Єднаймося навколо українських цінностей і справжніх українських героїв!

1 вересня виповнюється 75 років від часу, коли закінчилася Друга світова війна. Уже майже не залишилося її учасників, адже й наймолодшим фронтовикам нині понад 90 літ. Щоправда, у ролі переможців над нацистською Німеччиною нерідко виступають колишні «енкаведисти», які винищували і запроторювали до концтаборів представників західноукраїнських земель уже в повоєнні роки, та і їх уже не так багато. Отож пам'ять про Другу світову та її уроки мають нести вже молодші покоління. У незалежній Україні в них є всі умови для того, щоб позбутися міфів і брехні, які десятиріччями нав'язувала «совєтська», а потім путінська пропаганда, і усвідомити всю правду про той складний період в історії людської цивілізації.

Перемога Колими над Бухенвальдом не зробила українців вільними

На жаль, війни супроводжують людство протягом усієї його історії. Але якщо в часи Середньовіччя, говорять історики і філософи, війна була прибутковою для переможців, то сьогодні це надто затратна справа, яка в разі використання ядерної зброї ще й загрожує тотальним знищенням — і переможеним, і переможцям. Але, як пише Ювал Ной Харі у книзі «21 урок для ХХІ століття», навіть якщо війна — це катастрофа для кожного, жоден Бог і жоден закон природи не вбереже нас від людської дурості... Не варто недооцінювати людської глупоти. 

Ця глупота в правителів тоталітарного типу знаходила і знаходить вияв передусім у прагненні до пануванння — якщо не світового, то бодай над сусідами. 75 років тому було розгромлено диктатора Гітлера, котрий став символом такої параноїдальної, жорстокої глупоти, а сьогодні його естафету підхопив кремлівський Путлер, апетити якого нітрохи не менші, ніж у пріснопам’ятного Адольфа. Війни на Кавказі, у Сирії, загарбання Криму, окупація Донбасу це яскраво засвідчили.

Як це могло статися у ХХІ столітті, коли, здавалося, людство мало виробити імунітет проти спокус загарбання і нищення сусідової хати? У тім то й річ, що росіяни такого імунітету не виробили. Бо в їхні мізки вбивали і вбивають те, що колись їхній поет висловив такими словами:

«Но мы еще дойдем до Ганга,

Но мы еще умрем в боях,

Чтоб от Японии до Англии

Сияла Родина моя...»

Росіяни годувалися й годуються брехнею, не визнаючи того, що очевидне всьому світові: у вересні 1939-го Другу світову розпочали Німеччина та СРСР. Тож Кремль винен у розв'язанні війни та втягненні в неї України. 

Не дивно, що й складовою нинішньої гібридної війни проти України Росія обрала тактику «історичного братання», пов'язуючи його зі спільною історією боротьби з гітлерівською Німеччиною. Ясна річ, кожна жертва війни гідна нашої пам'яті. Але чи можуть простити українці палієві Другої світової і нищитилеві України Сталіну злочини, які своїми масштабами перевершують навіть злодіяння виплодка пекла Гітлера? Перемога Колими над Бухенвальдом не зробила українців вільними, і ще чотири з половиною десятиріччя з нас намагалися робити «рабів, підніжків, грязь Москви», кажучи гіркими словами нашого Пророка. 

Сталін, Жуков, Ватутін, «Путлер» — ланки одного ланцюга

Тепер, коли ми незалежні юридично й політично, можемо нарешті утвердитися в своїх переконаннях, бути вірними історичній правді. Але, на жаль, не у всіх моїх співвітчизників спала полуда з очей. Цьогоріч у травні знову довелося бачити, як чиновництво несло квіти до пам’ятника Ватутіну. Необхідно викорінити традицію вшанування таких нищителів українського народу, як цей горе-генерал, на чиїй совісті сотні тисяч утоплених у Дніпрі «чорносвитників» — мобілізованих на Лівобережжі чоловіків і юнаків, яких переважно без зброї і плавзасобів кинули форсувати Дніпро, бо ж генерали-лакузи мали подарувати Сталіну до 7 листопада Київ. У День пам’яті і примирення квіти треба покладати лише до тих пам’ятників, які не увінчують сталінських холуїв. 

