Довга дорога додому

Проект «Голоси. Загублений світ» — це невигадані історії наших земляків, документальні свідчення на різні теми. Він був здійснений в позаминулому році Центром культури й розвитку «Горизонт» спільно з обласною організацією НСПУ й уже офіційно завершений. Та залишилися цікаві спогади, які були записані пізніше й не потрапили на сайт проекту. Хоч, безперечно, вони достойні нашої уваги та пам'яті. До них належить і драматична історія Валентини Солошенко та її мами Анастасії Панченко, вивезеної під час Другої світової війни на примусові роботи в Німеччину. 

Валентина Солошенко (урод-жена Панченко) народилася 28 січня 1945 року в німецькому місті Єна. Якби вона пам’ятала свій день народження, то розповіла б, як пронизливо вили сирени, як руйнувалися стіни й дахи будинків, а над містом, немов круки кружляли бомбардувальники. Радянські війська наближалися до Берліна, авіація союзників бомбила міста й села, не замислюючись про загибель і страждання тисяч мирних жителів, зокрема й  представників різних слов’янських народів, які найчастіше не за власним бажанням опинилися в Німеччині. У цьому хаосі та жахітті на світ просився крихітний комочок життя, людина, якій судилося народитися... 

Валентина Солошенко, за фахом учитель-філолог, працювала вихователькою й завідувачкою дитячих садочків, інспектором дошкільного виховання в Полтавському райвно. Тепер на пенсії. 

— Отже, ви народилися в Німеччині. Як це було, могла б розповісти ваша мама, Анастасія Іванівна, та, на жаль, її вже немає серед живих... Але ви розповідатимете історію своєї матері? — запитую Валентину Михайлівну.

— Так, це мамина історія… Ненька народилася в селі Ковжижа, тепер це Милорадове Котелевського району. Її батьки були бідняками, хоча мій дідусь, коли ще був малим, навчався в Полтаві. Його старший брат був священиком. Дідусь закінчив школу писарів, гарно знав арифметику. Потім, коли організували колгоспи, працював там бухгалтером. Сім’я дуже бідна була... Народилися в них дві доньки — моя мама та її сестра. Колись у них була корова, але потім довелося віддати її колгоспу. Пізніше дідусь почав працювати бухгалтером в Рублівці. Там дівчата пішли до школи... 

У голодовку помер батько дідуся. А мама дідуся вижила — допоміг пайок. Їм у колгоспі давали хліб. Бабуся теж працювала в колгоспі, але отримувала лише водичку з кількома галушками. І вона ці галушки не їла — своїм дівчатам залишала. Одного разу мама із сестрою пішли по той глечик, та дорогою зупинилися й необережно перекинули його. Як вони плакали тоді, як страждали за тими галушками! Доводилося й лободу їсти, і акацію, тим спасалися. А бабуся була пухла... 

— А в якому році ваша мама народилася?

— У 1923-му, 17 січня. Там, у Рублівці, закінчила школу, потім поїхала до Харкова, вступила до університету на факультет української мови й літератури. Закінчила перший курс, а тоді перевелася до Полтавського педінституту, бо не було за що жити. У Полтаві їй дали кімнату в гуртожитку, та невдовзі почалася війна...

— Війна її застала в Полтаві?

— Так, за рік до війни мама перейшла на другий курс. Коли німці почали наступати, повернулася до рідного села, де жили бабусині й дідусеві сестри, та ще й батьки були живі... 

— А німці були у вашому селі?

— Аякже. Цікаво, що колгосп зберігся, бо німці змушували працювати... Потім почали забирати в Німеччину. Місцева жителька, яка працювала фельдшером, допомогла взяти довідку про те, що в мами хворі нирки. Тоді їй пощастило — не забрали. А коли радянські війська вже звільняли Котелевський район і були бої страшні, то бабуся з меншою дочкою сховалися в кукурудзинні. Залізли в середину великого снопа (таких багато стояло на городах) і там сиділи... А мама цього дня була в Диканьці. Коли німці відступали, то гнали поперед себе наших селян. Тоді й маму схопили, пішки погнали до Полтави — на Київський вокзал. Там уже було дуже багато наших людей, яких повантажили до товарних вагонів і повезли в Німеччину. Тож мама моя звільнення не побачила...

Везли із зупинками, бо дорогою їх бомбили не раз. Так доїхали до Дніпра. Мама з вікна бої бачила, а поранених було стільки, що вода, казала, червоною була. А їх вивозили з України як робочу силу. Відбудовуватися ж німцям треба було, розбирати завали після бомбардувань військ Англії й Америки... Дорогою до них у вагони когось підселяли. Багато людей помирало, а тих, хто намагався тікати — розстрілювали… І голодні були, і холодні, бо вже ж настала осінь. На одній із зупинок мама чомусь опинилася між двома вагонами. І в цей час потяг здригнувся, зібрався рушати, її руки відірвалися від поручнів, і вона потрапила під потяг. Загинула б, якби її не підхопив якийсь хлопець. Він її врятував. Кров з рани юшила так, що страшно було дивитися, шрам потім залишився на все життя.                                                                                                                                                                                                                                                                                       

Але встигли затягти її до вагону й далі поїхали... Так вона з тим хлопцем познайомилася. Його звали Михайлом, а за національністю він був вірменином, родом із Ростовської області. То був мій майбутній батько…

— Виходить, ваш батько врятував життя мамі? 

