Знекровлення духу: як Росія привласнювала культурну спадщину України

(Закінчення. Початок у № 31 від 29 липня та № 32 від 5 серпня 2020 року)

У стилі найгірших традицій Російської імперії протягом 20—30-х років  ХХ століття продовжувалося цілеспрямоване концентрування історичних та культурних цінностей у так званих «всесоюзних» установах. Ініційоване директивними органами з Москви і закріплене відповідними наказами українських міністерств, які просто дублювали надані згори вказівки, передання колосальних пластів визначних пам’яток музеям, архівам, бібліотекам Москви та Ленінграда коштувало Україні величезної кількості унікальних раритетів.

Драматичним прикладом втрат українських культурних цінностей у той період може бути доля Чорноморського центрального військово-морського архіву, який було вивезено до Ленінграда. Він формувався протягом понад 100 років (по 1918 р.) і містив велику кількість важливих документів не лише суто з питань розвитку Чорноморського флоту, а й з історії міст і сіл Півдня України. Архів знаходився в Миколаєві. Починаючи з 1924 року, за рішеннями спочатку російських, а потім всесоюзних органів із Миколаєва до Ленінграда почали відправляти документи першої і другої половини ХVІІІ століття, а також ХІХ — початку ХХ століття. Процес  практично завершився вже на початку 1930-х років, коли 1 червня 1934-го до Ленінграда було відправлено 11 залізничних вагонів із матеріалами фондів Чорноморського центрального військового морського архіву.  Залишки документів (фактично в розсип) 5 червня були передані до Миколаївського обласного державного архіву. Перед цим мало місце масове знищення ліквідаційною комісією стародруків і документів із фондів цього архіву.

У документах також згадується про передачу до Москви альбому графині Собанської з автографом Олександра Пушкіна. На виконання постанови РНК СРСР «Про організацію Державного музею О. С. Пушкіна» від 4 березня 1938 року до Державного українського музею (нині Національний художній музей України) звернувся виконувач обов’язків завідувача музею О. С. Пушкіна Н. Карташов із проханням передати автограф поета в альбомі графині Собанської (запис вірша «Що в імені тобі моєму?»), про який він довідався з публікації кінця 1920-х років в одному з наукових збірників. У листі, датованому 13 травня 1938 року, рекомендується передати альбом «до Москви через фельд’єгерський зв’язок НКВС». Відтак альбом довелося віддати.

Одним із характерних факторів втрати українських культурних цінностей та джерелом поповнення колекцій музеїв, архівів та бібліотек на території Росії стали всесоюзні виставки, після яких експонати, отримані в тимчасове користування від українських установ, не поверталися власникам і залишалися у фондах російських установ. Як засвідчують документи, нерідко, щоб отримати потрібні предмети чи твори мистецтва, замість переговорів щодо цього та добровільної згоди сторін мало місце зловживання всесоюзним або столичним статусом, використання адміністративних важелів та відвертий тиск на українські інституції. Драматичним прикладом таких дій російських музеїв та російської влади стала доля визначних експонатів із фондів сучасного Національного музею мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків, яких не повернули з виставок у Москві та Ленінграді протягом 1930—1940-х років. 

Так, у 1934 році в СРСР відзначали 100-ліття від дня народження автора визначної пам’ятки східної писемності — поеми «Шах-наме» — Фірдоусі. Із цієї нагоди у Москві в Державному музеї східних культур (у тогочасних документах він часто фігурує як Музей східних культур) відбулася масштабна виставка, на яку під егідою Наркомату освіти РСФРР були витребувані експонати тодішнього Державного художнього музею в Києві (був утворений у 1934 році внаслідок об’єднання Музею мистецтв ВУАН і Київської картинної галереї. — Авт.). Загалом із фондів музею до Москви передали 27 предметів, серед яких — старовинні чаші, бронзові та керамічні кувшини (зокрема сасанідський), підсвічники, декілька мініатюр, зразки тканин, кахлі з візерунками, тарілочка. У акті чітко зафіксовано, що ці пам’ятки передаються «для временного экспонирования», а «Музей восточных культур гарантирует их полную целостность и сохранность», «а также своевременное возвращение Государственному художественному музею в Киеве».