Хтось скаже: Ватутін просто виконував накази Сталіна. Але хіба виконавець злочинних наказів не стає злочинцем сам? Нюрнберзький трибунал засудив підручних Гітлера? Засудив. А ми полигачам Сталіна квіточки носитимемо? Та й вина Ватутіна не лише в тупому виконанні наказів Сталіна. У величезних втратах під час форсування Дніпра він винен і безпосередньо — разом із Жуковим. Саме вони наполягли перед Сталіним, що Київ треба брати з півдня — з району Букринського плацдарму. А там круті береги, через що неможливо пересуватися танкам. Тим часом Київ можна було взяти з мінімальними втратами, якби повели наступ із півночі, де сусідній Центральний фронт генерала Рокосовського 22 вересня захопив плацдарм на правому березі Дніпра 35х35 кілометрів. 

Цей «випендрьож» Жукова і Ватутіна, які не підтримали плану Рокосовського, коштував надто дорого. За офіційними даними, у боях за Київ і Дніпро загинули 417 тисяч бійців. Проте історики вважають їх заниженими і говорять про мільйон жертв нездалого командування Сталіна, Жукова та Ватутіна. 

Письменник Анатолій Дімаров писав, що «чорносвитників» іноді гнали в бій, давши в руки по півцеглини, — щоб кидали на німців, хай ті думають, що то гранати. Відомо, що на нараді в Требухові у середині вересня 1943 року, коли постало питання, як навчити й обмундирувати 300 тисяч мобілізованих юнаків, Жуков заявив, що нічого голову ламати, усі «хохли» — зрадники, чим більше, мовляв, у Дніпрі потопимо, тим менше після війни доведеться до Сибіру засилати...

До речі, невмілим, убивчим керівництвом відзначився Ватутін і під час битви на Курській дузі. А в молодості брав участь у нищенні армії Нестора Махна, залишків армії УНР, повстанців Холодного Яру, повстанців на Полтавщині (1920—1921 рр.). 

Українці, нащадки закатованих, убитих, утоплених у Дніпрі, свідомі громадяни незалежної України мають зробити все, щоб із міст і сіл прибрати пам’ятники кривавому «визволителеві». Нести до нього квіти — це зневажати себе, свою націю, свою державу. Ті ж, хто прикриває злочини Ватутіна і йому подібних, самі підлягають осудженню, бо такі дії підривають єдність народу, обдурюють його на догоду паліям гібридної війни проти України.

Коли врешті запрацює СБУ? Чи там не розуміють, що в тяжкі часи російсько-української війни різні перебільшення (брехливі) внеску СРСР у перемогу над нацизмом, прославляння горе-полководців, встановлення чи відновлення пам’ятників їм дає змогу російським агресорам підло й брехливо словами про спільну історію, перемогу плести сіті для довірливих і необізнаних наших громадян із метою створення «руского міра», в якому на Україну чекає розпад і смерть, а на українців — новітні Колима і Бухенвальд?

Українці! Ми обрали життя в незалежній Україні і маємо позбутися застарілих, нав’язаних «совєцькою» пропагандою поглядів на себе і своїх героїв. Якщо хочете війни і смерті для себе, виправдовуйте російську імперію. Вона прийде до вас і забере все, зокрема життя ваше і ваших дітей. 

В Україні сьогодні є справжні герої — її оборонці. Їх і лише їх маємо сьогодні бачити героями! Та їхніх попередників у боротьбі за незалежність нашої країни — вояків армії УНР і УПА, дисидентів, героїв Небесної сотні.

Від часу проголошення незалежності України минуло майже три десятиріччя, а багато моїх земляків продовжують поділяти міфи, легенди і брехню Радянського Союзу. Кому незрозуміло, що у видозмінену на комуністичний кшталт російську імперію московити затягли нас військовою агресією, вбивши тисячі українців у 1917—1922 роках, а потім знищивши мільйони голодоморами, колективізацією, розкуркуленням, репресіями, засланнями — бо боялися прагнення нації до свободи...

Під час Другої світової війни «есесерівці» знищували українців у бездарно організованих боях із німцями, приписували поголовне зрадництво і виселяли до Сибіру, морили в тюрмах і концтаборах гірше за гітлерівців. У 1991 році ви, мої дорогі земляки, зробили правильний вибір. Чого ж вам, тим, хто й сього-

дні молиться на старих імперських символів, не вистачає? Хочете гинути, як худоба в «руском мірє»? Іти воювати за «Путлера»? Куди будете тікати? Вас ватутіни поженуть воювати в Сирію чи іншу країну. І ніхто не дізнається, де й могила ваша, бо це ж стиль росіян — вони навіть своїх дітей, вбитих у загарбницьких війнах, зраджують під тиском влади. 

