Хто завдав шкоди здоров’ю Леоніда Глібова і що стало приводом для цього

Усі ми зі шкільної парти знаємо Леоніда Глібова (1827—1893 рр.) як видатного поета-байкаря, вчили напам’ять його віршовані твори. Високу оцінку таланту письменника дав Іван Франко: «Глібов обік Гребінки — найкращий український байкопис». Великий сміхотворець Леонід Глібов велів і малим, і старим пам’ятати давню мудрість про те, «що вік живи, учися, стережись і пам’ятай, що є на світі свині». Народився Леонід Глібов у селі Веселий Поділ (Родзянки) Хорольського повіту Полтавської губернії в сім’ї управителя маєтку поміщиків Родзянок. Щороку у Веселому Подолі нині Семенівського району на території парку, де встановлено пам’ятник письменнику, відбувається Глібовське свято веселої мудрості. 

Друзі поміщика Родзянки порадили, щоб той допоміг Леоніду одержати гімназійне виховання, без якого кар’єри не зробиш і взагалі на державну службу не потрапиш. Тому й довелося 13-річному Леоніду їхати в гімназію до Полтави. 1 вересня 1840 року Леонід Глібов стає гімназистом. Навчався він у приміщенні за адресою: вулиця Соборності, 35, де зараз знаходиться Полтавська міська школа мистецтв. Це будинок колишнього Малоросійського поштамту, споруджений 1809 року, в якому згодом (із 1822-го по 1861 рік) розміщувалася Перша Полтавська чоловіча гімназія, де й навчався майбутній байкар. Але меморіальної дошки на фасаді цієї архітектурної споруди на честь Леоніда Глібова не побачиш. Зате почепили меморіальну дошку Миколі Гоголю, який жодного стосунку до цього будинку не має.

Жив Леонід Глібов у квартирі заможного полтавця Василя Прокоф’єва. У гімназії розвинувся і зміцнів талант майбутнього поета. Леонід Глібов став улюбленцем викладача російської словесності Левка Боровиковського (1808—1889 рр.) — відомого українського поета-романтика, який на ту пору вже друкував свої твори в літературному альманасі «Ластівка», заснованому Євгеном Гребінкою і виданому в 1841 році в Петербурзі. 

Спочатку Глібов писав довжелезні поеми, з яких збереглися тільки уривки. Поступово вся кімната гімназиста, в якій він мешкав, заповнилася чернетками, що містили загалом близько сотні поезій. Господар квартири Василь Прокоф’єв вважав себе меценатом. Прочитавши кілька чернеток, він попросив у Леоніда згоди на будь-яку редакцію і друк усього написаного. Одержавши дозвіл, заможний полтавець за свій кошт 1847 року видав книжечку віршів Леоніда Глібова обсягом 100 сторінок під назвою «Стихотворения Леонида Глебова». Окрім усього, покровитель юного Глібова сам організував продаж книжечки. Примітно, що вже наприкінці березня увесь її тираж розійшовся.

Літературознавець Петро Ротач у своїй дослідницькій науковій статті «Полтавські краєзнавчі видання ХІХ століття та їхні автори» згадує ту збірку російських віршів Леоніда Глібова: «Видання 1840-х років — сьогодні велика рідкість. Так, 1847 року в полтавській губернській друкарні вийшла скромна збірка російських віршів гімназиста Леоніда Глібова, в майбутньому відомого українського поета-байкаря. Нині вона зустрічається дуже рідко, в полтавських книгосховищах її немає. Юному Глібову, можна сказати, пощастило, бо в той самий час відомий полтавський педагог і поет-романтик Лев Боровиковський хоч як старався (це видно з його листів), але так і не зміг видати в Полтаві жодної книжки».

Розпродавши цю дитячу книжку, Прокоф’єв отримав непоганий зиск. Однак самому авторові вона принесла лише неприємності: зокрема інспектор гімназії зробив Леонідові «внушение» і пригрозив карцером. Його роздратування викликав той факт, що книжка вийшла у світ без дозволу дирекції навчального закладу. Заздрість, а нерідко навіть ненависть Леонід став відчувати і з боку однокласників. Одного разу під час «дитячих пустощів» у класі хтось із учнів запустив у Леоніда важкий підручник, влучивши у ліву скроню й зачепивши зоровий нерв. Хлопець знепритомнів і майже місяць після того випадку провів у ліжку. Після цього Леонід почав втрачати зір (наприкінці життя він був майже сліпим), окрім того, з’явилися жахливі приступи мігрені, що переслідували поета все життя. Довелося навіть покинути навчання в гімназії. Як уже було сказано, оплачував навчання Леоніда в Полтавській гімназії найбагатший полтавський поміщик Родзянко. Життя Леоніда Глібова ще дужче ускладнилося, коли раптово помер його покровитель, — нікому було забезпечити пристойне лікування зорового нерва, найняти репетиторів, тому Леонід відстав у навчанні. Щоб не залишатися на другий рік, на вимогу батьків він залишає гімназію, замість атестата отримавши тільки свідоцтво про закінчення навчального закладу. 20 серпня 1847 року Леонід Глібов повертається до батьків. 

