Прихована кредитна історія

Радянські історики наполегливо стверджували, що в 1920—1930-х роках імперіалісти США, Англії та Франції доклали багато зусиль і коштів для розвитку військово-промислового комплексу Німеччини, щоб спрямувати її збройну потужність проти ненависного їм  СРСР. Однак то була далека від реальності вигадка сталінської пропаганди. Насправді ж ситуація  склалася зовсім інакше. 

На початку 1920-х років Німеччина опинилася у великій кризі. Її економіка була зруйнована програною війною, панувала колосальна інфляція. Приміром, 1923 року долар США коштував 4,2 трильйона марок. Становище погіршувало також те, що Німеччину змусили виплачувати чималі суми репарацій державам-переможцям. Повалення кайзерівського самодержавства, кілька путчів, організованих «лівими» та «правими», призвели до різкого послаблення влади, посилення впливу як комуністичних, так і нацистських організацій. Виникла серйозна загроза того, що владу в тодішній так званій Веймарській республіці зможуть захопити комуністи. Так, 1923 року радянське керівництво було переконане, що в Німеччині назріла революційна ситуація й конче необхідно їй збройно допомогти. Воно навіть вело переговори з польським урядом, щоб той пропустив через свою територію кілька кавалерійських частин Червоної армії, аби ті підтримали повсталих німецьких пролетаріїв. За цю послугу обіцяли 30 мільйонів золотих рублів. Однак поляки рішуче відмовилися.

Для запобігання такому розвитку подій уряд США висунув план Дауеса. Згідно з ним, упродовж 1924—1929 років було виділено близько 5 мільярдів доларів кредитів для відновлення економіки Німеччини, зростання там кількості робочих місць для випуску товарів широкого вжитку. Причому саме на розвиток таких галузей і спрямовувалися кредити, а контроль за їхнім використанням був вельми суворим. Недаремно в той період деякі німецькі магнати, зокрема Крупп, споруджували військові підприємства на території СРСР. 

1929 року підтримка німецької економіки продовжилася. Був прийнятий новий план Юнга, а також ухвалено рішення про зменшення розмірів репарацій та збільшення строків їхніх виплат. 

Скажете: справді, провідні капіталістичні країни допомагали Німеччині відновлювати економіку! Але істина полягає в тому, що подібну фінансову підтримку вони надавали й Радянському Союзу, хоч там це завжди старанно приховували. Звісно ж, головні капіталістичні держави ставилися до більшовицької влади з неабиякою ворожістю та підозрілістю. Ну, а кому б сподобалося те, що вона відмовилася сплачувати борги за взяті раніше кредити, порушила  найсвятіше право на приватну власність та руйнувала інші освячені віками життєві цінності. І незважаючи на це, ще наприкінці 1917 року деякі американські фірми надали новій владі 125 мільйонів доларів позики, а в 1927 році — 40 мільйонів доларів. Чому вони так ризиковано діяли? Та для капіталістів це типова поведінка: вони згодні на будь-які вчинки, що обіцяють великі прибутки. І при цьому не дуже зважають на небезпечність та будь-які моральні чи законодавчі перепони. 

У 1920—1930-х роках сума великобританських кредитів СРСР сягала 25 мільйонів фунтів стерлінгів. Коли тамтешні політики обурилися такою підтримкою радянського режиму, то прем’єр-міністр Ллойд Джордж їм заперечив: «Більшовики готові платити золотом, а ви не хочете його брати. Але ж ми торгуємо з людожерами із Соломонових островів!»

Тісна економічна співпраця у радянської влади встановилася з фашистською Італією. Приміром, у 1930—1931 роках із тієї країни надійшло 550 мільйонів лір позики. А наприкінці 30-х років посилилася економічна дружба з гітлерівською Німеччиною. На початок 1940 року її обсяги вже сягали 900 мільйонів марок. У такій сумі Радянський Союз мав постачити різноманітну сировину. Зокрема з кінця 1939-го по травень 1941 року було відправлено 1 мільйон тонн нафтопродуктів, 1,6 мільйона тонн зерна, 

111 тисяч тонн бавовни. Отже, сталінська влада теж внесла вагому частку в зміцнення нацистського режиму.  Тому відомий поет  Володимир Маяковський мав усі підстави оспівувати ці відносини:

«Фашисты и большевики — Пролетарии-братья!

