Історик Сергій Єкельчик: «Як би Путін не намагався довести зворотне, не більшовики створили українську націю. Вони в 1920 році зустріли її вже усталеною»

У 2020 році ми відзначаємо століття складної низки епізодів, які ознаменували останній етап Української революції  і  які традиційно вважаються її кінцевими датами та початком більшовицького панування в Україні. Наслідки більшовицького проекту «радянської України» визначали життя кількох поколінь українців і значною мірою відчутні тепер — у політичному житті, масовій культурі та мововжитку. Де саме межа між Україною революційною та «совєтською», у чому можна вбачати спадщину визвольних змагань? «Цензор.НЕТ» поспілкувався з провідним дослідником ідентичності та політики пам’яті в СРСР — канадським істориком, професором Університету Вікторії та головою Асоціації україністів Канади Сергієм Єкельчиком, який завершує рукопис англомовної історії Української революції.

Наша розмова відбулася у дні, коли увага світу прикута до революційних протестів у Білорусі, які українські коментатори іноді називають народженням білоруської політичної нації. При цьому мається на увазі, що сучасна українська політична нація народилася на Майдані під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Чи це справді так, чи ми не забуваємо про революцію 1917—1921 років? Чому Українська революція водночас виграла і програла? Чи підозрювала українська радянська еліта, яким розгромом завершиться їхній проект у 1933-му? На основі чого створюється радянське малоросійство і як сьогодні реагувати на пораду подякувати Йосипу Сталіну за приєднання Львова?

Голодомор є останнім моментом Української революції. Більшовики таким чином розв'язали проблему спротиву селянства й української політичної нації

— Перша світова війна дала можливість українському руху вийти на фінальну політичну пряму. Однак більшовики цього не розуміли й жили ідеєю «світової революції». Що коїлося в їхніх головах? Як і коли вони усвідомили, що не вийде «світової революції», а з українським рухом потрібно рахуватися?

— Насамперед Українська революція стала неприємним сюрпризом для загальноросійських політиків будь-якої орієнтації. Ніхто не думав, що після царських нагінок на український рух та культуру політична мобілізація українців відбудеться так швидко. Дослідження національних рухів інших народів та галицької моделі зокрема показують, що потрібна тривала копітка праця поколінь національної інтелігенції. Потрібні газети, книжки, читальні, якась практика політичного представництва. На підросійській Україні все це було лише уривками між 1905-м  та 1907 роками, залишки національних інституцій знищено з початком війни у 1914 році. Національної школи та можливості вживати українську мову в діловодстві не було зовсім.

Але Перша світова війна змішала всі карти. Вона зробила українське питання важливим інструментом міжнародної політики. Галицькі українці та політичні емігранти з Російської імперії отримали доступ до українських військовополонених у німецьких та австрійських таборах. Мільйонними накладами видавалися карти українських етнічних земель. Але цього не було б достатньо, якби не постала можливість українізації армії. Навіть для зовсім національно несвідомих солдатів українська ідентичність раптом стала важливою, бо вона поєдналася з поверненням в Україну, яка, можливо, вийде з війни чи дістане потужну підтримку союзників. Вони не хотіли пропустити й гаданого розподілу землі. У спогадах Юрія Тютюнника є прекрасний епізод із його перебування на службі у Криму 1917 року, коли на зборах вояків він спочатку просить підняти руки українців, тоді — малоросів, а потім — «хохлів», а далі — всіх разом. І підноситься ліс рук. Так українська ідентичність стає привабливим вибором. Звісно, небагато з тих «хохлів» та «малоросів» лишиться в українському таборі, коли дійде до визначальних битв із більшовиками та білими, але й поразки гартують націю, підштовхують людей до вибору й вірності. Михайло Грушевський добре це розумів і саме тому зробив похорон героїв Крут державною церемонією молодої УНР.

Більшовики ж на це не зважали під час першої війни проти УНР наприкінці 1917-го та на початку 1918-го. Володимир Ленін слав телеграми, щоб відвантажували хліб вагонами, а антиукраїнський терор здавався прийнятною частиною «класової війни». Хоч насправді він так само міг відбивати настрої російської та російськомовної публіки царських часів.

— Коли більшовики зрозуміли, що треба йти на поступки українству?

