандуристів. Втім, інтереси його не обмежувалися мистецтвом. Він був активістом суспільного та політичного життя українських громадян у діаспорі, із задоволенням грав у шахи.

1984 року Григорій Китастий, завжди повний енергії й життя, несподівано захворів і невдовзі, 6 квітня, помер. Похований він на українському православному кладовищі поруч із церквою-пам’ятником у Баунд-Бруці в штаті Нью-Джерсі (США).

P. S. 2 грудня 2007 року нашому землякові Григорію Китастому «...за визначний особистий внесок у справу національного й духовного відродження України, поширення української культури й кобзарського мистецтва у світі» було присвоєно звання Героя України. Клопотання перед Президентом про присвоєння цього звання порушила управа капели, його підтримав не один десяток міжнародних організацій зарубіжного українства й України, починаючи від Світового конгресу українців включно з церковними лідерами — патріархом  Української православної церкви Філаретом, патріархом Греко-католицької церкви Любомиром Гузаром та архієпископом консисторії Православної церкви в США Антонієм. Пропозиція світового українства щодо удостоєння найвищою державною нагородою була приурочена 100-літтю з дня народження Григорія Китастого, яке відзначали 17 січня 2007 року.

Костянтин БОБРИЩЕВ