«Наш Гришко»: як українські селяни єврейську дитину врятували

Засноване в XVI столітті село Білоцерківка — одне з найстаріших на Полтавщині. У листопаді 1941-го тут з’явився невідомий підліток із п’ятирічним хлопчиком. Хлопці були одягнені явно не за сезоном, а ноги малюка набрякли й кровоточили. Селяни нагодували дітей — вони виявилися киянами, братами Мишком і Гришком Смоленськими. На самому початку війни голова родини пішов на фронт, а їх із мамою 29 вересня погнали в Бабин Яр. По дорозі жінка зрозуміла, що це шлях в один кінець і звеліла 15-річному Михайлу разом із молодшим братом втікати.

Вони повернулися додому, але наступного дня сусід порадив хлопчикам піти, і то була слушна порада. Вони вирушили на схід, пройшли багато кілометрів, але з настанням холодів Гришко почав слабшати, і брат злякався, що дитина не витримає. Місцеві «охали», і тільки Оксана Семергей була готова ризикнути життям заради порятунку єврейських дітей. Вона запросила хлопців переночувати, а вранці повідомила Мишкові, що згодна залишити Гришка в себе.

Найгіршим було те, що Смоленські вже були помічені в селі, багато хто знав про маленького пожильця Оксани. Якраз тоді з табору для військовополонених повернувся її чоловік — Микита, німці тоді відпускали червоноармійців — жителів навколишніх сіл. Чоловік повністю підтримав дружину в рішенні залишити єврейську дитину, та й вона на той час ставилася до Гришка, як до сина. «Довго це тривати не могло — хтось із сусідів доніс, що подружжя ховає єврейського хлопчика, і Микиту заарештували», — розповідає виданню «Хадашот» онук подружжя — Олександр Семергей. Допомога євреям каралася смертю, тому начальник місцевої поліції заявив Оксані, що відпустить її чоловіка, якщо та збере 

50 підписів односельців про те, що Гришко — не єврей. Усю ніч жінка ходила від хати до хати з проханням підписати рятівний документ. Вранці вона принесла папір на дільницю, чим шокувала поліцаїв, — вони чудово знали про все, але розуміли, що тепер назад шляху немає, інакше доведеться розстріляти близько 

100 земляків, чиї підписи стояли під заявою.

Микиту відпустили, але найстрашніше було попереду. Через кілька місяців у Білоцерківці тимчасово зупинився підрозділ 1-ї танкової дивізії СС «Лейб-

штандарт CC Адольф Гітлер», створеної на базі особистої охорони фюрера. Чутка розповсюдилася і незабаром дійшла до нацистів. Відтак до подружжя нагрянули перелякані поліцаї з не менш переляканим німецьким комендантом, повідомивши, що зараз есесівський лікар огляне дитину... на предмет обрізання. Будинок оточили есесівці, а через годину прийшов лікар, наказавши всім вийти з хати. Селяни попрощалися з життям і молилися — смертельна небезпека загрожувала тепер усім без винятку.

Через п’ять хвилин німець вийшов зі словами: «nicht gesch-nitten» (не обрізаний)... Усі були вражені, оскільки знали, що хлопець таки обрізаний. Зате з цього моменту Гришко був повністю «легалізований» і офіційно став сином подружжя Семергеїв.

Закінчилася війна. Улітку 1945-го до Білоцерківки за дитиною приїхав батько, який дивом вижив. Але за чотири роки Гришко настільки звик до нової сім’ї, що, на превеликий жах батька, відмовився повертатися до рідних... Віддавати хлопчика рідному батькові відмовився й «новий» тато — Микита Семергей. Після звільнення села в 1943 році він знову пішов на фронт, під час взяття Будапешта був тяжко поранений і через воєнний досвід став психологічно надломленим. Тому, коли прийшли за Гришком, Микита схопився за сокиру з криком: «Зарубаю!»

Зрештою його заспокоїли і вирішили поставити дитину між «старою» і «новою» сім’єю. Куди піде — з тими й залишиться. Близько години Гришко стояв і ридма плакав, плакали й усі, хто стояв навколо нього. А потім він ступив до батька...

У 1946-му батько Гришка і його родичі запросили Микиту й Оксану до Києва. «Бабуся з дідом довго збиралися, але щось не склалося, і до Києва відправили мого батька — Леоніда», — розповідає Олександр Семергей. У будинку Смоленських він пробув близько тижня. І кожного дня відбувалася одна й та ж сцена: у двері лунав стукіт, приходила чергова єврейська пара і з порога питала: «Як нам побачити цього українського рятівника євреїв?». 17-річний Леонід виходив на поріг, йому вручали скромні квіти, дякували і йшли...

Гришко продовжував підтримувати стосунки з Микитою й Оксаною багато років та все життя називав їх мамою і татом. Він закінчив будівельний інститут в Києві, жив в Умані і в 1985 році трагічно загинув на будівництві. Його «другі» батьки їздили на похорон до Умані.

Михайло в 1990-х емігрував в Ізраїль, а потім — у США. Він і дав свідчення, завдяки яким в 1998 році Микиті та Оксані Семергеям присвоїли звання Праведників народів світу.

Представники Посольства Ізраїлю в Україні відвідали Оксану (Микита помер у 1988 році) у Білоцерківці, вручивши їй відповідну грамоту і медаль. До самої її смерті у 2001 році Держава Ізраїль щомісяця виплачувала Оксані Федотівні приблизно 700 доларів як Праведниці народів світу.

Онук праведників — Олександр Семергей — розповідає про плани зі встановлення на фасаді Хоральної синагоги в Полтаві великої стели з висіченими іменами Праведників — жителів Полтавської області. Донедавна в будівлі 1852 року побудови розміщувалася філармонія. Зараз вона пустує, але в останні роки дуже занепала, а коштів, які виділили меценати на ремонт, виявилося явно недостатньо. Вішати стелу на запущену і порожню синагогу ініціатори не хотіли б, хоча профінансувати виготовлення пам’ятного знака готові нащадки врятованих у роки війни євреїв, які нині живуть у США.

Прізвища 38 Праведників народів світу з Полтавської області документально підтверджені співробітниками меморіалу «Яд Вашем», хоча неофіційне число їх наближається до 600. На жаль, факти порятунку євреїв на території колишнього СРСР почали фіксуватися лише в 1990-ті роки, коли багато праведників і свідків їхнього подвигу вже пішли із життя. Хай там що, та поки  жива пам’ять про людей, якими може пишатися українська земля, наше завдання — гідно увічнити їхні імена.

Максим СУХАНОВ