Історик Сергій Єкельчик: «Як би Путін не намагався довести зворотне, не більшовики створили українську націю. Вони в 1920 році зустріли її вже усталеною»

(Закінчення. Початок у № 35 від 26 серпня 2020 року)

Серед західних істориків досі існує тенденція вважати, що радянська влада будувала нації з нічого

— Ви згадали про своїх західних колег, які ідеалізують радянський проект. Як сучасна західна історіографія сприймає процеси націєтворення в Східній Європі у ХХ столітті? Є концепція, що в СРСР нації, власне, і виникли, оскільки комуністичний проект вважають модернізаційним. Є теорія, що зачатки націоналізму спонукали більшовиків далі розбудовувати «радянські нації», щоб втримати їх від сепаратизму. Часом складається враження, що на Українську революцію 1917—1921 років та національний рух у царській Росії, як і на, власне, контекст царської Росії уваги не звертають. Чи щось змінилося в цьому плані за останні десятиріччя?

— Зміни є, але повільні. У Канаді є хороший приклад. Провідна дослідниця Радянського Союзу в Торонтському університеті Лінн Вайола починала з книжки про «25-тисячників» — рух робітників та молодих активістів, яких більшовики посилали на село будувати колгоспи, тобто, власне, розкуркулювати та силою заганяти всіх інших до колгоспів. Вона їх зобразила героями-ідеалістами. А після розпаду СРСР Вайола стала авторкою книжок про селянський спротив колективізації та сталінські репресії.

Багато західних істориків Радянського Союзу починали з «лівого» середовища, але з часом мусили переоцінити свої погляди в зв’язку з тим, що не можна було далі ігнорувати джерела про гноблення народу та репресії за радянської влади. Та й сама історична наука змінилася з наголосом на щоденному житті, усній історії, досвідові пригноблених груп. Стає неможливим заперечувати Голодомор, особливо в Канаді.

Тенденція вважати 20-ті роки будуванням нації з нічого ще зберігається. Нещодавно вийшла книга Сари Кемерон про голод у Казахстані. І вона описує це дослідження як опозицію українському голодові: мовляв, українці багато пишуть про Голодомор як про руйнування нації, а от у Казахстані голод був не руйнуванням, а навпаки, будуванням нації, хоча чверть населення загинула. І вона має рацію щодо того, що нація, яка виникла після голоду, була зовсім іншою. То була осіла нація, сталінська. От тільки чи правильний тут наголос?

На якомусь етапі у 20-х роках більшовики визнали номадизм казахів традиційним способом життя. Крім того, навіть збиралися створювати мандрівну школу, яка рухалася б разом із кочівниками. Але тоді, коли в Україні та Росії починають заганяти селян у колгоспи, почали і насильницьке оселення казахів на землі. Катастрофу Казахстану посилило те, що це одночасно і зерновий регіон, і ареал постачання м’яса. Сталін вимагав від них зерна — і це частина того ж процесу, який згодом переростає в якісно інакший Голодомор в Україні, але казахи також мусили здати до колгоспів свої стада. А реально єдиним способом отримання зерна для здачі державі був продаж м’яса. І казахи потрапили в пастку неможливості виконати план ані із зерна, ані з м’яса. Тому вони почали тікати в Китай, і тоді більшовицькі загони їх зустріли на кордоні, де провели масові розстріли, а також згвалтування. Тут також можна провести паралель із Голодомором, адже йдеться не про нову націю, а про насильницьке руйнування традиційного укладу села. В Україні ж відбувався злам сили селянства, причому індивідуалістів на землі, яку вони захопили під час революції. Це селянство розуміло свою силу і з часів УНР мало політичну альтернативу. Тобто в Україні та Казахстані більшовики чинили одне й те саме — насильницьке перетворення провідної соціальної сили цієї нації.

