Полтавские торжества

(Закінчення. 

Початок у № 36 

від 8 вересня 2021 р.)

Засим после блестящей речи известного украинского писателя и критика — г. Стешенко4 — о литературно-художественном значении произведений И. П. Котляревского, вызвавшей бурные аплодисменты публики, первой произнесла свое приветствие городу за осуществление им важного дела постройки памятника первому украинскому поэту известная украинская писательница — г. Косач (Олена Пчилка)5. В нескольких словах она очертила со своей точки зрения значение для Украины трудов Котляревского. Оценку последним сделала также выступившая на кафедре после Косач популярная исследовательница украинской литературы А. Я. Ефименко6 из Харькова. Речи той и другой встречены были очень сочувственно.

Затем выступили с привет-ствиями представители Галиции. Первым взошел на кафедру депутат австрийского рейхсрата Романчук. Статный, хотя и не молодой, с очень симпатичной наружностью и доброй улыбкой на лице, Романчук встретил очень горячий прием со стороны публики. Романчук выразил городскому управлению горячее приветствие от лица уполномочившего его «Товариства «Просвита». Названное товариство, председателем которого и состоит Романчук, считается в Галиции самым популярным из просветительных обществ. Имея в пределах Галиции до 50 своих филиальных отделений, «Товариство «Просвита» содержит 1 300 библиотек-читален. С большим воодушевлением публика встретила и всех остальных галичан. Профессор Львовского университета Студинский приветствовал думу от имени «Наукового товариства имени Шевченко у Львови», д-р Кульчицкий — «Украинского товариства» в Коломыи, журналист Лопатинский — львовского гимнастического товариства «Сокол», директор львовского театра Губчак — украинского русского т-ства «Бесида», доктор Левицкий — украинского т-ства «Стриж», Симович из Чернивца — украинской молодежи, талантливый украинский беллетрист Стефанык — редакции «Литературно-наукового Вистныка у Львови». Еще от двух т-ств во Львове и в Коломыи приветствия принесли д-р Грушкевич и д-р Кордуба. Все адреса галичан были прочитаны ими на украинском языке.

Весьма сильное впечатление на публику произвел также и делегат Буковины — доктор Немоловский7, закончивший свою теплую речь словами известного украин-ского поэта Грабовского:

«Мусить наше серце щиро

За нарід свій биться:

Грім чи пекло, будь що буде —

Не будем журиться».

Гласный думы Ф. О. Коваржик принес поздравление городу Полтаве от уполномочившего его письменно гражданского клуба чешских патриотов в Праге.

Затем поочередно выступали иногородние и местные депутации: от харьковского университета (проф. Сумцов), от г.г. Харькова (член управы Серебряков), Киева, Чернигова (городской голова и два гласных), Одессы (член управы Роговской), Лубны (городской голова и два гласных), Миргорода (в таком же составе), от губернских земств — черниговского (член управы Солонина), харьковского губернского земства (з. м. председателя и член управы), полтавского (председатель управы Лизогуб), от уездных земств — харьковского (член управы), черниговского (гласный Шраг), полтавского (председатель управы), Полтавского кадетского корпуса (инспектор Липеровский), киевского исторического общества летописца Нестора при университете святого Владимира О. И. Левицкий, харьковского филологического при университете о-ва (проф. Данилевич), по-лтавского кружка любителей физико-математических наук (член правления кружка Люсин8), черниговской губернской ученой архивной комиссии (три делегата), музея Тарновского в Чернигове, харьковского общества грамотности и харьковской общественной библиотеки (проф. Багалей), нежинской городской думы (трое гласных), черниговского музыкально-драматического кружка (член кружка Коцюбинский). 

После окончания речи Коцюбинского9, произнесенной им на украинском языке, на кафедру взошла представительница черниговского драматического общества — г-жа Андреевская — и начала также читать адрес на украинском языке, но это ей было городским головой не разрешено. Неразрешение чтения адресов на украинском языке вызвало со стороны депутата от харьковских украинцев, присяжного поверенного Михновского, резкий протест. Он отказался от вручения своего адреса, просил занести его протест в протокол и затем заявил ходатайство о выдаче ему копии думского протокола для обжалования распоряжения городского головы в правитель-ствующий сенат. Вслед затем публика оставила зал заседания, и оно было объявлено закрытым.