Крепите над миромКрасные объятья!»

Поширеною формою економічних зв’язків Радянського Союзу з капіталістичними країнами було й надання їм концесій на видобуток корисних копалин чи випуск певної продукції. У різні періоди на території СРСР налічувалося від 350-ти до 450 промислових і торговельних закордонних компаній, які то розпочинали, то згортали свою діяльність через несприятливі умови. Наприклад, 1926 року зарубіжні концесіонери вклали в розвиток спільних підприємств 38 мільйонів золотих рублів, а радянські структури замість рівнозначної суми — тільки 9 мільйонів рублів. Типовою була ситуація: тільки-но якесь іноземне підприємство стає прибутковим, як радянська влада під різними приводами забирає його собі. А в 1930 році вона взагалі відмовилася від використання концесійної форми.

Особливо тісні й потужні економічні відносини склалися в СРСР з американським капіталом. Так, на початку 1930 року з відомим тамтешнім бізнесменом Альбертом Каном була укладена угода про проектування і спорудження низки важливих промислових підприємств вартістю 2 мільярди доларів (за сучасним курсом це 220 мільярдів доларів). До реалізації такого грандіозного замовлення підключилося й чимало інших закордонних фірм, на будови приїхали тисячі закордонних спеціалістів. І в стислі строки стали до ладу 520 нових заводів та фабрик. Серед них зокрема такі відомі українські підприємства, як «Запоріжсталь», «Криворіжсталь»,«Азовсталь», Харківський тракторний завод, «Дніпроспецсталь». Певно, деякі з них того часу з’явилися й у  По-лтаві, наприклад, панчішна, поліграфічна, рукавична фабрики, заводи термометрів, а також олійний та миловарний.

Таке визначне досягнення сталінці повністю приписали собі, успішному виконанню першої п’ятирічки, реалізації політики індустріалізації. Про участь у грандіозному будівництві закордонних підприємств ніде й ніколи не згадувалося. Як і те, що значною мірою індустріалізація сталася завдяки одержаним із Заходу кредитам. Тільки у 1931 ро-ці вони сягали 1,4 мільярда золотих рублів. І радянським емісарам було відносно легко знаходити західні фірми, які погоджувалися співпрацювати з більшовицькою владою, незважаючи на чималий ризик. І це зрозуміло, адже у 1929 році у світі виникла гостра економічна криза, і вони ладні були одержати бодай якийсь прибуток. У СРСР же запевняли, що їхнього нового соціального устрою криза не зачепила і в них панує неабияке економічне піднесення. 

Хоча це теж було суцільним обманом. Як не вихваляла себе Країна Рад, але тоді вона теж переживала значну скруту. Так, на початку 1928 року в ній заготовили тільки дві третини від тієї кількості зерна, що попереднього року. Виникли великі перебої з постачанням хліба. У наступні роки в кілька разів знизилося виробництво молока, м’яса, яєць. Загальна кількість сільськогосподарської продукції становила тільки дві третини від рівня 1913 року. Із 1929 року всі продовольчі товари в державі реалізувалися за картками, але все одно біля магазинів виникали величезні черги. 

І в таких скрутних умовах належало виконувати грандіозні плани першої п’ятирічки, виплачувати взяті кредити. Брати їх було дуже приємно, а от віддавати  не вистачало чим. Сталінські фінансисти спочатку кинулися нишпорити по казенних сховищах, музеях. Забирали коштовності, художні твори, вивозили їх за кордон. Таких начебто назбиралися тонни. Але оскільки продавати доводилося недорого, то отримали грошей зовсім недостатньо. Де ж дістати решту? Видатний менеджер Йосип Сталін довго не мудрував, він застосував коронний більшовицький спосіб — грабувати та визискувати свій народ.

Чекісти арештовували тих, у кого підозрювали наявність коштовностей, збиткувалися над ними, вимагаючи віддати. Багато хто не витримував, діставав заховане. У травні 1933 року керівництво ОДПУ доповіло вождеві, що його служба добула цінностей на 15,4 мільйона золотих рублів. Хоч зерна не вистачало для власного населення, але його все одно продавали за  рубіж. А щоб добути, вигрібали все з комор у селян та слабких новостворених колгоспів. Тому й виник масовий смертельний голод. І замість того, щоб рятувати населення, творці щасливого комуністичного майбуття використали його для отримання додаткового прибутку. Забраний хліб вони продавали своїм голодним людям  у системі магазинів «Торгсін» за значно вищими цінами, ніж експортували б. 

