Білорус Олексій Шкабара та його час в українській історії

«Незмінна та діяльна пам’ять подвоює життя». 

Оноре Габріель Мірабо (1749—1791 рр.),

видатний французький 

політик

(Закінчення. Початок у № 37 від 9 вересня 2020 року.)

Після переїзду навесні 1924 року президії СГНКУ до Харкова  найбільш системно Козаровицька дослідно-меліоративна станція луківництва починає співпрацювати з Київською філією комітету, що функціонує в Києві на чолі з А. Г. Терниченком за участю наукового секретаря М. Івченка й члена президії О. Щадилова. На відміну від інших філій у Вінниці, Кам’янець-Подільському, Умані та Житомирі завдяки  насамперед київським фахівцям, котрі з різних обставин залишилися у складі окремих відділів та установ СГНКУ в місті, київський осередок на пленумі 2 травня 1924 р. обрав президію у складі восьми осіб (Ф.  Полонський, О. Щадилов, М. Івченко, П. Діброва, С. Москвичов, П.  Лавринюк, А. Скороходько, А. Терниченко) та його бюро у складі  А. Терниченка, О. Щадилова та М. Івченка. Спочатку створюється чотири секції, а саме: 1) хліборобства (керівник — П. Сльозкін); 2) зоотехнічна (П. Лавренюк); 3) економічна (О. Попов); 4) лісова (Е. Вотчал). Уже з самого початку діяльності філія заявила про себе, задовольняючи  потреби  губземуправління Київщини в розробці  питань «синтезу й обробки висновків експерименту», через винесення на прилюдне обговорення зібрання або громадську оцінку. Через науково-технічну секцію «Робітземлісу» та агропідсекцію НТС О. С. Шкабара долучився до викладання основ культури боліт і луківництва на трьох місячних агрономічних курсах (із листопада 1926 р.), а також двомісячних — для селян київської округи. Але найбільш комплексно станція в Козаровичах співпрацює через меліораційну секцію, що діяла «як частина центральної меліораційної секції СГНКУ, чому сприяло те, що керівництво обома секціями об’єднувалося в особі професора Є. Опокова». Серед спеціальних досліджень під її егідою, наприклад, за 1925 р. варто відзначити «економічну розробку відомостей про рентабельність польових культур по районах Київщини» та «про культури Київщини в сортовому плані». Після ухвалення пленумом Головнауки УСРР, що відбувся 23—28 січня 1926 р., рішення про «українізацію наукової роботи до 1 жовтня 1926 р. для всіх наукових установ республіки»  О. С. Шкабара разом зі співробітниками станції почав писати та публікувати свої статті та звіти винятково українською мовою. Від імені Київської філії СГНКУ він узяв участь у роботі Агрономічного з’їзду Полісся, що відбувся в Києві 1—5 березня 1926 р. Після прийняття рішення пленумом Укрнауки щодо організації в Києві Всесоюзної сільськогосподарської виставки «з нагоди 10-річчя радянської влади» Козаровицька дослідна станція через Київський окрвиконком подала перелік експонатів до УАН, що планувалися до експозиції павільйону «Київщина». Але виставка з різних обставин так і не відбулася. Пленум СГНКУ, що відбувся в Харкові 20—21 березня 1926 р., змінив керівництво його президії, обравши головою О. Соколовського, а членами — О. Янату, Ф. Полонського, А. Терниченка, П. Попова, Б. Рожественського та Є. Заславського. На зібранні розглянуто новий статут філії комітету, що розширював його територіальну присутність по УСРР. Що стосується меліораційної секції Київської філії СГНКУ, то її  дійсним членом О. С. Шкабара стає з літа 1926 р., коли вона «розширила свій склад і почала енергійно працювати». Хоча безпосередня його співпраця як позаштатного співробітника розпочалася ще з весни 1924 р.