Из числа адресов и устных приветствий остались незаслушанными следующие: киевского общества грамотности и редакции «Киевской Старины» (депутат-редактор названного журнала Науменко), киевского литературно-артистического общества (депутат Стешенко), редакции газеты «Волынь», от украинцев из Екатеринослава, Киева, Харькова, Чернигова, Херсона, Умани, от земляков из Кубани, от крестьянского сельского общества м. Веркиевки, нежинского у., одесского литературно-артистического общества, редакций газет: «Орловского Вестника», «Киевской газеты», «Приднепровского края» (представитель редак. Духовецкий), «Крым» (редактор Балабуха), киевского кружка малорусских писателей (депутат Гринченко), общества исследователей Волыни и драматического товарищества при харьковском народном доме.

Празднества 31 августа начались литературно-вокально-музыкальным утром, состоявшимся в час дня в просветительном здании имени Н. В. Гоголя, при участии известного украинского писателя Старицкого, популярного украинского композитора Лысенко, певца — г. Внуковского — и певицы — г-жи Калиновской.

Так как «утро» начиналось чуть в час дня, то большинство приезжей публики отправилось на выставку картин, открытую в память И. П. Котляревского. Выставка в общем производит весьма симпатичное впечатление. Общее внимание обращают на себя рисунки карандашом и этюды П. Д. Мартиновича, изображающие собой живописные уголки поэтической Украины. Очень хороши также иллюстрации того же художника к «Энеиде»10, жанровые картины из украинской жизни С. Васильков-ского, этюды из разных местностей киевской и волынской губерний Сластиона, Лойка, Деркача, Цыса, Кричевского и работы местного фотографа — г. Хмелевского.

С выставки публика отправилась в театр. К часу дня все места в театре были уже заняты. Программа «утра» оказалась весьма разнообразной. Первое отделение началось стихотворением Шевченко «На вичну памьять Котляревському», продекламированным М. Старицким, затем г. Внуков-ский пропел романс Лисенко «Гомонила Украина», были показаны на экране волшебного фонаря световые картины из альбома рисунков Мартиновича к «Энеиде» Котляревского, причем автор иллюстраций, присутствовавший в театре, награжден был продолжительными аплодисментами. Затем г-жа Калиновская пропела два романса Лисенко «Чого мени тяжко» и «Ой, стричечка до стричечкы»... Первое отделение было закончено народной песней «Гей, не дывуйте», исполненной, под управлением Лисенко, оркестром и хором, состоящим из 200 человек разного возраста и пола. Во втором отделении опять несколько раз пел хор Лисенко и г. Внуковский, и показывались световые картины из альбома рисунков Мартиновича к «Энеиде» Котляревского. «Утро» закончилось кантатой Лисенко на слова Шевченко «На вичну памьять Котляревському», исполненный под управлением Лисенко тенором, баритоном, сопрано, а также смешанным хором и оркестром, причем почитателями выдающегося таланта маститого украинского композитора был ему поднесен лавровый венок. «Утро» затянулось почти до пятого часа.

В промежутке между литературно-музыкальным утром и торжественным спектаклем в ресторане «Монголия» состоялся данный городом приехавшим на торжество почетным гостям обед, в котором принимало участие до ста лиц, в том числе было человек сорок, внесших подписную плату. На обеде было произнесено много речей и тостов. Особенно сильное впечатление произвела речь депутата в венском рейхсрате — г. Романчука, в которой он от имени галичан выразил сожаление по поводу неразрешения городским головой чтения адресов на украинском языке.

