Він писав для майбутніх поколінь

Іван Наливайко, полтавський журналіст, краєзнавець, колишній редактор обласної газети «Зоря Полтавщини», народився у 1923 році на Слобожанщині, а все своє трудове життя пов’язав із полтавським краєм. Районна, обласна преса 1950—1980 років — це робота і доля Івана Микитовича. Він очолював «районки», був власним кореспондентом «Зорі Полтавщини», а у 1965 році його призначили редактором головної газети області. Саме за редакторства Івана Наливайка, у 1967-му, «Зорю По-лтавщини» нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. Такої високої відзнаки були удостоєні лише кілька обласних газет колишнього СРСР. Іван Микитович не полишав пера і на посаді начальника облуправління із захисту державної таємниці у пресі, і вийшовши на заслужений відпочинок. Він автор сотень нарисів, краєзнавчих розвідок, біографічних замальовок про минувшину Полтавщини, долю храмів, зруйнованих більшовиками, подвижників культури і мистецтва, своїх сучасників. Він любив Україну і щиро вболівав за майбутнє нашої незалежної держави. Про це писав у своїх книгах, адресованих сучасникам і нащадкам.  Помер 6 травня 2017 року на 94-му році життя.

Ми не можемо обирати час і місце свого народження. Кожен живе тоді, коли живе. Іванові Наливайку випало жити в країні, яку ми зараз називаємо імперією зла. Він був свідком усіх тих жахіть, що відбувалися за радянської влади, адже народився 1923 року, пережив розкуркулення, Голодомор, сталінські репресії, війну — коротко кажучи, усе те, що випало на долю народу цієї країни, над якою, здається, якийсь злий геній ставив нелюдський масштабний експеримент. Усе пережите назавжди закарбувалося в душі. Але він був одним із гвинтиків тієї системи й мусив дотримуватися певних встановлених нею правил. Не всі народжуються борцями й героями. Він жив у той час, у тому середовищі, добросовісно виконував покладені на нього обов’язки, був чесною, порядною, талановитою, харизматичною людиною, залюбленою у свій край. Про це свідчать десятки нарисів про видатних людей, історичні події, які відбувалися на теренах нашого краю, тощо, надрукованих в обласних і республіканських газетах та журналах. Книги з’явилися вже після виходу на пенсію, у часи становлення незалежної України, коли можна було поділитися страшними й болючими спогадами.

Нариси про полтавців, яких сталінська машина репресій позбавила найціннішого скарбу — життя, побачили світ у книзі «Реабілітовані історією» (1992 р.). Потім були «Невгамовний біль навіки» (2006 р.), «Через літа, через віки» (2008 р.; того року відкрилася книгарня «Полтавська книга»; Іван Микитович був присутній на відкритті, про цю книгу теж тоді йшлося), збірка історичних нарисів із присвятою дорогій онучці Олені Іваницькій. Через два роки побачила світ книга спогадів «Перегортаючи сторінки життя» у двох частинах: «Сонячна стежина пам’яті» та «Нотатки про колишні диктаторські порядки». Її Іван Микитович присвятив уже своїй правнучці Анечці Іваницькій. У першій частині йдеться про тогочасних письменників і журналістів, з якими автору пощастило зустрічатися, котрі свого часу формували літературну ауру Полтавщини: Дмитра Луценка, Федора Гаріна, Олександра Чучу, Петра Панча, Леоніда Бразова, Олеся Юренка, Олександра Ковіньку. Нинішнє молоде покоління вже не знає цих письменників. Іноді, щоправда, згадують Леоніда Бразова й Олександра Ковіньку, про решту ж забули, а даремно. У другій частині розповідається про особливості тогочасної журналістської діяльності. Іван Микитович без прикрас, іноді навіть із деякою долею іронії відтворює минуле. Мені здається, за певних умов із нього вийшов би непоганий гуморист. Він умів підмічати смішні деталі й ситуації. Один із моїх найулюбленіших нарисів — «Жах однієї ночі» — повною мірою передає будні журналістського життя часів сталінізму: «Отож того зимового вечора Василь Євменович вчасно закінчив друкувати газету. Повечерявши, ліг у ліжко. І тут, ніби хтось його підштовхнув ще раз переглянути газету. Мов блискавкою вдарило, коли побачив, що у слові «Сталін» замість літери «т» була «р». Як був у трусах та майці, так і вискочив босоніж із квартири й бігом до редакції, не відчуваючи холоду через снігові замети. Не вагаючись, розпалив грубу й похапцем почав спалювати тираж. Через якихось півгодини Василь Євменович, виправивши ту капосну літеру «р» на «т», заново почав друкувати тираж».