Іще до початку всього комплексу запланованих дослідницьких робіт з обстеження лугової рослинності за мізерного фінансування О. С. Шкабара робить усе можливе, щоб були надруковані гіпсометрична карта Козаровицьких заплавних лук, а також результати попередніх гідрогеологічних пошукових робіт. Безпосередньо карту створив гідролог В. В. Мокринський. Продовжили дослідження Р. А. та Є. В. Єленські, а також викладач Київського СГІ М. М. Годлін. До речі, зробивши тринадцять фундаментальних висновків щодо особливостей грунтового покриву Козаровицької пойми, М. М. Годлін висловив спеціальну подяку О. С. Шкабарі за створені сприятливі умови для проведення досліджень та допомогу в подальшій обробці зібраних матеріалів. На підставі грунтово-ботанічних обстежень обох експедицій О. С. Шкабара в грудні 1927 р. робить висновок, що «застосування гідро- і агротехнічних способів меліорації луків» потребує «вдумливого підходу до їхнього вибору». Із цією метою рекомендує «еластичні» підходи до поверхневого та корінного покращення луків, ретельний підбір насіннєвого матеріалу за рахунок продуманої селекції. Пропонує широке застосування штучного зрошення та «паркову» меліорацію через висадження дерев для подолання негативної дії ерозійних процесів від весняних паводкових вод. Як наслідок, станція розширює програму досліджень із вивчення сівозміни для так званих перемінних луків. Окрім того, у 1927 р. введені до програми робіт станції питання «вивчення динаміки лугових грунтів заплави, поживного режиму найбільш характерних і грунтових різновидів, що часто зустрічаються в долині річки Дніпра». Про успішність реалізації нових підходів у діяльності Козаровицької дослідно-меліоративної лугової станції та підпорядкованої їй мережі свідчить той факт, що в 1927 р. вони, умовно кажучи, є монополістами в УСРР з виробництва «насіння цінних лугових кормових трав дуже високої якості, які швидко знайшли собі споживача». Разом із Малозагорівською насіннєвою станцією виробили близько 1 500 пудів насіння. Для радянської країни то був певний прорив, позаяк практично всі інші складові високотехнологічного забезпечення культури боліт здебільшого здійснювалися за рахунок поставок із-за кордону. За всім цим простежувався організаторський талант О. С. Шкабари.

У 1927—1928 рр. станція була переведена з підвідділу меліорації в підпорядкування дослідного відділу НКЗС УСРР. На моє власне переконання, найвищого всебічного тріумфу на посаді директора Козаровицької лугової дослідно-меліоративної станції О. С. Шкабара домігся під час участі в роботі Першої всесоюзної наради луківників-дослідників, що відбувалася 23.02.—1.03.1928 р. при Державному луговому інституті імені професора В. Р. Вільямса. На засіданні 26.02.1928 р. О. С. Шкабара доповідав про роботу Козаровицької дослідно-меліоративної станції. Присутні високо оцінили зроблене всіма галузевими дослідними станціями УСРР у питаннях наукового забезпечення луківництва в українському Поліссі. Особливо було виділено внесок Козаровицької дослідно-меліоративної дослідної станції.

О. С. Шкабара знову представляє УСРР на Другому всесоюзному з’їзді луківників-дослідників при Державному луговому інституті імені професора В. Р. Вільямса 15—22 березня 1929 р. Основним завданням зібрання стало: «внести плановість у дослідне луківництво, винайти методи оцінки родючості лучних земель, раціонально використовувати луки, зробити пере-оцінку годівельних властивостей багатьох трав, колективізувати використання лучних площ на підставі їхнього наукового вивчення». 