— Зміна офіційної позиції реально починається вже після другого приходу більшовиків у 1919 році. Вони стикаються з серйозним спротивом селянства і розуміють, що УНР є не порожньою формою, а альтернативою їхній владі. Принаймні це розумів Ленін, який закликав до поступок у національному питанні, — інша річ, чи їх було запроваджено на місцях. Наприкінці 1919-го, коли Червона армія добре показала себе в так званій російській громадянській війні, Леніну потрапив до рук збірник документів про голосування під час виборів до Установчих зборів у 1917-му. Після цього він написав невеличку статтю, де зауважив, що в більшості українських губерній перемагали українські есери та соціал-демократи. Його висновок —  треба не заперечувати права на існування української мови. Ясна річ, що це не принципова позиція, а висновок з українського досвіду 1919 року.

Коли більшовики завойовували Україну в лютому 1919-го, то одразу почали встановлювати кооперативи та радгоспи, щоб почати заганяти селянство до «комуністичного раю». Селянство миттєво повстає проти цього, і вже в цей момент у головах більшовицьких лідерів селянське питання поєднується з українським. У цьому причини певних поступок у національному питанні, але в цьому ж — і теоретична база Голодомору. Ця асоціація між селянським питанням та українською ідентичністю підтверджує необхідність існування радянської Української республіки. Але з мовою поки що більшовики  дати собі раду не можуть. І це дуже показово для більшовицької влади: є політичні директиви, але реалії такі, що більшовицьке керівництво на місцях української мови не знає, знати не хоче й не збирається її запроваджувати.

8 листопада 1920 року більшовики штурмують Перекоп, перемагаючи війська Врангеля. Це стає для них символічним моментом завершення громадянської війни й остаточного встановлення радянської влади. Хоч насправді вони ще матимуть різноманітні повстання в Україні — отаманів Холодного Яру, Другий зимовий похід армії УНР. Іще будуть тривалі перемовини з Польщею. Але більшовики хочуть завершити свій наратив штурмом Перекопу, бо він героїчний. Між іншим, українці тут не фігурують, хоча реально в розгром білих величезний внесок зробила селянська армія Нестора Махна.

— Питання України в дипломатичному плані вирішиться тільки навесні 1921 року — Ризьким мирним договором із Польщею, за яким землі УНР відходили до більшовиків. Але завершилося це й суб’єктністю УСРР. Як доходили до цієї суб’єктності?

— Так, Ризький мир у березні 1921 року часто вважають датою завершення Української революції. Представників УНР не допущено до участі в перемовинах. Натомість за радянську Україну мирний договір  підписують Еммануїл Квірінг та Юрій Коцюбинський. У цьому вузько політичному сенсі, власне, й говорять про поразку. Але як бути з народним рухом за свою землю й мову, який відтепер був пов’язаний з уявленням про власний уряд? Із наростанням народного спротиву більшовикам пам’ять про УНР міфологізується, очікують «повернення Петлюри». Більшовики мусять рахуватися із цим.

Більшовики були свідомі щодо того, що Комуністична партія в Україні складається здебільшого з росіян та євреїв. Той невеличкий відсоток українців, які там були, здебільшого взагалі не знав української мови. Так вони відповідали в анкетах. І цьому усвідомленню проблеми відірваності від місцевого населення допомагає боротьба отаманів, повстання українського селянства. Тому 1923 року Комуністична партія дає вказівку про початок українізації. Між іншим, західні науковці зазвичай розглядають політику коренізації у відриві від НЕПу. Тоді коренізація не нагадує поступки  селянству та визнання довгої тіні національних політичних проектів 1917—1921 років. Тоді її можна представити як турботу більшовиків про пригноблені народи. Але в контексті НЕПу це має вигляд поступки. І це тому, що головна мета радянської влади — отримати хліб.

Із цього випливає дуже важлива річ: ми не мусимо думати про 1919 рік як про час, коли радянська влада зрозуміла, що українське селянство має силу. Навпаки, більшовики розуміли, що українське селянство — це проблема. Для них питання прав української мови, питання розвитку української культури та освіти поєднується зі збройним спротивом селянства. Саме в таких категоріях Сталін думатиме у 1932—1933 роках, і з цього виростає Голодомор. Тому повстання проти колективізації 1929—1930 років та Голодомор є фактично останніми битвами Української революції. Більшовики водночас знищують українське селянство й українську політичну націю, яка постала в час революції. Після цього вже серйозно не гралися в українізацію. Українізація стає поверховою. І столицю більше нема сенсу тримати біля російського кордону — її можна повернути до Києва. Отже, якщо можна говорити про суб’єктність УСРР, то для Кремля вона була вимушеною та тимчасовою, але для ватажків українізації —  справжньою.