В начале девятого начался спектакль. Театр был переполнен. Поставлена была «Наталка Полтавка»; причем в роли Наталки выступила Линицкая, Терпылыхи — Тобилевич; Макогоненко (выборного) сыграл Кропивницкий, Тетерваковского (возного) — Карпенко-Карый, Петра — Жулинский и Мыколу — Садовский. Пьеса прошла, конечно, в полном значении этого слова, блестяще. Всем исполнителям преподнесены были от города: дамам — букеты, а мужчинам — венки. По окончании спектакля состоялся дивертисмент, в заключение которого повторена была исполненная на «Утре» кантата Лисенко, вызвавшая бесконечные аплодисменты. Поставленный им в конце апофеоз вышел немного бледным: следовало бы устроить что-нибудь более помпезное.

После окончания спектакля приезжие украинцы собрались на товарищеский ужин в чиновничьем клубе. Было произнесено много речей, в которых главным образом подчеркивалось значение истекших празднеств как весьма внушительного акта украинского национального самосознания. Товарищеский ужин затянулся почти до 5 часов утра.

Так окончились светлые по-лтавские торжества, в которых приняло участие в качестве депутатов и лиц, приглашенных на празднества, более тысячи человек.

М. Кор-ский

4 Стешенко Іван Матвійович (24.06.1873 р., Полтава — 30.07.1918 р., Полтава) — громадсько-політичний діяч, педагог, літературознавець, письменник. У своєму листі до Григорія Маркевича від 11 вересня 1903 року Микола Лисенко писав: «Я вам писав учора, що «научную речь» про Котляревського ви всі прогавили: Науменко зрікся цілком. Тепер Житецький Павло рекомендує вам запросити зараз же, поки не пізно (хоч телеграмою чи як), Івана Матвійовича Стешенка, чоловіка, студіювавшого твори Котляревського, написавшого працю «Поезія Котляревського», яку Академія наук в лиці Веселовського узнала за дуже талановиту працю, поручила Кримському яко спеціалісту прорецензувати; той дав за неї дуже добру рецензію; за те Стешенка академія нагородила печатним одзивом. Житецький каже, коли вже виявилось, що старі українські сили не спромоглися через те або інше прислужитись такій важній хвилі, то рекомендує молодого, котрий може виконати цю працю». 24 серпня «Полтавський вісник» повідомив своїм читачам: «Попечитель Киевского учебного округа уведомил городскую управу, что с его стороны не встречается препятствий к прочтению Стешенко на торжестве открытия памятника Котляревскому научной речи о значении литературных трудов писателя». Промова Івана Стешенка була надрукована у номерах 215 і 216 (3 і 4 вересня 1903 р.) «Полтавського вісника» і у номерах 35 і 36 «Вечірньої Полтави» від 28 серпня і 2 вересня 2019 р.

5 Олена Пчілка (Косач Ольга Петрівна, 1849—1930 рр.) — українська письменниця, фольклорист, етнограф. Мати Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова. У деяких сучасних публікаціях помилково стверджується, що Олена Пчілка промовляла українською. Насправді українською вона на завершення своєї промови прочитала відомі рядки Тараса Шевченка:

«Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!»

Кирило Студинський написав у львівській газеті «Руслан» 

(№ 202 від 06.09.1903 р.): Олена Пчілка «закінчила свою промову україньскою апострофою і тим рідним словом немов зелєктризувала цїлу україньску публику в авдиториї. Буря оплесків зірвала ся силою грому, а з салї було чути немов голос народної душі, оклики: «Просимо! Ще по україньски! Просимо!» І довго мусїла блїда зі зворушеня женщина виходити перед сю публику, затронену в своїх найсьвятїйших почуванях і кланяти ся на всї боки і заспокоювати розбурхані филї одушевленя».