Варто наголосити, що Козаровицька станція, починаючи з 1925 р., активно долучилася до виконання положень перспективного плану відродження й подальшого розвитку сільського господарства УСРР на 1924—1931 рр. в частині культури боліт та луківництва, що розробив НКЗС УСРР. На першому місці стояла так звана сільськогосподарська пропаганда. Її основні завдання сформулював її ідеолог в УСРР — завідувач бюро сільськогосподарської пропаганди НКЗС УСРР В. М. Румянцев (1897—1957 рр.) — на сторінках офіційного друкованого органу відомства — «Вісника НКЗС УСРР». У своїй статті він наголосив, що «старі випробувані шляхи в сільському господарстві в теперішніх умовах непридатні, не гарантують безбідного існування для більшості селян» і що  вони «й чутки не чули, що є наука» й існують «різні агрокультурні заходи, запровадження яких допомагає отримувати більший врожай, допомагає підвищити прибуток у сільському господарстві». А для розв’язання проблеми плановості в роботі вказує на доцільність спільної діяльності місцевих земорганів і відділів використання (впровадження) дослідних станцій. Після прийняття відповідної постанови ЦК партії у справі сільськогосподарської пропаганди в УСРР у регіонах були сформовані окружні та районні агросекретаріати, що в організаційному сенсі «вийшли зі стадії теоретизації та академічності й  почали виливатися в практичні форми». Їхніми опорними пунктами стали сільськогосподарські гуртки при сільбудинках і хатах-читальнях. Перший із них знаходився в селі Димірі, а друга — безпосередньо в Козаровичах. Разом із діючими в Київській окрузі профшколами, сільськогосподарськими школами та технікумами долучилася до запровадження всіх методів агропропаганди й Козаровицька дослідно-меліоративна лугова станція, насамперед у питаннях культури боліт та луківництва. Ішлося передусім про організацію мережі так званих зразкових полів. Вони після облаштування  були «здані в оренду цілим товариствам або приватним особам, кращим господарям на селі». За своєю сутністю зразкові поля, як і виставки, представляли собою таку собі сучасну демонстрацію новітніх можливостей галузевих чинних наукових установ та кращого зі здобутків виробничої практики. У всіх цих процесах у другій половині  20-х років минулого століття була задіяна Козаровицька дослідно-меліоративна лугова станція на чолі та за активною участю О. С. Шкабари. Остаточне наповнення цієї роботи «демократичним централізмом» змусило  О. С. Шкабару змінити життєві пріоритети. 

Не виключаю, що непросте рішення залишити Козаровицьку дослідно-меліоративну лугову станцію, незважаючи на отримання навіть всесоюзного визнання у фаховому середовищі, для О. С. Шкабари було навіяно швидше  тією політичною ситуацією в країні, що стала несприятливою для повноцінної праці. Ішлося насамперед не просто про ідеологічну «вакханалію» під лозунгом Й. Сталіна «Долю сільського господарства та його основних  проблем від цього часу визначатимуть не одноосібні селянські господарства, а колгоспи та радгоспи», що до деякої міри невілювало можливості класичної галузевої науки, а й про те, щоб усіх  незгодних спеціалістів віднести до когорти такого собі політичного «болота». За таких обставин радянська влада розпочала рішучий наступ на «контрреволюційний троцькізм правого ухилу, безпринципний «право-лівий» блок, дворушництво та примиренство» через сфабриковані політичні процеси: «Спілка визволення України», шкідницька організація в сільському господарстві, Кондратьовщина (ТКП) у водному господарстві, шахтинські шкідники, «Промпартія» тощо. На всіх рівнях почало звучати, що меліорація як фактор, що інтенсифікує сільське господарство та характеризує його зростання, «має взяти якнайактивнішу участь у боротьбі за соціалістичний сектор… у добу  смертельної боротьби двох систем господарювання — соціалістичної та капіталістичної». Тим самим наприкінці 20-х рр. минулого століття меліорація в радянській Україні з дієвого засобу інтенсифікації аграрного виробництва стає гаслом колгоспно-радгоспного будівництва з усіма наслідками цього. Здається, що за таких обставин О. С. Шкабара й приймає рішення відійти від досить непередбачуваного та й ще політизованого процесу притаманної радянській добі нетворчої праці, а саме — боротьби за побудову соціалістичного господарства на меліоративних землях.