Однак важливо зрозуміти те, чому саме західних істориків захоплює ідея, що держава може творити нові спільноти з етнічних меншин. Та тому, чому нещодавно в США відбулися масові протести. Науковці виходять із ситуації нереформованого капіталізму та неосмисленої колоніальної спадщини. І для них радянські 20-ті роки видаються привабливим експериментом — їм хочеться бачити, що держава була за людей. Тому так важко прищепити повне розуміння перебігу революції та її остаточного розгрому за Сталіна — і в українському, і у казахському разі.

— В одному з інтерв’ю серед найбільш шкідливих міфів в історії України ви назвали концепт Великої Вітчизняної війни. Чому?

— Ця концепція протилежна тому принципу, за яким будується сучасна Європа зокрема і світ загалом, — пріоритету прав людини. Велика Вітчизняна війна — це прославлення держави, що абсолютно ігнорує, якими методами ця держава здобула перемогу. Навіть Світлана Алексієвич, до якої я загалом ставлюся критично, пише про те, що на селі День Перемоги завжди зустрічали зі сльозами, тоді як у містах святкували.

Досвід війни — це досвід втрат і виживання, що зафіксований у так званих довідках про настрої населення одразу після війни. Люди постійно очікують нової війни, голоду. Коли 16—17 вересня 1941-го радянські війська відходили з Києва, вони збиралися знищити продуктові припаси, але кияни масово вийшли на вулиці, намагаючись це припинити. Аналогічний епізод був під час Української революції на одному із заводів Катеринослава. Радянська влада, яка залишала місто, намагалася вивезти з заводу бухгалтерію і гроші, але робітники заважали їй це зробити, розуміючи, що інакше їхні родини помруть від голоду.

Варто зазначити, що багато хто з тих, хто вижив у війні, помре під час голоду 1946 року, причому тоді голод був не лише в селі, а й у місті. Крім того, у той час почалися спалахи захворювання на тиф, але радянські газети про це не писали. Натомість писали про суботники, коли люди збиралися заривати сміття на вулицях, однак насправді йшлося про тиф.

Насамперед концепт Великої Вітчизняної війни — це ідеологічна зброя путінської Росії з усіма супутніми конотаціями, що абсолютно протилежні поняттям демократії, прав людини, самовизначенню націй. Протилежні вони також лівій ідеї в будь-якій інтерпретації, чому мене безмежно дивують деякі західні «ліві» симпатики Путіна.

«Жартую, що «Західну Україну приєднав» не Сталін, а дружина Хрущова»

— Часом лунають провокативні тези, які, можливо, були б корисними на початку 2000-х років для підважування народницької традиції. Але зараз, дозволю собі виразити суб’єктивну думку, вони не сприяють ані продуктивній дискусії, ані критичному осмисленню. Це заклики на кшталт «Українцям треба подякувати Леніну за те, що він створив Україну», «Українці, подякуйте Сталіну за приєднання Львова», «Українці творили Російську імперію і обгрунтували її імперську ідею, то хіба ж була Україна коло-

нією?» Як би ви радили це сприймати — задля вибудовування сучасної національної пам’яті?

— Насамперед із наукової точки зору подяка імперії за будування націй глибоко проблематична. Сучасна постколоніальна теорія акцентує увагу на нерівності, яка завжди присутня в імперській ієрархії. Це різниця між культурою, яку треба вивчати в Москві чи Петербурзі, і культурою, що вважається відсталою, селянською. Різниця між вживанням української мови та «загальнозрозумілої». Відтак це вже є імперською ситуацією.

