Актуальний метод барона Врангеля

Одним із чергових українських політичних скандалів стала поїздка народного депутата від партії «Слуга Народу» Євгенія Шевченка в Білорусь, зустріч із невизнаним президентом цієї країни Олександром Лукашенком і за-яви, що суперечать офіційній позиції нашої держави. Це викликало гучний громадський осуд, на який вища влада мала б відреагувати. Але це становить для неї значні труднощі: яких же заходів вжити, щоб і демократичних принципів не порушити, і не заподіяти шкоди своїй людині. Пригрозили виключити його зі складу партійної фракції у Верховній Раді. Однак це Шевченка аж ніскільки не стурбувало, він заявив, що й надалі їздитиме до Лукашенка та ще й не сам, а вже з цілою командою інших депутатів. Отож хочеться допомогти вищому керівництву порадою, як же вплинути на цього палкого  шанувальника білоруського «бацьки»: варто застосувати щодо нього метод барона Петра Врангеля. 

Нині, мабуть, мало хто з молодшого покоління знає про того діяча: що цей генерал «білої» армії найдовше чинив опір «червоним» у Криму. Серед «білих» він вважався лібералом, адже провів на підконтрольній території земельну реформу, під час якої селянам роздавали поміщицькі землі, хотів встановити союз із Нестором Махном проти більшовиків, намагався уникати жорстоких масових розправ противників своєї влади — практикував, щоб їх не розстрілювали, а вивозили на передову і змушували переходити до «червоних». А там уже вони потрапляли в «теплі обійми» чекістів, і, що саме з ними відбувалося далі, історія замовчує. До речі, Петру Врангелю тоді вдалося переправити з Криму в Туреччину 145 тисяч біженців і своїх воїнів. Але 50 чи 70 тисяч тих, кому не пощастило потрапити на кораблі, були знищені «червоними», хоч раніше ті й обіцяли їм помилування.

Щоправда, Петро Врангель не був винахідником цього методу покарання. У ті ж часи, коли в Радянській Росії гриміла громадянська війна, його застосували й у США. Там тоді теж заявили про себе палкі ентузіасти будівництва комунізму за більшовицьким зразком: організовували демонстрації, страйки, акції з експропріації (по суті, грабунку) багатіїв. То за рішенням генерального прокурора Пальмера 249 найактивніших із таких зібрали на пароплав «Buford» (його прозвали «червоним ковчегом») і в грудні 1919 року відправили в Росію. Лише небагатьом із них пощастило там вціліти. Одному з таких — Олександру Беркману — вдалося втекти в Палестину й описати свої поневіряння у книзі «Більшовицький міф. Щоденник російської революції 1920—1928 років». 

Певно, за американським прикладом  Володимир Ленін дозволив групі російських філософів та інших діячів науки й культури виїхати з Радянської Росії на Захід. Однак його наступник Йосип Сталін уже не допускав такої інтелігентської м’якотілості. З усіма, хто не вихваляв його як «генія людства» й «батька народів», поводився стабільно: або гноїв у концтаборах, або розстрілював. Але вже Леонід Брежнєв проявив себе вірним ленінцем. При ньому практикували висилання за кордон найвідоміших критиків радянських порядків, таких, як Олександр Солженіцин, або обмін їх на ув’язнених борців із капіталізмом. Як, приміром, обміняли дисидента Володимира Буковського на очільника чилійських комуністів, що навіть знайшло відображення в народній творчості — оспівалося в частівці: «Поменяли хулигана на Луиса Корвалана».

Тож вельми доречно застосувати цей метод і в сучасній українській ситуації. Чому б не вислати того ж нардепа Шевченка в дуже вподобану ним Білорусь? Хай милується зі своїм улюбленим Лукашенком, зустрічається з ним хоч щодня й щоночі. Правда, точно можна сказати, що відповідної диктаторської любові до нього вистачить ненадовго. Як правило, симпатії владних тиранів дуже мінливі.

Цілком демократичним був би й схожий захід, здійснений щодо «вождів» «ОПЗЖ»: коли вони поїдуть  «на інструктаж» до Путіна в Москву, позбавити їх українського громадянства — хай там і залишаються. Безперечно, Віктору Медведчуку в РФ житиметься непогано. Усе ж таки він хоч і далекий, але родич всевладного  Володимира Путіна — кум. А от Вадиму Рабіновичу довелося б заробляти на прожиття. Мабуть, тинявся б по вокзалах та вагонах і співав свою улюблену пісню «Вставай, страна огромная!» Ясна річ, міг би наштовхнутися й на неприємності. Пильні охоронці режиму враз присікалися б до нього  з підозрою: «А чи не закликаєш ти, клятий іноземний агенте, вставати на захист Олексія Навального?» 

Так, як, до речі, сталося з Галиною Пишняк. Тією, яка відзначилася своєю несусвітньою брехнею про розіп’ятого українськими воїнами донецького хлопчика. 2014 року вона разом із чоловіком — колишнім київським «беркутівцем» — втекла в Росію, живе там у селі під Смоленськом. А нині обурюється, що їй довелося довго домагатися громадянства РФ, що до неї та її дітей дуже погано ставляться місцеві жителі: «Не сприймають за людей. Обзивають «хохлами» та «бандерівцями». Що ж, це так, як і належить бути, — воздається за скоєне.

Валентин ПОСУХОВ,

пенсіонер