— Так. Разом вони потрапили до табору в Тюрингії. Це гірська місцевість Баварії. Кожного дня їх  возили на розчистку залізниці, десь за 18 кілометрів від Бухенвальда. А Німеччину тим часом бомбили все більше. Пізніше жінок залишили працювати на розчистці залізниці, а чоловіків відправили на завод до Ганновера. І Михайло зі своїм братом теж потрапили туди. Обмінялися з мамою адресами, бо сподівалися на зустріч у майбутньому. Батько вже знав, що мама вагітна...

Ну, працювала ж вона й далі на тій розчистці, а потім, коли вже не змогла, її відправили на біржу, куди приїжджали «бауери» й вибирали собі підходящих працівників. Забрали й маму. Звали того німця Вільгельм. Так називали й хазяйку —  фрау Вільгельм. У їхній сім’ї було троє дітей: дівчині десь десять років, а звали її Гільдікат, і ще два хлопці були. Один — ходив до першого класу, а другому — років два тоді виповнилося. Мама спала на горищі. О четвертій ранку вставала. У господарів були свині, гуси, кролі — отаке хазяйство. Мама допомагала готувати тваринам їсти. Крім мами, було ще одинадцять працівників різних націо-нальностей. Чоловіки працювали в полі. Хазяїн розводив квіти й возив їх продавати. Війна війною, а життя життям...  

Для свиней мама варила картоплю й навіть поливала її молоком. І то була й мамина їжа також. Щось же від свиней залишалося. А для тих людей, які в полі працювали, була тільки бруква. А для мами та свиняча картопля була спасінням… 

Перш ніж допустити маму до прибирання в будинку, хазяйка кілька разів її перевіряла. Якось заходить мама до кімнати, коли там нікого не було, і бачить відчинений гардероб. Стрічки усякі там висять, гроші лежать, монети... Мама мені розповідала: «Мию підлогу, а знаю, що це перевірка». Нічого не взяла, а гроші на стіл поклала. Узагалі нічого ніколи в господарів не брала... А якось хазяйка побачила, що мама допомагає дітям учити уроки. Здивувалася: «Ти знаєш нашу мову? Хіба ти ходила до школи?» А мама відповіла німецькою, що в Україні закінчила 10 класів, вступила до університету і провчилася там два роки. Після цього ставлення до неї змінилося. Її стали поважати... І в цей час приїжджає у відпустку після поранення і шпиталю брат господаря. А в мами ж нашивка була «ост» — у кожного працівника така була, бо там люди різних національностей працювали. Так ось, як побачив він той «ост», тут же вихопив пістолет і хотів маму застрелити. Крик почула хазяйка, вискочила, вчепилася йому в плечі, просила: «Тут же діти, не стріляй!» А маму тоді ж попередила: не потрапляй йому на очі. Наказала сидіти на горищі й не виходити. А німці-господарі тоді постійно плакали, бо відчували, що це в них остання зустріч із братом і додому він уже ніколи не повернеться... 

А коли мама не змогла працювати в цих господарів, бо мала вже великий строк вагітності, її відправили в якусь їдальню, а потім до пологового будинку для німецьких породіль у Єну. Там було багато полонянок різних національностей — і теж вагітних. Та незважаючи на свій стан, тягали корзини з овочами. Незабаром мама дізналася, навіщо їх тут тримають. Одного разу почали перевіряти, у кого яка група крові. Потрібна виявилася тільки в мами.

— Кому збиралися переливати її кров? 

— Німкені, в якої була велика кровотеча під час пологів. Хоча німці й хизувалися, що в них тече чиста арійська кров, але брали кров у полонянок, коли потрібно було. Маму прив’язали за руки, за ноги й почали брати кров. З одної руки 600 грамів узяли і з іншої — стільки ж. Десь за тиждень їй самій треба було народжувати. Та лікар кричить медсестрі: «Ще! Ще!» А та відповідає: «Так не біжить уже...» А потім маму, як непотріб викинули... Останні дні вона жила в підвалі. Як вона туди потрапила, хто знає. Можливо, допоміг хтось із тих медсестер, які кров брали… Хоча лікар сказав, щоб мамі тиждень давали по склянці молока на день, але ніхто цього не робив... А нальоти авіації все частішали. Одного разу всі побігли рятуватися, а вона не змогла. Вони сховалися в бомбосховищі під пологовим будинком, розрахованим на три тисячі осіб. Зазвичай нальоти були вночі, а того разу бомбили ввечері... У цей час мама відчула, що в неї починаються пологи, а вона сама в підвалі… Що відбувалося далі, вона просто не пам’ятала.... Прийшла до тями вже під ранок… І що ж таке? Бачить стіну десь дуже далеко, а на ній портрет Гітлера. Пригадала, що колись це була кімната старшої медсестри. Усе навколо розбомблено. Авіабомба влучила саме в цей будинок, а він був великий, як містечко, і зруйнувала всі п’ять поверхів. Завалило й бомбосховище. Мама ж уже нікому не була потрібна, навкруги творився хаос... Усі, хто сховався в бомбосховищі, загинули. Потім їхні тіла солдати відкопували два тижні. А мама, всіма покинута, вижила й народила мене. Таким був мій день народження.