Українські марксисти вже у 20-ті роки визнавали, що Україна за радянської влади лишається колонією і в економічному плані, зважаючи на баланс податків та інвестицій. У недавній книжці Стівена Величенка якраз ідеться про це, зокрема про виникнення української «лівої» опозиції більшовикам уже з перших кроків радянської влади. Цей економічний баланс не завжди був сталим, бо в першу п’ятирічку Україна отримала доволі значні інвестиції. Але тут ідеться про те, як ми її визначаємо, адже будування нових заводів не означає політичного визнання прав української нації. Українська мова не отримала визнання і вважалася мовою «селюків». Українська культура була затиснута в безпечний кут етнографічних ансамблів пісні й танцю, а модерна культура вважалася винятково російською. Усе це є імперською ситуацією. А імперська влада при цьому наче розлита в повітрі — її прояви скрізь, навіть у дрібницях. Нині в розумінні західної науки влада полягає не тільки в застосуванні насильства, а також у культурному гнобленні та репродукції несправедливих соціальних моделей, які нелегко одразу побачити. Наприклад, в асиміляції, яка проводиться начебто на прохання батьків дітей перевести школу на російську мову викладання (як це було у 50—60-х роках). Тобто країні не треба розташовуватися в Африці чи Азії, щоб бути колонією. Цілком можна бути колонією всередині Радянського Союзу, якщо не піддатися на малоросійство, адже в цьому разі й справді нема ніякої нерівності, можна дякувати Сталінові за все. І все-таки не він приєднав Західну Україну…

— Ви знаєте, що про це говорять навіть солідні історики, які дотримуються переважно лівих політичних поглядів.

— Між іншим, Хрущов хотів приєднати і Закерзоння. Про це свідчать документи в колишньому партархіві у Києві. Він хотів приєднати до України Крим ще 1944 року. Але чи справді це ініціатива Хрущова в концептуальному плані? Чи все-таки лише в політичному? Тобто якщо уявлення про українську націю вже існує після революції і полонені російської армії, які повертаються з Австрії та Німеччини, привозять із собою «летучки» Союзу визволення України з її картою, виданою мільйонним тиражем, то що вийде? Вийде, що більшовики відповідають на вже наявну традицію.

Тим паче, що дружина Хрущова — українка, народжена в Польщі, яка на початку 20-х років брала участь у спробах використати ідею возз’єднаної України для радянських геополітичних планів. Тому часто жартома я починаю свою відповідь з того, що це не Сталін приєднав Західну Україну, а дружина Хрущова, бо тоді ми повертаємося в часи Української революції, а справжня відповідь на це питання саме там.

Український рух став політичним викликом, який спричинив політичну відповідь Сталіна й Хрущова. І частиною цієї відповіді була висловлена Хрущовим думка про те, що можна використати українську ідею для розширення меж Радянського Союзу. Вона була не нова, її вже бачимо в матеріалах українського ЦК партії у 20-ті роки, та й Галревком 1920 року став результатом злуки УНР та ЗУНР. І це не означає, що українських націоналістів після 1939 року почали приймати до партії. Навпаки, їх почали вбивати з іще більшим ентузіазмом. Тобто будували не національну Україну, а радянську, яка в радянській імперії стане «вірною сестрою» Росії.

— Чим пояснити звучання тези на кшталт «подякуйте Сталіну»?

— Такі аргументи — це захист радянської спадщини. Мені здається, що дуже часто суперечки про те, чи була Україна колонією, зводяться до намагання показати, що імперський та радянський досвід був позитивним. Складно заперечувати те, що українці допомагали будувати імперію, але при всьому тому важко заперечувати нерівність в усіх сферах. Адже вони робили це не як «політичні українці» й навіть не як україномовні. Ці ідентичності, навпаки, піддавалися різним репресіям. 

Нинішні пошуки «прекрасного радянського минулого» виринають із кіл, які є радше проімперськими, ніж «лівими». У тандемі з ідеалізацією імперії відбувається і представлення українського націоналізму як винятково вузькоетнічного, радикального. Але він сьогодні не є таким, як і не був за часів Тараса Шевченка. Це тільки в кремлівській методичці путінська версія «Великої Вітчизняної» назавжди визначає характер українського руху як фашистського, а українськомовні українці автоматично стають «бандерівцями».

Того, що в радянських реаліях була відповідь на українські вимоги, ніхто не заперечує. Українізація стала відповіддю на Українську революцію. Але такою відповіддю також були терор і Голодомор. Отже, не дякуватимемо Сталінові за перенесення столиці до Києва!

Ольга СКОРОХОД

«Цензор.НЕТ»