У 20-ті роки українська влада дозволяла собі говорити від імені українського народу

— Ми говоримо про мову, сприймаючи її як основу ідентичності для українців. Чи можемо вести мову ширше про культурні, національні коди?

— Іще до революції святкування днів Тараса Шевченка і збереження української мови були найпомітнішими вимогами українського руху. Ленін — прагматичний і цинічний політик  — доволі пізно відкриває для себе українську справу. У 1914 році Володимир Ілліч був у Кракові, і він згадує в листі до матері, що там разом із дружиною відвідав вечір пам’яті Тараса Шевченка. Радянські художники не наважилися зробити картину «Ленін у вишиванці під час Шевченківських днів», але на нього та подія справила враження. Тоді ж Ленін написав для депутата Державної думи від України Григорія Петровського (малороса, який української мови не знав) лист із протестом проти заборони святкування в Російській імперії дня народження Шевченка.

Коли в 1919 році більшовики взяли Київ, то одразу вирішили збудувати нові пам’ятники. Пам’ятники того часу зазвичай абстрактні й кубістські, із тимчасових матеріалів. Пам’ятник Карлу Марксу вони встановили на Майдані. На Софійській площі були бюсти Леніна і Троцького, а на Царській площі (тоді — ІІІ Інтернаціоналу, тепер —  Європейській) — бюст Шевченка роботи відомого скульптора Балавенського. Це показово: бачте, царська влада не дозволяла створити пам’ятник Шевченку, тому це мусимо зробити ми. Хоч при цьому українською ця влада анітрохи не видається. Бюст Шевченка простояв кілька місяців, бо в серпні армія Денікіна взяла Київ водночас з українським військом, витіснила з нього загони УНР та галичан, і білі шаблюками порубали всі ці пам’ятники.

Словом, на 1921 рік більшовики розуміли, що українці мають усталені вимоги, які треба визнавати хоча б декларативно. Це не виключає того, що більшовицькі солдати стрілятимуть у портрети Шевченка під час взяття Києва, бо для них це символ петлюрівщини. Але на рівні державних прокламацій є розуміння, що Шевченко — це те, що треба дати українцям. Є й практичний вимір, який також зумовив українізацію. Для того, щоб достукатися до селян і переробити їх на той лад, який працюватиме для радянської  влади, треба дати їм початкову освіту українською мовою. Якщо навчати їх російською, то як бути з тезою про Росію як тюрму народів?

— Ви згадали, що Голодомор 1932—1933 років став наслідком цих процесів. Однак іще на початку 20-х відбувалися значні репресії проти донських козаків і народів Середньої Азії. В Україні більшовики змушені були cпершу відступити й лишити розвиток українства. Чим українці тоді так вирізнялися?

— Так, уже відбулися так зване «розкозачування» і спроби радикальних трансформацій суспільства в Середній Азії. Мені здається, що більшовики із самого початку розуміють, що проект Української держави та ідентичності був найбільш розвиненим серед меншин Російської імперії, які більшовикам вдалося затягнути назад до вже більшовицької імперії. Тому Україна була тим зразком, на якому випробовували національну політику: спочатку піти на поступки після початкового терору, а тоді притиснути міцніше і знищити політичну націю. І це стосується Голодомору.

Станіслав Кульчицький пише, що Голодомор починається з того, що норми збирання зерна для України встановлюються на рівні, який вищий за інші чотири сільськогосподарські регіони в РРФСР, разом узяті. Хоча ніколи: ні до, ні після того — Україна не збирала стільки врожаю, як у тих чотирьох регіонах. Тобто це було свідомою політикою з огляду на економічну й політичну потреби. Бо Україна вела перед у час коренізації. Українська влада у 20-ті роки дозволяла собі говорити від імені українського народу. Згадаймо, скажімо, славетну вимогу наркома освіти Олександра Шумського зробити головою Комуністичної партії України українця, а не росіянина чи єврея. І оцим моментам сталінський режим ніяк не міг дати ради, поки не зламали опору селянства. Тому Голодомор є завершенням 20-х років. Але також він є й завершенням Української революції  — із точки зору реальних соціокультурних процесів.