Кати Сталін, Жуков, Ватутін.., Путін — це ланки одного ланцюга. І якщо не хочете, щоб тим ланцюгом вас скували і потягли до пекла, зітріть зі своїх очей полуду, яка заважає вам бачити історичну правду. 

Історична правда — вічний ворог імперської Росії. Тож із правдою про Другу світову війну Кремль воював ще під час війни. Згадайте хоча б інсценізацію з підняттям прапора над рейхстагом. Його підняли українці Петро Щербина й Олексій Берест. Але ГПУ призначило «піднімачами» росіянина Єгорова і грузина Кантарію (бо ж Сталін із Грузії). Петро Щербина, до речі, мусив після війні тікати з України, бо розповідав правду про прапор над рейхстагом, через що його почали переслідувати «кадебісти». 

Одним із найбільших «зашкварів» серед російських міфів про війну є те, що прапор політвідділу 3-ї ударної армії, призначений «прапором Перемоги», над рейхстагом так і не побував, але саме його «москалі» носять на своїх парадах як прапор Перемоги. Сьогодні історики України і світу багато зробили для відновлення історичної правди про Другу світову, і треба лише читати ці праці, статті, а не брехню «путлерівців». 

Виправдовуючи агресію в минулому, «Путлер» хоче здобути індульгенцію за сучасну агресію 

От написав ці два слова — історична правда — і хочу запитати своїх земляків: чи часто ви заходите на сайт під такою назвою? Чи лише сидите на голці медведчуківсько-пропутінських телеканалів?

Недавно, 10 серпня, прочитав на «Історичній правді» цікавий матеріал Владислава Гриневича, директора Інституту дослідження території і ландшафту пам’яті Бабиного Яру. Назва публікації — «Путін про пакт Молотова — Ріббентропа і Бабин Яр: неоімперські амбіції та інструменталізація історії». 

Поштовхом до її написання стала поява статті Володимира Путіна «75 років Великої Перемоги: спільна відповідальність перед історією і майбутнім». Владислав Гриневич цитує знакову резолюцію Європарламенту «Про важливість збереження історичної пам’яті для майбутнього Європи» від 17 вересня 2019 р., в якій дано правдиву оцінку союзу Сталіна й Гітлера напередодні Другої світової війни: «80 років тому, 23 серпня 1939 року, — зазначається в документі, — комуністичний Радянський Союз і нацистська Німеччина підписали Договір про ненапад, відомий як пакт Молотова — Ріббентропа, і його секретні протоколи, розділивши Європу і території незалежних держав між двома тоталітарними режимами та згрупувавши їх у сфери інтересів, що відкрило шлях до виникнення Другої світової війни». Окремий пункт резолюції нагадує й про те, що «нацистський і комуністичний режими здійснювали масові вбивства, геноцид та депортації й спричинили безпрецедентні втрати життя і свободи».

«Висновки європейців грунтуються на правді історії, — зауважує Гриневич. — Однак у нинішнього президента Росії Володимира Путіна, схоже, власні критерії правди й уявлення про історію. Його свіжа стаття про минулу світову війну — така собі філіппіка проти європейців. Якщо вдуматися, то навіть назви обох текстів у смисловому плані тісно корелюються. На противагу європейцям Путін услід за Сталіним обстоює миролюбний характер СРСР і знову та знову повторює заяложену радянську пропагандистську тезу про те, що Країна Рад завжди робила усе можливе, аби врятувати світ від війни». А чого іншого чекати від «Путлера», який є просто Сталіним-2? Виправдовуючи агресію в минулому, він хоче здобути собі індульгенцію як агресор сучасності. І його брехливі твердження про Другу світову — це як постійні постріли на Донбасі із забороненої Мінськими домовленостями зброї. Постріли в душу довірливих, неосвічених людей, які не мають імунітету до кремлівської пропаганди. 

Тож мій крик душі до земляків: не будьте довірливими й неосвіченими «хохлами»! Будьте українцями, які знають справжню історичну правду і про Другу світову війну, і про тих паліїв Третьої, які почали з Криму й Донбасу. Україні випала тяжка, але героїчна доля: зупинити ката, відкинути за свої кордони і врятувати світ від катастрофи. Відтак єднаймося навколо українських цінностей та українських героїв, а не трухлявих божків імперії, які прагнули потопити у Дніпрі якомога більше українців, щоб менше довелося вивозити до Сибіру...

Володимир РОМАСКЕВИЧ,

заслужений працівник культури України, лауреат премії та відзнак «Знак пошани», «За сприяння Збройним силам України» Міністерства оборони України, «За сприяння охороні державного кордону України» Державної прикордонної служби України