Із 1923 р. О. С. Шкабара за сумісництвом починає викладати в Київському меліоративно-землевпорядному технікумі. Після закриття 22 червня 1930 р. Київського СГІ, до складу якого на виконання рішень липневого (1928 р.) пленуму ЦК ВКП (б) у вересні 1928 р. увійшов колишній меліоративно-землевпорядний політехнікум, і був утворений Київський меліоративний інститут. Із кінця 1930 р. заклад отримує нову назву —  Київський інженерно-меліоративний інститут (КІМІ). Він підпорядковувався НКЗС УСРР, Укрмеліотресту, НКО УСРР та штабу Київського військового округу. Студенти навчалися на трьох факультетах: інженерно-меліоративному; культуро-технічному (агромеліоративному) та водопостачання. Із 1 липня 1930 р. наказом № 5 по КІМІ О. С. Шкабара був серед 33 штатних викладачів як доцент та викладач курсів «Луківництво з культурою луків» і «Польова культура кормових рослин». Згідно з наказом по інституту № 32 від 18 серпня 1930 р., стає штатним професором за курсом «Луківництво та культури луків». Входить до числа членів комісії з  обрання на вакантну посаду професора курсу осушення, а також іншої — з  розгляду програм викладання на курсах: 1) лукознавство, болотознавство, рослинництво, скотарство, сільськогосподарське машинознавство, монокультура, фізика й культура ярів та пісків; 2) ботаніка. Наказом № 47 по КІМІ від 27.09.1930 р. О. С. Шкабару призначають керівником (деканом) культуро-технічного факультету. За іншим наказом директора інституту № 55/8 від 11.10.1930 р. увійшов до числа членів бюро виробничої практики. Відповідно до постанови наради керівництва інституту № 60/9 від 31.10.1930 р., очолив комісію з удосконалення навчального плану підготовки фахівців за спеціальностями: а) експлуатація гідроспоруд та культура висушених земель; б) експлуатація гідроспоруд та культура зрошених земель. Відповідно до рішень наради керівництва КІМІ від 20.11.1930 р., О. С. Шкабара долучився до виконання положень Харківського з’їзду директорів вищих навчальних закладів насамперед як член комісії зі створення кафедр інституту. Згідно з постановою № 73/13 дирекції від 29.11.1930 р. в КІМІ було створено десять кафедр, а О. С. Шкабара очолив кафедру культуро-технічних дисциплін. 

На нараді директора КІМІ 4.12.1930 р. О. С. Шкабара звинувачений членами дирекції в шкідництві при складанні навчального плану практики третього курсу культуро-технічного факультету. Присутні проголосували за постанову: «Негайно усунути професора Шкабару від керування факультетом за його шкідництво, що є не чим іншим, як вилазкою класового ворога на фронті підготовки кадрів» та додали: «Справу про це передати на розслідування до відповідних органів». «Справа» О. С. Шкабари пішла на розгляд до НКЗС УСРР та НКО УСРР, а звідтіля її передли до Робітничо-селянської інспекції УСРР. Поки відбувався пошук вин-них, він продовжував керувати кабінетом луківництва КІМІ, керувати однією з 12 навчально-предметних комісій інституту. Також очолює кафедру культуртехніки, читає на ній курс «Луківництво та культура луків», а також «Технологія сільського господарства й культуртехніка» й «Болотознавство та торфознавство з ботанікою». Параграфом № 4 наказу № 24 йому передано керування кабінетом культури боліт. Після відкриття Інституту аспірантури при НКЗС УСРР на засіданні дирекції 23.03.1931 р. він рекомендує кращих своїх дипломників. Із 4.11.1931 р. наказом № 110 призначається керівником агромеліоративного кабінету та ботанічного кабінету інституту. 