Показово, що, власне, після Голодомору розпочинають будувати нові величні, але «соцреалістичні» пам’ятники Шевченку по всій Україні: у Харкові, Києві, Каневі. Не до Голодомору, а після нього. Це вже не було задоволенням вимог української політичної нації. Наприклад, у По-лтаві у 1920-х встановили пам’ятник Тарасу Григоровичу авторства Івана Кавалерідзе у стилі кубізму (але в СРСР кубізм був заборонений, тому для нього знайшли термін «конструктивізм»).

Великий терор в Україні розпочався в 1930 році з розгрому української нерадянської інтелігенції

— Чи правильно я розумію, що ви трактуєте Голодомор як атаку на українську політичну націю?

— Так, саме в такому сенсі. Бо революція створила українську політичну націю. І вона її створила, як вважають науковці, не тільки етнічною. Бо були етнічні росіяни, німці та євреї, які підключилися до цього проекту, було сприйняття кримських татар  як природних союзників. Тобто він був більшим за чисто етнічний, але в його основі лежало уявлення про те, що українці мають право на Батьківщину. І це уявлення створили не більшовики, як би Путін не намагався довести зворотне. Звісно, більшовики не створили України, а зустріли концепцію модерної української нації розробленою і усталеною, в широкому обігу та народному мисленні.

Цікаво, що перше обгрунтування ідеї незалежності в термінах сучасного народоправства надав у 1895 році Юліан Бачинський — марксист із Галичини, згодом голова місії УНР в Америці. Сьогодні ми любимо згадувати про самостійника Миколу Міхновського з його юридичним аргументом, що Переяславська рада 1654-го, з точки зору закону, ні до чого не зобов’язувала українців, але тоді, коли писалися універсали Центральної Ради, він мав обмежений політичний вплив. Грушевський узагалі вважав його авантюристом.

— Сьогодні юридичний аргумент був би переконливим…

— Саме так! Та навіть у 1920 році він сприймався б зовсім інакше. А Бачинський обгрунтував ідею незалежності з соціально-політичних міркувань і прав нації з точки зору модерної теорії імперіалізму й колоніалізму. Він вважав, що Україна має бути незалежною, тому що імперська система є несправедливою й експлуататорською. Для вільного економічного й культурного розвитку народних мас потрібна власна держава.

— Як функціонувала ця політична нація у 20-х? Як уживалися діяльність націонал-комуністів і розвиток високої української культури з візією більшовиків, які мали за мету перетворити її на «пролетарську»? Наскільки тогочасна політична й інтелектуальна еліта припускала, що вона радянській владі насправді непотрібна?

— Це неймовірно важливе питання, про яке можна не одну книжку написати (і про це вже чимало написано Мейсом, Лібером, Шкандрієм, Кульчицьким, Єфіменком). Коли я вперше почав читати газети 20-х років, вони мене вразили. Ідеться про провідні газети УСРР: «Вісті», «Комуніст». Я очікував, що у 20-ті роки в урядових газетах буде значно більше про українську культуру і права українського народу. Аж ні — усе це там дуже маргінальне. Навіть про Шевченка писалося, що він був «поетом-незаможником»,  тобто велася повна інструменталізація національного символу під політичні завдання на селі.

Отже, держава контролювала політичний вимір, тоді як українській інтелігенції було дозволено розвивати та захищати культуру — ще одна поступка, про які ми вже говорили. А українська інтелігенція не була однорідною. Радянська влада ділила українську інтелігенцію (так само, як і в інших республіках) на два табори. Перший табір — буржуазно-націоналістичний, який «поки що треба терпіти», і його головою більшовики хотіли зробити Сергія Єфремова. Сюди можна віднести й Михайла Грушевського, який повертається з еміграції 1924 року, хоча він стратегічно намагався «заманіфестувати» себе соціалістом. Троцький таких називав «попутниками», тобто такими, які йдуть поруч із більшовиками лише певну частину шляху. Більшовики вважали їх ворогами й ніколи не розглядали частиною радянської культури. Я думаю, що арешт Грушевського та Єфремова планувався із самого початку. Ми знаємо, що за ними стежили. Їх завжди критикували, особливо Єфремова. І їх фактично було знищено процесом «Спілки визволення України». Це доволі рано — 1930 рік. Тобто Великий терор в Україні починається в 1930 році з української нерадянської інтелігенції.