У 1849—1855 роках Леонід Глібов навчається вже в Ніжинському юридичному ліцеї (колишня гімназія вищих наук князя Безбородька), де займається літературною творчістю й бере участь у студентських аматорських спектаклях. Після закінчення ліцею з 1856 року учителює в селі Чорний Острів на Поділлі, а з 1858-го — у Чернігівській гімназії.

Живучи в Чернігові, Леонід Глібов засновує аматорський театр з оригінальною назвою «Товариство, кохаюче рідну мову». Активну участь у його створенні взяли видатні особистості України:  фольклористи та етнографи Опанас Маркович (чоловік Марка Вовчка), Матвій Номис, Степан Ніс (Нос), письменник Пантелеймон Куліш, режисер-аматор і драматург Дмитро Старицький. 12 лютого 1861 року відбулася прем’єра «Наталки Полтавки» Івана Котляревського, що мала великий успіх. Протягом 5 років театр поставив майже всі класичні твори української драматургії. У колі товариства були українська співачка Меланія Загорська (Ходот), видатний історик Олександр Лазаревський. Опанас Маркович виконував обов’язки композитора-диригента, приділяв серйозну увагу культурі сценічної мови та вокалу, подружжя Галаганів забезпечувало відповідність історичного та етнографічного матеріалу в художньому оформленні вистави. Леонід Глібов відповідав за літературно-репертуарну частину.

Водночас Глібов видавав і редагував «Черниговский листок» (1861—1863 рр.) — щотижневу громадсько-літературну газету, в якій матеріали подавалися українською та російською мовами. На її сторінках виступали письменники О. Я. Кониський, П. С. Кузьменко, П. О. Куліш, науковці П. С. Єфименко, О. М. Лазаревський, О. В. Маркович, С. Д. Ніс, М. Т. Номис  та інші. Видання мало передплатників не тільки в Україні, а й у Польщі, Росії. У серпні 1863 року «Черниговский листок» було закрито через публікацію антиурядових матеріалів, а Глібова звільнено з роботи й вислано під поліцейський нагляд до Ніжина. 

Байкар шанобливо ставився до свого земляка Миколи Гоголя. Коли в  1880 році було створено спеціальний комітет для збору коштів на пам’ятник Гоголю в місті Ніжині, до нього увійшов і Леонід Глібов. Останнього разу він зупинявся в Ніжині в 1881 році, коли приїздив сюди на відкриття пам’ятника Миколі Гоголю. Тоді Глібов читав вірші, присвячені письменнику-земляку. 

Неждано-негадано увірвалося в родину Глібових велике горе: вони втратили улюблену донечку Ліду — 6-річна дівчинка за вечерею подавилася риб’ячою кісткою. Можливо, дитину можна було б врятувати, якби Леонід Іванович мерщій кинувся до свого друга — чудового чернігівського лікаря Степана Носа (вони разом  навчалися в Полтавській гімназії). Але звична сором’язливість зупинила Глібова: він не захотів псувати приятелю свята — у Носа якраз була вечірка. Натомість байкар звернувся до іншого лікаря, але той виявився безсилим допомогти. Невдовзі померла й дружина Леоніда Івановича. Після всіх цих бід поет надовго замовк. В останні дні свого життя він, майже сліпий, продовжив писати свої твори під лінійку з лупою.

На закінчення розповіді про Леоніда Глібова зробимо підсумок його літературної діяльності. Саме він започаткував в українській літературі жанр віршованого фейлетону, пробував свої сили у прозі і драматургії. 1863 року в Києві Глібов видав першу збірку байок. Наступні збірки (1872-го й  1882 року) закріпили за ним славу видатного байкаря. Помер і похований поет у Чернігові.

І все ж мені не дає спокою запитання: хто ж кинув книжку у скроню Глібова, коли він навчався в Полтавській гімназії? Відповідь на нього дає краєзнавець Валерій Волосков у невеликому матеріалі, надрукованому в книзі «Найзнаменитіша в Україні», автором якої він є: «Степан Ніс (1829—1901 рр.) — письменник, етнограф, фольклорист, історик, громадський діяч, народний лікар. Є однокласником Леоніда Глібова по Полтавській гімназії (саме він колись влучив Глібову книжкою в скроню)». 

А тепер про нього детальніше. Степан Ніс родом із Полтавщини. У 1839—1849 роках здобував освіту в Полтавській гімназії. У 1851—1854 роках навчався на медичному факультеті Київського університету. Брав участь у Кримській війні. Із 1858 року працював лікарем у Чернігові. Саме тоді доля знову зводить його з Леонідом Глібовим. Свої крає-знавчі розвідки друкував у газеті «Черниговские губернские ведомости», у 1863 році заарештований за поширення антиурядової літератури, заслання відбував у Новгородській губернії до 1872 року. У 1883—1886 роках жив у Болгарії, потім повернувся до Чернігова. Залишив у спадок дослідження з народної медицини. Останні 10 років Ніс прожив у містечку Городня, що на Чернігівщині, працюючи міським лікарем. 

Ось такі віхи життя гімназійного «бешкетника» з Полтави Степана Носа. Цікаво, чи знав сам Леонід Глібов про те, що книгою йому в голову влучив однокласник Ніс? Історія про це замовчує…

Валентин САКУН, 

краєзнавець