Проте виставка відбулася, а експонатів до Києва не повернули. Затримку з поверненням цінностей завідувач музейного відділу НКО РСФРР Ф. Кон пояснив розглядом «на високому урядовому рівні» питання щодо проведення міжнародного конгресу з мистецтва Сходу. 28 травня 1935 року нарком освіти РСФРР А. Бубнов звернувся до наркома освіти УСРР В. Затонського з проханням про направлення експонатів з українських музеїв на виставку у зв’язку з проведенням ІІІ Міжнародного конгресу з іранського мистецтва та археології, що мав відбутися в Ленінграді восени 1935 року. Сам Бубнов був головою оргкомітету конгресу, а виставку мали організувати на базі відділу історії культури та мистецтва Сходу Державного Ермітажу. У листі наголошувалося на «терміновому відправленні, згідно з доданим списком, експонатів зі збірок ваших музеїв». Тож додатково до експонатів, що були направлені до Москви раніше і мали бути перевезені до Ленінграда, український музей надав Ермітажу ще додаткові раритети за списком, визначеним самим Ермітажем. Таким чином, у розпорядженні Ермітажу опинилися 38 цінних експонатів, переданих музеєм із Києва на різні виставки до Москви та Ленінграда протягом 1934—1935 років.

Серед переданих експонатів були литий бронзовий котел на трьох ніжках та бронзовий таз, чотири одиниці кераміки — три чаші і глек із горловиною у вигляді голови півня (саме його додано до попереднього списку), один зразок тканини, дві мініатюри авторства Афзаля аль-Хусейні (друга половина ХVІІ століття) та фрагмент фаянсового блюда, розписаного мініатюрами. Окрім того, для комплектації експонатів на виставку в Ермітажі українському музею довелося отримати спеціальні дозволи на вилучення зі сховища Держбанку двох срібних сасанідських чаш, які як особливо цінні предмети за наказом Наркомату освіти УРСР були передані туди на збереження. Із них особливе місце посідала срібна з позолотою жертовна чаша Сасанідської доби VІ—VІІ століть (за іншими даними, ІV—V століть). Свого часу вона була знайдена на Волині біля села Хоняків Острозького повіту в 1827 році (за іншими даними, в 1823 році) у складі великого скарбу доби переселення народів. Чаша мала вісім жолобів і була щедро оздоблена зовні на золотому тлі рельєфним карбованим рослинним орнаментом та зображеннями міфічних тварин. Мала діаметр 13 сантиметрів і важила 750 грамів. Фахівці одностайно вважали її шедевром давнього іранського мистецтва.

5 вересня 1935 року відбулося урочисте відкриття ІІІ Міжнародного конгресу з іранського мистецтва й археології. Запланована в його межах виставка в Ермітажі відбулася з великим успіхом. Але після її завершення переданих на тимчасове експонування предметів не повернули до Києва. Починаючи з 1936 року, Державний художній музей у Києві, а згодом створений на його основі Київський музей західного і східного мистецтва наполегливо домагався повернення своїх експонатів. Але Ермітаж протягом кількох років узагалі ігнорував і лишав без відповіді усі звернення. Нарешті після чергового надісланого на початку вересня 1938 року листа-вимоги з Києва Державний Ермітаж відкрив карти. Лист-відповідь директора Ермітажу Й. Орбелі до Київського музею західного та східного мистецтва і тепер вражає цинічною зверхністю та прямим тиском на українських колег: «В ответ на ваше отношение за № 206 от 6/ІХ.І938 г. Государственный Эрмитаж сообщает, что хранящиеся в Эрмитаже вещи вашего музея, переданные на выставку, организованную к Иранскому конгресу, могут быть возвращены музею в любое время. Задержка в возврате вещей вызвана тем, что Государственный Эрмитаж возбудил перед музеем вопрос об оставлении в Эрмитаже части из указанных памяток, ответа о чем до сих пор не получил. Поэтому Государственный Эрмитаж вновь возбуждает вопрос об оставлении в Эрмитаже таких 4 вещей, наличие которых в большой степени способствует уяснению других памяток Эрмитажа или восполняет некоторые существенные пробелы его собраний:

1. Ложчатая серебряная сасанидская чаша.

2. Багдадская миниатюра из рукописи Диоскорида.

3. Фаянсовый сосуд с птичьей головой.

4. Бронзовое блюдо Бадр ад-Дина Лулу».

То був очевидний шантаж. Із точки зору музейної етики та ділових взаємин сталася жахлива річ — замість вчасно і з вдячністю повернути надані на його прохання експонати для виставки Державний Ермітаж почав вимагати «оставления» в ньому частини цінних фондів! Передані на виставки до Москви та Ленінграда унікальні експонати з фондів Київського музею західного та східного мистецтва протягом 1930-х — початку 1940-х років так і не вдалося повернути до Києва аж до початку подій Другої світової війни та нападу нацистської Німеччини на СРСР. Боротьба музею за повернення переданих до російських музеїв на тимчасові виставки визначних експонатів продовжилася вже на початку 1950-х років. Лише в червні 1951 року передані на виставку предмети мистецтва, за винятком найціннішої сасанідської чаші, були привезені до київського музею заві-дувачем відділу історії культури та мистецтва Сходу О. Крижицьким. Унікальна чаша так і залишилася у фондах Державного Ермітажу. У його офіційних каталогах стверджується, що її було «подаровано» українським музеєм Ермітажу. Насправді ж то було пограбування через шантаж!