Непростим виявився для О. С. Шкабари й 1932 рік. Він здійснює освітню підготовку фахівців в КІМІ і практично втрачає зв’язок із Козаровицькою дослідною станцією. Серед обставин, що деякою мірою призвели до занепаду в діяльності станції, стало рішення про її реорганізацію на опорний пункт, обумовлене прийняттям 3.04.1930 р. Постанови РНК УСРР № 11/664 «Про реконструкцію сільськогосподарської дослідної справи». Вирішено створити Всеукраїнську академію сільськогосподарських наук із відповідною двоступеневою системою дослідних установ (галузевий інститут — опорний пункт). Своїм рішенням від 5.09.1930 р. «Про розгортання мережі науково-дослідних установ УСРР» ВАСГНІЛ погодила загальний підхід, а РНК УСРР Постановою № 154 від 22.05.1931 р. «Про організацію Всеукраїнської академії сільськогосподарських наук» його конкретизувала. Прийняття цих рішень зрештою і змусили О. С. Шкабару відмовитися від посади директора Козаровицької дослідної станції. Вони знаходилися в площині як організаційних проблем комунікацій із Полтавою, так і фінансових. Останні були завжди складними для розв’язання, особливо після прийняття Постанови колегії НКЗС УСРР від 16.09.1931 р. за доповіддю ВУАСГН «Про розгортання науково-дослідної мережі в 1932 р.». Згідно з нею, уся мережа академії поділялася на два рівні. До першого увійшли опорні пункти, що розміщувалися «в радгоспі, колгоспі або в МТС» і фінансувалися за рахунок місцевого бюджету. В той же час науково-дослідні галузеві інститути та всеукраїнські дослідні станції стовідсотково забезпечувалися загальносоюзним та республіканським бюджетом. Не змінило ситуації на краще навіть рішення згаданої постанови колегії головного агарного відомства республіки в § «є» пункту 3 щодо перетворення Полтавської станції кормодобування на УкрНДІ кормів. Новоутворення було повністю забезпечене бюджетним фінансуванням, а сім його опорних пунктів, зокрема й Козаровицький фактично знаходилися на госпрозрахунку. При цьому, відповідно до затвердженого проблемно-тематичного плану розвитку сільськогосподарської науки в УСРР на 1932 р., значно розширився спектр експериментальних досліджень із доведеним переліком чітко визначених завдань. Із втратою свого статусу станції опорний пункт їх виконати як якісно, так і кількісно був не в змозі. 

Усі зміни були затьмарені сфабрикованими політичними процесами, що розгорталися в СРСР насамперед проти науково-освітньої еліти, на кшталт «Спілки визволення України» та «Української філії Трудової селянської партії». Серед показових процесів на першому місці стоїть справа зі звинувачення в голоді 1932—1933 рр. Хоча вона не мала такої прямої назви, а звинувачення відбувалися насамперед у всілякому «шпигунстві». Серед цієї когорти звинувачених у шпигунстві через регіональні групи на території Луцької, Житомирської, Харківської та Київської областей, що начебто діяли на користь Польщі протягом 1919—1931 рр, — здебільшого агрономи. Серед них слідчі «сформували» й козаровицьку шпигунську групу під керівництвом О. С. Шкабари, яку, за даними В. С. Тимошенка, звинувачували в передачі польській дефенизії відомостей про те, «як проводиться засівна кампанія, хлібозаготівельні операції, підсумки землеустрійних робіт і настрої селян у зв’язку з цим. Пізніше, коли почалося будівництво колгоспів, центр уваги цієї групи був направлений на цю сферу». «Зліпивши» неіснуючу організацію в Козаровичах, слідчі перетворили життя О. С. Шкабари та його близьких на страждання. Перші арешти розпочалися спочатку в Харкові, а потім уже практично синхронно в Києві. Так, спочатку арештовують Л. В. Фелінського, другого чоловіка Т. І. Папашика-Шкабара-Фелінської. Через кілька днів арештовують і саму Тетяну Іванівну. Відповідно до ордеру від 11.01.1933 р., слідчий приймає рішення про арешт та обшук у квартирі О. С. Шкабари. Уже 3.02.1933 р. виноситься постанова Київського міськвідділення економічного управління ДПУ УРСР зі звинуваченням його «у здійсненні злочину, передбаченого статтею 54 КК УСРР». Як наслідок — тримання під вартою в слідчому ізоляторі ДПУ. Стаття інкримінувала шпигунство на користь Польщі. «Пригадали» О. С. Шкабарі все: і службу в царській армії, і часи перебування в окупованому поляками Луцьку, і працю в Полонському агротехнікумі, в Козаровичах, а на завершення — ще й у КІМІ. Як би там не було, але на засіданні судової трійки при колегії ДПУ УСРР від 28.08.1933 р. зі звинувачення О. С. Шкабари, згідно зі статтею 54-6 КК УСРР, приймається досить «м’яке» покарання, а саме: «вислати через ПП ОГПУ в Запсібкрай строком на три роки, враховуючи термін із 3.02.33 р. Керуючись цим рішенням, начальник УСО ДПУ УСРР 7.09.1933 р. видає посвідчення,  згідно з яким О. С. Шкабара їде до міста Омськ. Після арешту його друга дружина З. М. Лебедєва-Шкабара (рік народження — 1899-й) відмовилася від чоловіка. Нині важко сказати, чи не було це обопільним продуманим рішенням. За подібних обставин у сім’ях часто застосовували такі заяви-відмови для збереження власного життя. 