Таким способом пограбування бу-ло отримано 287 мільйонів золотих рублів. І ці одержані з допомогою голоду прибутки коштували народам СРСР близько 7-ми чи й більше мільйонів загублених життів. Із них в Україні — майже 4 мільйони. 

Водночас широко використовувався й інший спосіб здирництва — державні позики. Тоді їх почали оголошувати щороку і проводили під гаслом: «Жодного трудящого — без позики!» Різними насильницькими методами змушували  викуповувати облігації в  сумі, не меншій за місячний заробіток. Так вдалося домогтися, що з 57,3 мільярда рублів, виділених для фінансування народного господарства на період першої п’ятирічки, 5,2 мільярда рублів надійшло від позик. Ось такими типово розбійницькими  методами  сталінські «захисники трудящих» і здобували кошти, щоб розраховуватися із закордонними кредиторами. Наочний приклад: у 1930—1935 роках лише американським корпораціям бу-ло виплачено 350 мільйонів доларів заборгованості.

Ясна річ, що основна заслуга в здійсненні індустріалізації належить масам простих трудівників. Це вони, голодні та холодні, одержуючи жалюгідну платню, важкою, вважай, рабською працею споруджували потужні заводи та фабрики. Часто їх надихало почуття, що такі жахливі труднощі вони долають заради близького щасливого майбутнього. І, як показали подальші роки, вони жорстоко помилялися… 

Безперечно, індустріалізацію необхідно було проводити. Але вона могла бути здійснена без такої величезної наруги над народом. Наочні приклади непоодинокі. Це Ізраїль, де в палестинських напівпустелях до створення цієї держави майже не було промисловості. Це Південна Корея, Сінгапур, Об’єднані Арабські Емірати. Та погляньмо на той же Китай, такий близький нам за прагненням до комунізму. Стрімке промислове піднесення відбулося там не через насильницьке об’єднання селян в комуни, не через маоїстські експерименти з виплавкою металу на подвір’ях у примітивних печах чи винищенням горобців. Воно сталося тоді, коли після смерті Мао нове керівництво країни відмовилося від цих згубних дикунських заходів, а почало використовувати позитивний міжнародний досвід, залучило до розвитку промисловості інвесторів, розвивало зацікавленість та ініціативу своїх громадян.

Після перемоги над нацистською Німеччиною Радянський Союз дуже зміцнів, став потужною індустріальною державою. Тепер уже він роздавав великі суми позик. В основному виділяв їх тим країнам, правителі яких оголошували про будівництво соціалізму й боротьбу з американським імперіалізмом. Загалом надав таких кредитів у сумі 140 мільярдів доларів. А точніше, подарував, бо більшість боржників позик не повертала. Отже, нинішні ветерани праці можуть пишатися тим, що вони хоч і одержували низькі зарплати, але надавали значну допомогу В’єтнаму, Північній Кореї, Китаю, Кубі, Сомалі, Ефіопії та іншим колишнім будівникам комунізму й соціалізму.

Водночас, будучи таким щедрим за рахунок недоплат своєму населенню, СРСР не цурався брати кредити у клятих капіталістів. Начебто 1991 року його державний борг сягав, за одними даними, 57 мільярдів доларів, а за іншими — аж 96,16 мільярда «зелених». Отож примітивним базіканням варто вважати твердження деяких сучасних українських політиків про те, що не потрібно брати кредитів Міжнародного валютного фонду, бо держава потрапляє в залежність від зовнішнього управління. А Радянському Союзу (для таких політиканів він і досі лишається взірцем), виявляється, кредити можна було брати. Що ж до зовнішнього управління, то для нас це аж ніяк не загроза, адже саме вимоги МВФ і змушують нашу невправну, пасивну еліту вживати хоч якихось заходів, щоб перейти від злодійського капіталізму, який нині панує в Україні, до сучасного, більш цивілізованого.

Валентин ПОСУХОВ, 

журналіст