За абсолютно подібних обставин відбулося привласнення Державною Третьяковською галереєю (ДТГ) в Москві направлених на виставку мозаїк, фресок та інших предметів мистецтва зі стін Михайлівського Золотоверхого собору в Києві. У 1938 році Державній Третьяковській галереї в Москві в екстреному порядку було доручено підготувати виставку до 750-ліття «Слова о полку Ігоревім». За розпорядженням заступника голови Всесоюзного комітету зі справ мистецтв В. Меркулова до Москви для участі у виставці мали бути спрямовані також експонати періоду Київської Русі з музеїв Києва. У липні 1938 року до Києва для добору таких експонатів прибула представницька делегація за участю провідних російських музейників і науковців. Ними були відібрані пам’ятки доби Київської Русі в Державному українському музеї та Софійському заповіднику.

18 липня 1938 року відповідно до підписаного акта представнику Третьяковської галереї Антоновій із фондів Софійського заповідника було передано фрагмент мозаїки (орнамент) із колишнього Михайлівського собору. Також в акті передачі було вказано, що «передано фрагмент мозаики (орнамент) из Михайловского монастыря с обратной доставкой за счет Третьяковской галереи во временное пользование на три месяца для выставки к 750-летнему юбилею «Слова о полку Игореве». 23 липня 1938 року відбулася офіційна передача представнику Третьяковської галереї Антоновій із державного українського музею раніше підготовлених до відправки на виставку до Москви п’яти експонатів. В акті передачі називалися мозаїка «Дмитрій Солунський» ХІІ століття, фреска «Пророк Самуїл» (верхня частина) ХІІ століття, фрагмент фрескового орнаменту ХІІ століття, шиферний барельєф «Два вершники» ХІ століття, а також копія фрески «Музикант» із Софійського собору міста Києва роботи П. Юкіна. При цьому чітко зафіксовано, що ці твори мистецтва «старший научный сотрудник Государственной Третьяковской галереи В. И. Антонова приняла для выставки по случаю 750-летия «Слова о полку Игореве», организованной Третьяковской галереей». На початку серпня 1938 року всі вказані реліквії були доставлені до Третьяковської галереї для використання під час виставки. Проте після завершення виставки ці експонати залишилися в Москві й повернуті до Києва не були.

Протягом лютого—квітня 1941 року у зв’язку з підготовкою за розпорядженням уряду УРСР нової архітектурно-художньої експозиції в Державному архітектурно-історичному заповіднику «Софійський музей» у Києві, який на той час уже став окремим закладом, постало питання про повернення переданих на виставку до Москви експонатів. 8 березня 1941 року начальник відділу образотворчих мистецтв і музеїв Управління у справах мистецтв при РНК УРСР Чувілов звернувся до директора Третьяковської галереї Лебедєва і начальника музейного відділу Всесоюзного комітету в справах мистецтв Рябінкіна з категоричною вимогою «не відкладаючи, вислати передані у тимчасове користування художні цінності з «музею українського мистецтва і Софійського музею до Києва — у Київський Софійський музей у зв’язку зі створенням у ньому нового великого відділу давньоруської архітектури та мистецтва»: «В 1938 году музей украинского искусства и Софийский музей в Киеве передали вам на временное пользование мозаику с изображением Дмитрия Солунского ХІІ века, фрагменты мозаик Михайловского монастыря в Киеве, шиферную плиту с барельефным изображением на ней всадника на коне ХІІ века. Прошу безот-лагательно выслать указанные материалы по адресу: г. Киев, улица Короленко, 24, Софийский музей».

Однак Державна Третьяковська галерея відмовилася повертати ці пам’ятки. Відмова була мотивована поясненнями щодо «обміну», який нібито відбувся за обопільною згодою сторін. Зокрема у відповіді, надісланій 9 квітня 1941 року Всесоюзному комітету у справах мистецтв при РНК СРСР, йшлося: «...Мозаика «Димитрий Солунский» обменяна с киевским музеем по актам под № 136, 299 от 13.V и 26.ХІ/1939 г. на 11 произведений русских и украинских художников, после чего была включена в основную экспозицию Государственной Третьяковской галереи. Остальные памятки из Михайловского Златоверхого монастыря были позднее по договоренности с начальником отдела музеев Управления по делам искусств при СНК УССР также включены в постоянную экспозицию галереи». Далі в документі особливо наголошувалося на тому, що мистецтво Київської Русі представлено в галереї винятково пам’ятками, отриманими нею з Києва на виставку: «Если экспозиция Третьяковской галереи лишится этих памяток, будет нарушено правильное представление о развитии древнерусского искусства и его истоках».