— Як ви повернулися додому?

— Мамі не було де прихиститися, тож вона зі мною на руках пішла, куди очі дивляться. Ховалася десь у руїнах, бо могли ж знову забрати кудись на роботу. Дитина їм не потрібна була, а робоча сила — так. Одну ніч ночувала в розбомбленому кондитерському складі, там знайшла трохи цукерок і печива. Потім ночувала на складі мануфактури, де були розкидані тканини  — цілі сувої... 

У мами не було іншого виходу, як повернутися до тих людей, у яких раніше працювала. Вони її не вигнали, прихистили, навіть домоглися в управі, щоб на неї виділили хлібну картку. А от я їм, звісно, не потрібна була. Мене хотіла забрати одна німкеня, в якої чоловік загинув на фронті. Хазяйка сказала мамі, що дитину доведеться віддати. Що робити? Треба тікати. І ми вночі втекли від тих господарів. 

Потім ми мешкали в двоповерховому бараці, де було багато людей різних національностей. Мамі доводилося мене залишати, а самій ходити виконувати якусь роботу. І ось знову «нальот». Вона в цей час була десь надворі, швидко побігла нагору до мене, вривається до кімнати, а на мене хтось кинув подушку, бо, мабуть, дуже голосно ревла. Мама розповідала, що я була вже вся багряна, ще б трохи — і задихнулася... Так я вижила вдруге. 

А тим часом війна закінчувалася, і мама вирішила пішки йти додому... Зі мною на руках вона пройшла Німеччину, дійшла до Чехословаччини. Одна добра чешка подарувала їй коляску. Та коляска була дуже міцною, зробленою з якогось білого металу, мала піддон і великі колеса. Потім на якихось розвалинах мамі трапився сувій білої матерії, ото були мої пелюшки... Ішла ж вона не сама, цілий потік людей рухався... А з чехів до нас не всі ставилися зі співчуттям. Було й таке, що давали поїсти, а воно травлене. І криниці інколи травили. І мама якось отруїлася, але не сильно, тож вижила. Ішли ми, ішли і вийшли до Польщі... Це ж скільки треба було пройти... 

— Яка все ж таки людина сильна за своєю природою, тим паче якщо рятує не тільки себе, а й власну дитину!

—  Війна закінчилася, коли ми дійшли до Польщі. А там же були табори НКВС, куди збирали всіх наших і відслідковували: хто, що, звідкіля, що в Німеччині робив. Працювала радянська розвідка. У таборі ми перебували місяць серед повій, колишніх поліцаїв, хворих на різні заразні хвороби. Усіх ретельно перевіряли, а потім почали відсортовувати — кого куди. Кого, може, і в Сибір, в табір відправляли. Мама потрапила до тих, кому дозволили їхати додому. Потягом ми повернулися до Полтави, добралися до рідних. Вони навіть не очікували, що мама жива, бо не знали, що її забрали в Німеччину...

— Подумки давно попрощалися. Листа ж неможливо було написати, переслати. Думали, вбили або пропала безвісти... 

—Усе, що завгодно, могло статися. Може, під «бомбьожку» потрапила, як відступали німці, може застрелили? Тоді ж так було: німці туди стріляли, а наші — сюди...

— І якою була зустріч, що ваша мама розповідала?

— Заходить вона до свого двору, а бабуся стоїть із віником. Як побачила, що іде її донька, жива, здорова, та ще й із коляскою, то вхопила той віник, крутила його в руках і кричала: «Сюди! Сюди!» Щоб усі сусіди збіглися, подивилися на таке диво... Сестра мамина прибігла. В усіх сльози й радість. Така тривожна і зворушлива зустріч була...  

На цьому закінчується довга дорога додому матері та доньки й починається історія їхнього життя в рідній країні. Нелегка, драматична, та передусім  мирна. Тема народженої поза шлюбом дитини псувала життя вчительки Анастасії Іванівни. Не всі вірили історії, яку вона розповідала. Суди-пересуди: а раптом вона народила дитину від німця? На той час це сприймалося неоднозначно, особливо в селі. На Панченків дивилися з підозрою, а позаочі вигадували, розпускали плітки. Через те їм довелося перебратися з рідного села до Полтави. А тим часом в обличчі маленької Валюші все виразніше проступали риси рідного батька-вірменина. Де він? Що з ним?..

Уже в дорослому віці Валентині Михайлівні вдалося розшукати рідного батька в Ростові, проте в нього на той час була інша родина, підростав син. Війна розкидала закоханих, унеможливила їхнє щастя. На жаль, Анастасія та Михайло так і не знайшли дорогу один до одного. Проте це вже інша історія...

Інна Дідик, 

письменниця, журналіст