6 Єфименко Олександра Яківна (дівоче прізвище — Ставровська (30.05.1848 р. — 18.12.1918 р.) — історик, етнограф, педагог, автор праці «Історія українського народу». Промова саме Олександри Єфименко в урочистому засіданні не була випадковістю. З листа Миколи Лисенка до Григорія Маркевича від 10 серпня 1903 року: «Научную речь о Котляревском проквасили: за 3—4 тижні научных речей і розвідок люди не напишуть. Ви зосталися цілком без наукової промови, хіба згодиться пані Юхименко у Харкові, котра писала про це». Кирило Студинський у згаданому в попередньому номері «Руслану» написав: «П-нї Ефіменкова заповіла зразу безсторонність, як родовита московка, супроти нинїшного сьвята і єго спричинника Котляревского. Вказавши на невеличку лїтературну дїяльність Котляревского, обнимаючу одну, хоч і генїяльну, але все ж таки тілько парафразу «Енеїду», одну оперету «Наталку Полтавку» і одну комедию «Москаль-чарівник», підняла прелєгентка питанє: в чому лежить загадка величезного значіня і далекосяглих наслідків сеї спадщини по Котляревскім? Ся загадка є для нас ясним, як сонце і загально звісним фактом, але сконстатованє перед офіцияльними, московскими сферами, та ще з уст московки, що виною нинїшного величавого сьвята є культурна і національна відрубність україньского народа, було не малої ваги і публика оцїнила се вповнї, нагороджуючи прелєгентку живими оплесками». Промова Олександри Єфименко була надрукована у 10-й книзі за 1903 рік часопису «Журнал для всех», який виходив у Санкт-Петербурзі, а також у номері 36 «Вечірньої Полтави» від 2 вересня 2020 року і, на мій погляд, є найбільш точним поглядом на значення Івана Котляревського для України й українців. Її висновки напрочуд суголосні з висновками Льва Васильовича Падалки (див. його статтю «К торжеству открытия памятника Ивану Петровичу Котляревскому» у номері 212 «По-лтавського вісника» від 30 серпня 1903 р.).

7 Немоловський Пилип Іринейович (1857 р. — ?) — лікар, публіцист, видавець. До Полтави приїхав з міста Хотина Бессарабської губернії Російської імперії. Ця місцевість називалася «зеленою Буковиною», що дало змогу Немоловському промовляти українською як нібито делегату від підавстрійської Буковини. Василь Кравченко записав у своєму щоденнику: «Тут мали виходити галицькі депутати, а щоб усе ж таки хтось із українців сказав промову на своїй мові, постановили: д. Н-ій приїхав із Поділля — від часопису «Буковина» є депутат, та від народу буковинського нема нікого, а позаяк частина Поділля зветься «зеленою Буковиною», то й вийде Н. і скаже промову від Буковини». Згадаємо і допис Кирила Студинського: «Характеристичним було, що також один із росийских українців прийшов до слова, іменно п. Немоловський, який зголосив ся до президиї як делєгат з Буковини від Хотиня. Іменно бесарабску губернїю називають також Буковиною і тому ради сеї ідентичности назви президия допустила єго промову. П. Немоловський в пламенній бесїдї виповів завіт нашої народної ідеї і одушевив собою публику тим більше, що промовляв до неї без макуляра, живим словом і з власним горячим запалом».

8 Люсін Петро Григорович (1870—1920 рр.) — викладач математики, фізики, космографії у Петровському Полтавському кадетському корпусі. У своєму щоденнику Василь Кравченко записав: «Від Полтавського кружка фізико-математичних наук говорив поручик у мундирі з університетським значком. Він далеко почав провадити про дворян, про те, що коли ми слухатимемось начальства, то воно нам пенсію дасть за це. Декотрі слухачі шикають, инчі — кашляють... Инчім ніяково просить зрадників замовкнуть. А ті ще більш сякаються. Офіцер кінчає похапцем. Дехто хоче йому плескать у долоні — виходить недоладно!» Дмитро Іваненко у своїх «Записках и воспоминаниях 1888—1908 гг.» згадує: «Симптоматическое началось покашливание среди «публики» во время речи капитана Л-на — от полтавского физико-математического кружка, в которой он сравнил Котляревского со старым солдатом николаевских времен, отслужившим верой и правдой царю и Отечеству и со спокойной совестью удалившемуся на покой, но выступивший за г. Люсиным полковник Липеровский (от кадетского корпуса) тактичностью своего приветствия успокоил и вновь подогрел зал, и вызвал аплодисменти». Іваненко помиляється щодо черговості виступів. Усі відомі джерела, включно з «Полтавським вісником», редактором яких у 1903 році був Іваненко, стверджують, що Ліперовський виступав перед Люсіним. Як би там не було, але виступ Люсіна обурив і членів гуртка любителів фізико-математичних наук. Обурив настільки, що у номері 218 «Полтавського вісника» від 6 вересня 1903 року секретар гуртка К. Берученко-Мусієнко опублікував лист про те, що гурток не надавав Люсіну повноважень виступати від його імені.