Чим займався О. С. Шкабара на поселенні «в далекій Кулунді» і де працював — невідомо. Враховуючи те, що зі значно меншим «багажем» надуманого слідчими «криміналу» невинні прості селяни-козаровичани були розстріляні, а після страти членів президії ВУАСГН за звинуваченнями в організації голоду 1932—1933 рр. репресували практично всю їхню рідню до «сьомого коліна», залишається вірити, що О. С. Шкабарі в черговий раз пощастило. Проте в Омську йому сповна довелося перенести всі негаразди життя у вигнанні. Є підстави стверджувати, що на поселенні О. С. Шкабара працював за фахом. Від третьої дружини 2.02.1936 р. народжується син Іван (1936—2006 рр.). Захворівши, вона згодом помирає. Після звільнення на початку 1936 р. О. С. Шкабара погоджується на пропозицію Воронезького облземвідділу піти працювати на посаду завідувача відділом агротехніки на Павловській дослідно-луговій станції. Навесні 1941 р. його переводять до Вейделівської сортодільниці (Воронезька область), де він і зустрічає німецько-радянську війну. До речі, у серпні 1937 р. органи НКЗС заарештовують спочатку його брата Петра в Києві, а у вересні того ж року в Костянтинівці — сестру Марію. Після звільнення брат емігрує в Німеччину, де фінансово підтримує емігрантську українську студентську молодь. Сестра відсиділа строк у тюрмі міста Артемівська, а потім її вислали на заслання в Казахстан. Після звільнення повернулася до Козаровичів і проживала там разом з О. С. Шкабарою. 

О. С. Шкабара працював на Вейделівській сортодільниці при німцях до кінця 1942 р., тому що не мав змоги втекти: йому тоді вже було 54 роки, і він був хворий та ще й із малим сином Іваном на руках… У грудні 1942 р. був примусово евакуйований у розпорядження Управління державних маєтків Харківської міської управи. Під час перевезення втікає. Після тривалих блукань по лісах опиняється в місті Полтаві. Тут в обласному земельному управлінні йому наказали поїхати до Золотоноші на дослідну станцію працювати з розвитку культури тютюну. Із травня по вересень 1943 р. він працює інструктором із колгоспів у Чорнобаївському районі. Після визволення території від німецьких окупантів призначений агрономом Богодухівської МТС, де працює шість місяців. Через хворобу серця звільняється з роботи. Робить спробу відновитися в КІМІ 19 квітня 1944 р., але директор інституту П. А. Скобліков не ризикнув взяти на роботу обізнаного фахівця, заплямованого не тільки репресіями, а й працею на окупантів. Завдячуючи допомозі М. О. Тюленєва, нетривалий час, найімовірніше, працює та проводить дослідження на Панфильському болотному дослідному полі (Яготинський район Київської області), що відновило свою діяльність згідно з Постановою РНК УРСР № 495 від 15.05.1944 р. До речі, цим же документом відновлено діяльність Козаровицької науково-дослідної станції луківництва УкрНДІ соціалістичного землеробства на чолі з П. Ф. Соколовським.  