У нарисі «У серця стукає спомин. 1933 рік» відображені болючі спогади дитинства, пов’язані з жахіттями Голодомору. Вони особливо цінні й важливі, бо це свідчення людини, яка все пережила особисто, а не чула від когось чи читала: «Особливо допікала нам гаспидна жінка Оришка Сорокова, яку по-вуличному звали Марсік… Одного разу (було це восени) вона разом із двома хлопчаками-комсомольцями влетіла в хату й почала шукати хліб. Мама як не доводила, що немає й зернини, Марсік і слухати не хотіла. Полізла на горище і там, десь у закутку, знайшла глечик із квасолею. Що було, важко передати. Активістка лементувала на все село, що Лушка — саботажниця, сховала аж п’ять кілограмів квасолі, що за такий злочин треба Наливайків виселити на Соловки. Мати, заливаючись гіркими слізьми, пояснювала, що то квасоля позаторішня, поточена жуками, що вона просто забула про неї. А Марсік, знай, гнула своєї, звинувачуючи нашу сім’ю у ворожих діях». 

Четверта книжка «Славні діла козацького роду» — остання, у підготовці якої до друку Іван Микитович брав діяльну участь. Вона побачила світ 2013-го. Автору на той час виповнилося 90 років. П’ята книга «З глибини віків відлунюють малинові дзвони», на жаль, вийшла вже тоді, коли Івана Микитовича не було серед нас. Присвячена вона коханій дружині Тамарі Леонтіївні, його надійній опорі й порадниці впродовж усього життя. На першій сторінці вміщені такі рядки:

«Якби я міг, якби я міг, 

Я б небо прихилив тобі до ніг».

Думаю, цим усе сказано.

У книзі є низка нарисів про Божі храми, як уже втрачені, так і ті, що отримали нове життя за часів незалежної України, легенди та перекази. Також розповідається про духовних провідників нації, які, за виразом Івана Микитовича, «засівали українську землю зерном добра і знань». Книга непросто йшла до читача, бо через вік і хворобу автора видавництво вже не могло отримати настанови від нього, тож довелося розраховувати на власні знання та досвід. Ми старалися зробити все від нас залежне. Дуже багато зусиль доклали також рідні Івана Микитовича — його донька Наталія Гончаренко й онука Олена Іваницька.

Прикро, але за життя Івана Микитовича не було жодної презентації його книг, тому його творчість майже невідома широкому загалу читачів. Та люди, котрі мали змогу познайомитися з літературним доробком цієї непересічної особистості, дуже високо оцінили його («Вечірня Полтава» друкувала багато краєзнавчих нарисів Івана Наливайка у 1990-х — на початку 2000-х років. — Ред.). Адже всі розповіді базуються на достовірних фактах, події висвітлені правдиво й точно.

Він топтав ряст на цій землі майже 94 роки (дотримуючись стилістики Івана Наливайка), був живим свідком непростої, можна навіть сказати, трагічної історії нашої держави. І все пережите, побачене й відчуте знайшло відображення в його творчості. Завдяки своїм книгам він уві-йшов до плеяди найталановитіших письменників Полтавщини.

Ганна ГРИБАН,

директор видавництва «Дивосвіт»