9 Коцюбинський Михайло Михайлович (1864—1913 рр.) — український письменник і громадський діяч. Слово Василю Кравченку: «А ось уже на катедрі Михайло Коцюбинський — наш письменник. Високий, сутулий, короткошиїй джигун — його лиса, мало не вибрита голова злилась з чолом — білим, як папір. Він сміливо прочитав від Чернігівського музично-драматичного кружка. Промова була по-українськи — його ніхто не спиняв...» А також Кирилові Студинському: «Тепер виступив на мовницю делєгат «Чернигівского музикально-драматичного кружка» — звісний письменник п. Коцюбиньский — і почав відчитувати свою адресу по-україньски. Радісна дрож і тиша непевности перелетїли через салю. Очи всїх звертали ся то на губернаторску льожу, то на президуючого городского голову. Якісь два війскові достойники, що сидїли при посадничім столї на сценї, встали і хотїли вийти, але взрівши, що всьо довкола заховує ся спокійно, а і губернатор сидить дальше в льожи, вернули на свої місця. Сам прелєгент зачав відчитувати очивидячки зденервований трохи поквапно і легко дрожачим голосом. Але незабаром відзискав певність, і з єго уст поплила донесло, як струя животворного жерела чиста україньска мова. Увага всїх від офіцияльних личностий звернула ся і скупила ся до змісту адреси. А адреса в спокійнім та щирім тонї згадувала про нашу бувальщину та загрівала до будуччини. Оплескувано єї одушевлено і окликувано демонстративно. Коли скінчило ся читанє, губернаторска льожа опорожнила ся, а разом віддалили ся і згадані вже дві офіцияльно-правительственні особи від посадничого стола. Тут треба висказати признанє голові — п. Трегубови, що він, оцінюючи ситуацию, дав вислухати до кінця гарної україньскої адреси і, не перериваючи єї, дав час охолонути тій горячій атмосфері, яка могла би була довести до вибуху».

10 Мартинович Порфирій Денисович (1856—1933 рр.) —  укра-їнський живописець, графік, фольклорист і етнограф. У 7—8 номерах «Київської старини» за 1903 рік було надруковане повідомлення про те, що комісія зі спорудження пам'ятника визнала безумовно бажаним вихід до дня відкриття пам’ятника альбому з ілюстраціями до «Енеїди» Котляревського художника Мартиновича, а також портрета Котляревського з теракоту, бюста поета і металевого жетона з портретом Івана Петровича і видом пам’ятника на зворотному боці. За відсутності грошей і гарантій збуту дума відхилила цю пропозицію комісії. За повідомленням у вересневому номері тієї ж «Київської старини», гласний Полтавської міської думи Михайло Іванович Сосновський запропонував взяти на себе матеріальну відповідальність за те, що витрачена на видання альбому сума в 500 р. буде повернута. При цьому Сосновський, відстоюючи свою пропозицію, зауважив, що альбом може бути виданий приватним шляхом, але ця честь має належати місту, який узяв на себе ініціативу спорудження пам'ятника Котляревському. Як наслідок, «Малюнкы художника 

П. Д. Мартыновича до «Энеиды» Котляревського» були видані По-лтавською міською думою. Екземпляр альбому, який був подарований Порфирієм Мартиновичем 8 вересня 1903 року своєму товаришу і другу Сергію Васильківському, зараз зберігається у По-лтавському літературно-меморіальному музеї І. П. Котляревського.