Після закінчення Другої світової війни до кінця життя оселяється в  Козаровичах, позаяк йому було заборонено проживання у великих містах як репресованому в 1933 р. Займається дослідженнями з луківництва. У 1946—1948 рр. провів досліди з формування врожаю стояння стоколосу безостого залежно від строків сівби. Під його керівництвом у 1951—1959 рр. вивчається система сівозмін для торфових грунтів, а також для сухих і свіжих лук заплави Дніпра. У дослідах, що були проведені в 1948—1955 рр. на «луках свіжого типу заплави річки Дніпра при прискореному залуженні», одержують урожай сіна за 4 роки — 58 ц/га. У 1951 р. закладає досліди в «притерасній частині заплави Дніпра на осушеному торфовому грунті» стосовно вивчення системи внесення добрив у лучних сівозмінах. У1952 р. розпочинає досліди щодо вивчення ролі торф’яного прошарку, внесеного на піщаному дерново-підзолистому грунті в заплаві Дніпра, що сьогодні розглядається як структурна меліорація. У колгоспі «Червоний Партизан» Димерського району в 1947—1949 рр. вивчає питання строків збирання отави. Під його керівництвом із 1946-го по 1954 р. вивчалися строки і способи сівби лучних трав у заплаві Дніпра на сухих та свіжих луках. Окрім станцій, дослідження проводилися й у виробничих умовах колгоспу імені Сталіна Димерського району. Із 1953-го по 1956 р. вивчає питання підвищення продуктивності сухих і заболочених лук у заплаві Дніпра, застосовуючи дискування та підсів трав на ділянках зі зрідженим травостоєм. 

Із 1923 р. продовжує селекційну роботу (на аматорських засадах) із породою знаменитих у всьому світі російських псових борзих або російських хортів. Він розпочав цю роботу іще на початку 20-х років минулого століття, коли, працюючи у Волинському агротехнікумі, в службових справах інспектував колишні дворянські маєтки. Здебільшого вони були залишені господарями після жовтневого перевороту 1917 р. Таким чином, згадана порода пережила нелегкі часи голоду 1932—1933 рр. та німецько-радянську війну 1941—1945 рр. Окупанти, до речі, частину цуценят вивезли в Німеччину. 

Після прийняття в 1950 р. урядово-партійного рішення про будівництво грандіозних «гідротехнічних споруд на Волзі, Дніпрі та Дону» з метою створення величезних водосховищ О. С. Шкабара як визнаний фахівець своєї справи добре зрозумів, що з підняттям рівня води в Дніпрі фактично зневілюється діяльність Козаровицької дослідної станції. Він категорично висловив свою думку особисто М. С. Хрущову під час його перебування в Козаровичах проти проекту створення Київського водосховища, мотивуючи тим, що воно заллє заплавні луки басейну річок Дніпра й Ірпінь та знищить кормову базу прибережних колективних господарств. Це, відповідно, призведе до скорочення поголів’я худоби та зниження рівня забезпечення міста м’ясом і молоком. Ці пророчі слова виправдалися з роками.

Проте в 1964 р. Київське водосховище побудували, а залишки станції перевели до села Литвинівка. Переїзд станції тісно пов’язаний з останнім директором Козаровицької дослідної станції луківництва УкрНДІ землеробства П. С. Макаренком. За чотири роки поспіль йому вдалося повернути попередню славу станції, що тепер уже мала назву — Київська дослідна станція луківництва УкрНДІ землеробства ПВ ВАСГНІЛ. Була побудована інфраструктура: науковий корпус, житло для співробітників, дитячий садок, їдальня, будинок побуту, господарські та тваринницькі приміщення, автопарк, майстерня для ремонту сільськогосподарської  техніки тощо. Але, за великим рахунком, то була вже інша історія творіння О. С. Шкабари. Не стало вченого 25 червня 1959 р. Похований він на цвинтарі села Козаровичі. 

Уже після його смерті, в 1961 р., вийшов перший випуск наукових праць станції, в якому багато добрих слів сказано про О. С. Шкабару щодо його внеску в розвиток наукових основ освоєння сіножатей та пасовиськ на заплавних землях лісостепу та полісся УРСР. Реабілітований О. С. Шкабара згідно зі ст. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 16.01.1989 р. «Про додаткові заходи з відновлення справедливості стосовно жертв репресій, що мали місце в період 30—40-х і початку 50-х років». Відповідний документ підписав старший помічник військового прокурора Київського військового округу Овчаренко.  