Сучасні українські дослідники на підставі аналізу наявних джерел обгрунтовано заперечують факт будь-яких переговорів і згоди українських установ на подібний «обмін». Більше того, ставиться під сумнів також достовірність самого «обміну» і комплекту документів, який зберігається щодо цього питання у фондах ДТГ. Його вважають сфальшованим. Водночас залишається незаперечним факт неповернення після завершення виставки Київському державному музею українського мистецтва та Софійському музею в Києві належних їм п’яти оригінальних предметів ХІ—ХІІ століть. Передача їх 1938 року в тимчасове користування на три місяці на виставку з нагоди 750-ліття «Слова о полку Ігоревім» до Державної Третьяковської галереї із зобов’язаннями останньої щодо їхнього своєчасного повернення належно задокументована комплексом оригінальних актів, дійсність яких не викликає сумніву. Тож надані Москві на тимчасову виставку одна з найкращих мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору «Димитрій Солунський» та шиферна плита із зображенням святих вершників дотепер відкривають зал давньоруського мистецтва Третьяковської галереї. Залишилися в Росії й інші пам’ятки, передані для виставки.

У справі незаконного вивезення з України мозаїк та фресок Михайлівського Золотоверхого собору є ще один факт, який показово доповнює наведені дані. У 1936 році до фондів Державної Третьяковської галереї без жодних погоджень та дозволів було вивезено з Києва три щойно відреставровані пам’ятки його мистецької спадщини: мозаїка «Образ невідомого святого» (нижня частина), фрески «Святий Миколай» і «Невідомий святий у медальйоні». Обставини їхнього вивезення дотепер не розкриті. Але встановлено, що саме в той час до Києва приїжджав завідувач давньоруського відділу ДТГ Леонов «для обстеження пам’яток на місцях», після чого він повідомив «про нововідкриті фрески». І саме 1936 року у фондах Третьяковської галереї вперше з’явилися ці три «михайлівські» пам’ятки. Привертає увагу також той факт, що в довоєнні роки і протягом багатьох повоєнних десятиріч ДТГ не подавала жодної інформації про наявність у її фондах цих творів мистецтва. Лише в опублікованому 1995 року каталозі творів давньоруського мистецтва у фондах ДТГ зазначено, що ці предмети надійшли до неї 1936-го з Київського музею російського мистецтва. Але в українських архівах та музейній документації взагалі немає жодних згадок про знаходження в фондах цього київського музею зазначених пам’яток, а тим паче про передачу їх до Москви.

Варто додатково зазначити, що в березні—квітні 1941 року було досягнуто домовленості про обмін «михайлівських» мозаїк та фресок між Державною Третьяковською галереєю та Російським музеєм у Ленінграді. В обмін на дві ікони з колишнього Кашинського собору ДТГ повинна була передати до Ленінграда «одну из хранящихся в собраниях ГТГ фресок из Михайловского монастыря в Киеве (изображение Николы) и фрагмент мозаики оттуда же». Проте до зазначеного питання повернулися лише після війни — у жовтні 1946 року. Відповідно до нових домовленостей і дозволу Головного управління установами образотворчих мистецтв Всесоюзного комітету в справах мистецтв із ДТГ до Російського музею 28 жовтня 1946 року за актом № 161 за обміном було передано три фрески: «Фігура невідомого святого (у колі)», «Фігура Самуїла» і «Фрагмент орнаментального фриза» (подається в редакції дозволу). Вони зберігаються в Державному Російському музеї донині.

Таким чином, встановлення в Україні більшовицького режиму з центром у Москві призвело до колосальних втрат українських культурних цінностей. Реліквії, які пережили Першу світову війну та добу визвольних змагань українського народу проти більшовицької агресії, протягом 1920—1930-х років у великих масштабах знищувалися й вивозилися з території України. Вилучені предмети старовини та мистецтва перевозили до Москви і Ленінграда, де відбувався їхній перерозподіл, після чого тисячі потрапляли до російських музеїв. У традиціях колишньої Російської імперії було розпочато вивезення культурних цінностей з України на підставі адміністративних рішень всесоюзних органів щодо централізації та «концентрації» в Москві й Ленінграді найважливіших пам’яток. На цьому тлі провідні російські музеї всесоюзного значення відкрито привласнювали експонати українських музеїв та архівів, які надавалися їм для тимчасового користування під час проведення виставок. А сучасні пояснення щодо походження цих реліквій та обставин, за яких вони опинялися в музеях Москви та Ленінграда, виявляються напрочуд схожі: буцімто українці були такі «щедрі», що або дарували безцінні реліквії російським музеям, або обмінювали їх на зовсім нерівноцінні еквіваленти. І ці вимисли донині вносять у сучасні музейні каталоги, аби приховати правду.

Сергій КОТ, 

кандидат історичних наук

 «День»