Зі щоденника Єфремова чітко видно, що він ненавидить більшовиків і розуміє, що й більшовики його ненавидять. Але він думає, що вони не наважаться його знищити чи навіть звільнити, бо він є знавцем української літератури, а більшовики не мають таких фахівців. Окрім того, він вважав, що більшовикам потрібно було показати українцям Польщі, що в СРСР українська культура вільно розвивається.

Метою процесу «СВУ» було зламати авторитет української дореволюційної інтелігенції, яка не ідентифікувала себе з радянською владою. А після цього, у 1933-му, дійшла черга й до української інтелігенції, яка позиціонувала себе як радянська. Це той табір, який схилявся до марксизму й соціал-демократії й повністю ідентифікував себе з проектом радянської України: Шумський, Скрипник, Хвильовий (останній, як відомо, був чекістом під час революції). Саме ці люди за кілька років до того вели боротьбу проти Єфремова і Грушевського. Вони боролися за принцип поєднання українського патріотизму й розбудови української нації з радянською владою. Багато хто вийшов із «боротьбистів» і загалом із лівого крила українських есерів та соціал-демократів. На відміну від цього революційного покоління, Єфремов та Грушевський не вірили в можливість поєднання української нації з більшовицькою ідеологією.

Тож із Єфремовим розправляються в 1930-му. Грушевський іще живе кілька років, висланий у Росію, після короткотривалого арешту й навіть повного зі-

знання. Тоді помирає саме у «правильний»  час у 1934 році за дещо підозрілих обставин. Але загалом це покоління творців модерної української ідентичності було розгромлене раніше, вони вже не побачили розгрому радянської української культури, знищення колишніх «боротьбистів» та галичан, що після 1920-го лишилися у великій Україні й наполягали на політичному вимірі радянської версії української суб’єктності.

Селяни, які не підтримали УНР свого часу, у 20-х чекали приходу Петлюри

— Навіщо більшовикам знадобилося знищувати українське радянське покоління, якщо воно визнавало ідеологічну єдність у межах Радянського Союзу?

— Із тієї ж причини, з якої організували Голодомор,  — українські радянські митці так само були представниками української політичної нації. Тобто вони вважали себе представниками тієї України, яка вийшла з революції. Відомий анекдот про Скрипника, хоча іноді кажуть, що це робив Панас Любченко. Буцімто коли він їздив до Москви, то брав із собою перекладачів із російської, хоча російську він, звісно, знав.

—  Тобто брати перекладача з російської  —  це не сучасний креатив?

— Не сучасний, але дуже актуальний. Вони вважали себе носіями революційної української ідеї, єдиними легітимними захисниками українства від великодержавного шовінізму (натомість Петлюру викривали  як націоналіста). Трагедія цього покоління почалася з 1933 року, коли воно зрозуміло, що фактично привело республіку до Голодомору. І одразу після цього почалося знищення й самого покоління, і, власне, політичної ідеї України.

У цьому плані показовим є знищення чи зникнення кобзарів як цілого пласту традиції. Воно стається не через «розстрільний з’їзд», як свідчить легенда, хоч індивідуальних кобзарів справді репресували, а через те, що було запроваджено міліцейський контроль за пересуванням людей як у селі, так і в місті та знедолено селян, які раніше підтримували цих мандрівних музик. Тобто сама система відкидає традиційну українську культуру. Селянство чинить спротив її зникненню. І цей спротив висловлюється як у повстаннях 1930 року, так і в пам’яті про «отаманів», яка сьогодні знаходить своє втілення в епосі про Холодний Яр.

— Наскільки реальною була ностальгія за УНР?

— Є цікавезні свідчення з 1941 року. Коли прийшли німці, то на селі були сподівання, що й Петлюра повернувся з німцями. У глибинці  зберігалася пам’ять про УНР і були очікування, що «німці розженуть колгоспи й роздадуть землю». То був дуже короткий момент, коли люди сподівалися на прихід Петлюри. На словах німці були проти колгоспів, але в реаліях їм, так само, як і Сталіну, потрібно було викачувати продукти з українського села. Тому колгоспи вони затримали.