Старша донька О. С. Шкабари — Катерина Олексіївна (1912—2002 рр.) — гідно уславила ім’я свого батька, ставши одним із родоначальників української кібернетики наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років. Вона закінчила аспірантуру Київського інституту електротехніки Академії наук УРСР, де в 1948 р. захистила кандидатську дисертацію. У 1948—1951 рр. була одним із головних розробників першого в континентальній Європі комп’ютера ЄОМ МЕСМ. У 1951 р. АН УРСР і АН СРСР представили на здобуття Сталінської премії творців МЕСМ — академіка С. О. Лебедєва і його найближчих помічників: Л. Н. Дашевського і К. О. Шкабара. Проте з невідомих причин документи були повернуті — вони й нині знаходяться в архіві АН України у папці з написом: «Зберігати довічно». Після МЕСМ Катерина Олексіївна взяла участь у створенні ЕОМ «Київ». У 1961—1969 рр. працювала старшим науковим співробітником Інституту фізіології АН УРСР, очолювала лабораторію фізіологічної кібернетики. Під її керівництвом були створені програми для постановки діагнозу, проводився аналіз електрокардіограм, енцефалограм, а також імпульсної активності нейронів. Творчий доробок К. О. Шкабара включає понад 70 наукових праць. 

Її дочка Т. Г. Свербілова (народилася 1953 р.) — доктор філологічних наук, провідний науковий співробітник відділу компаративістики Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України. 

Син О. С. Шкабари — Сергій Олексійович (1914—2006 рр.), випускник Ленінградського електротехнічного інституту зв’язку, працював на одному з номерних (секретних) ленінградських заводів, захоплювався радіосправою. Його ідеї неодноразово впроваджували у виробництво, він був представлений до нагородження орденом Червоної Зірки. Після того, як на заводі дізналися про арешти батька, матері та вітчима, на тлі репресій, що вже розгорталися, потрапив під пильне око «компетентних органів». Врятував його директор заводу, відправивши разом із дружиною та донькою на Далекий Схід. У 1939 р. його мобілізують до Червоної армії. Він учасник бойових дій у війні з Японією. Після закінчення війни повертається в Україну, тривалий час викладає курс радіосправи спочатку в Житомирському зенітно-артилерійському училищі, а потім (до 1970 р.) в Київському вищому радіотехнічному училищі. Закінчив службу в званні підполковника. Він є автором десятків оригінальних винаходів. 

Підсумовуючи, можна зазначити, що життєва та творча доля О. С. Шкабари стала віддзеркаленням зламу епох, що не могло не позначитися на особливостях формування його світогляду, духовних і моральних цінностей, реалізації науково-освітнього потенціалу на благо Вітчизни. Кожна з епох надавала йому шанс для самореалізації творчих можливостей, з одного боку, а з іншого — принесла стільки розчарувань, неймовірних принижень і страждань. Це позначилося й на життєвій долі його дітей і навіть онуків. У цьому, між іншим, іще одна особливість наслідків війн та революцій. Проте О. С. Шкабарі вдалося здійснити значний внесок у становлення та розвиток культури боліт і луківництва в українському поліссі як у  питаннях теорії й методології, так і в організації їхнього науково-освітнього забезпечення. Вони стали підгрунтям для остаточного ствердження поняття культури боліт як науки, що «вивчає способи та заходи сільськогосподарського використання торфовищ», та появи в освітній підготовці фахівців спеціального напряму культуротехніків. У цьому плані варто виділити його науково-організа-ційну діяльність протягом 1923—1933 рр. і 1945—1959 рр. на Козаровицькій дослідно-меліоративній станції та освітню діяльність у 1923—1933 рр. в Київському ін-женерно-меліоративному інституті. Окремі періоди його творчості, а саме — 1933—1945 рр. потребують подальших історичних розвідок. Те ж стосується і його творчих напрацювань у вигляді статей, брошур, рекомендацій тощо. Більш ширшу інформацію про  незвичайне життя та звитяги в ім’я  майбутнього України уродженця Білорусі можна отримати в  авторській монографії «Культура боліт  та луківництва в українському поліссі: професор Олексій Степанович Шкабара (1886—1959 рр.)», що вийшла в одному з кращих у країні, за підсумками минулого року, вінницькому видавництві «Твори» (2020 р.)

Віктор ВЕРГУНОВ,

академік НААН України, 

директор Національної 

наукової сільськогосподарської бібліотеки НААН