Спогади льотчика про час і про людей

1 липня в літературній частині музею-садиби Володимира Короленка відбулася презентація книги «Життя прожити — не поле перейти!..» полтавця Юрія Чуповського. Цей автор практично невідомий широкому загалу. Хоча його перша автобіографічна повість «Пробач, мамо…» була надрукована в журналі «Рідний край» Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка ще в 2018 році, а у 2019-му коштом автора були видані дві збірки — «Пробач, мамо…» та «Жизнь моя…» Друга книга — про життя, присвячене небу, адже автор був пілотом 1-го класу цивільної авіації (1963—1990 рр.), працював не тільки в Україні, а й у Казахстані, Узбекистані, Литві, Латвії та Польщі, має 10 000 годин безаварійних польотів. У 2020 році побачила світ збірка повістей «Роздуми, спогади...» Усі три збірки вийшли у видавництві «АСМІ». Так автор реалізував свою заповітну мрію.

А розпочалося все з того, що, вийшовши на пенсію, тридцять років тому  Юрій Чуповський почав розповідати друзям, однокласникам, знайомим про свої зустрічі з багатьма людьми. Останні п’ять років писав і друкував у книгах те, що озвучував багато літ в унікальному «Клубі 44». Це клуб однокласників пана Юрія, котрі народилися у воєнному 1944 році. Дружбі цих людей, яка триває багато десятиліть, можна лише по-доброму позаздрити. А із заслуженим художником України Миколою Підгорним вони дружать ще довше — понад 70 років. Познайомилися ще в дитячому садочку, потім навчалися у школі № 25 і пронесли дружбу через усе життя. Першого дня липня, незважаючи на спеку, друзі з «Клубу 44» прийшли підтримати однокласника-письменника.

У  новій книзі, що надрукована цього року в ПП «Астрая», вміщені  два твори — роман «Життя прожити — не поле перейти!..» та повість «Пробач, мамо…». Роман написаний від першої особи. Читається просто і легко, хоча автор розповідає страшні та болючі історії людей, обпалених Другою світовою війною і напоєних «вином сталінських репресій» сповна, але вони продовжують жити та робити добро. У творі немає вигадки, містики, всі герої — реальні люди з плоті та крові. Автор змальовує їх так яскраво, що галерея образів запам’ятовується читачам. Тут є історія 46-річної начальниці гуртожитку для льотчиків — татарки Айше, котра була депортована у Сибір разом зі своєю родиною, а потім потрапила на поселення в Казахстан. Розповідає автор і про долю простого селянина — діда Івана, як із його великої родини трударів, де було 13 осіб, залишилися лише двоє — він та хвора, прикута до ліжка дружина. Цей чоловік настільки любив землю і працю на ній, що навіть у пустелі вирощував городину, дині та кавуни, якими пригощав молодих льотчиків. Вражають історії про депортацію греків та інші.

Повість «Пробач, мамо…» присвячена світлій пам`яті матері автора — Наталії Чуповської. У цьому  автобіографічному творі багато філософських роздумів людини, яка розміняла восьмий десяток. Так, автор цікаво пише про те, як люди сприймають старі фотографії: «Коли роздивляєшся фото як учасник зафіксованих подій, твоє око фіксує зображення, активізується та ділянка мозку, яка миттєво оживляє пам'ять. Раптом виринають почуття, якими був охоплений у момент зйомки, можуть згадатися навіть запахи, які оточували тебе в той час. І лавина споминів захопить твою свідомість, ти надовго застигаєш зі знімком у руках і розумієш: цей шматочок — мить твого, саме твого життя, і нікому не дано відчути ті емоції, якими жив у той час».

Оксана КРАВЧЕНКО