До речі, Єфремов у щоденнику наприкінці 20-х (це час, коли Петлюра вже загинув, а процес над його вбивцею Шварцбардом, до речі, широко висвітлювався в радянській пресі) писав: був, мовляв, на базарі, а там ширяться розмови, що Петлюра прийде. Пам’ять про Українську Народну Республіку трансформувалася у мрію, ідеалізацію складного минулого. Іронія в тім, що в час її існування у 1918—1920 роках підтримка селянства була дуже мінливою. УНР не змогла встановити реального контролю над селом. А от після того, як вона загинула й більшовики показали своє справжнє обличчя, тоді пам’ять про УНР було переосмислено у плані наївно-монархічної легенди —  мовляв, прийде Петлюра й усе зробить.

Тепер іноді можна почути, що Україна зробила помилку, не відновивши у 1991 році офіційно Української Народної Республіки. Відбулася передача клейнодів від президента УНР в екзилі Миколи Плав’юка до Леоніда Кравчука. І тепер усе популярнішою стає думка, що було б добре українську державність відновити від січня 1918-го. Тим паче, що вже повернули військову форму з апелюванням до зразків УНР і Української держави.

Перенесення столиці з Харкова до Києва було сигналом про те, що більшовики більше не бояться ані селянського повстання, ані української інтелігенції

— Після цього розгрому української політичної нації настає друга половина 30-х років. І більшовики починають творити загальну радянську ідентичність. Вважається, що ця сталінська концепція призвела до так званого радянського малоросійства, яке ми відчуваємо й сього-дні. У чому воно полягало і як творилася та концепція?

— Після того, як Україну було зломлено й остаточно упокорено, починають будувати образ нової України. Я вже згадав про пам’ятники Шевченку в сталінському стилі. Також робиться акцент на Україні етнографічній (гопак та шаровари). За Сталіна створюють академічні (які сьогодні є національними) ансамблі — ансамбль імені Вірського (1937 рік) і хор імені Верьовки (1943 рік). Але найбільшим символом цього є перенесення столиці з Харкова до Києва у 1934 році. Це було сигналом того, що більшовики більше не бояться селянського повстання на Правобережжі. Не бояться вони вже й української інтелігенції, й політичного класу, який проводив українізацію. Вони думають, що упокорили Київ як столицю УНР. І за Сталіна легко відновили малоросійство, що існувало в царській Росії. Те саме, яке під час революції УНР не дуже затишно почувалося в Києві.

—  Чому було так легко відновити малоросійство?

—  Тому що воно вже існувало в дореволюційному плані —  як тепер пишуть, «за царя й кобзаря». Тобто можна було бути монархістом і регіональним українським патріотом. Західні дослідники Другої світової пишуть, що, коли «ОУНівці» в 1941 році дісталися Східної  України й почали проводити там роботу серед населення, то вона спочатку відбувалася досить добре. Люди погоджувалися, що вони за Україну і проти німців, а також проти Сталіна. Але відмічають такий момент: у визначенні поняття «свої-чужі» населення Сходу України не розрізняло українців та росіян, натомість галичан виокремлювало як не зовсім «своїх». Націоналістичні мемуаристи списують це на ефект радянської пропаганди. Цю тезу підхоплює частина західних науковців, стверджуючи, що більшовики таки створили радянський народ.

Але мені здається, що в цьому разі не варто давати забагато кредиту більшовикам, бо це уявлення в населення було й до них. Досить довго існувала офіційна аксіома царської Росії про «троє племен російського народу», а уявлення про православну спільноту існувало ще довше. Ці уявлення були настільки усталеними, що до них дуже легко було повернутися, особливо у великих містах та індустріальних зонах. Сталін це усвідомлює, тому пере-орієнтовує всю пропаганду на слов’янське єднання, відроджує царські репрезентації Олександра Невського та Богдана Хмельницького. І тому нема чому було дивуватися, чого  люди, які говорили, що вони проти Сталіна, із поверненням Червоної армії почали говорити, що це повертаються «наші».

Ольга СКОРОХОД

«Цензор.НЕТ»

(Продовження в наступному номері.)