Знекровлення духу: як Росія привласнювала культурну спадщину України

(Продовження. Початок у № 31 від 29 липня 2020 року)

Українська революція 1917—1921 років зазнала драматичної поразки. В Україні знову почався період відсутності власної державності, що позначилося на долі її національних культурних надбань. Особливо фатальні наслідки для них мало утвердження на значній частині її території авторитарно-деспотичного режиму російських більшовиків на чолі з Володимиром Леніним. Формальне проголошення в 1922 році СРСР як нібито рівноправного союзу радянських республік стало ширмою для здійснення курсу російських більшовиків на відновлення жорстко централізованої унітарної держави на просторах колишньої Російської імперії. Це не змінило взаємин центру та периферії, які за своєю суттю зберегли колишній імперський характер. Більше того, в умовах кривавих більшовицьких репресій, жорсткого адміністрування та пріоритету догматичних інтересів більшовицької партії з її тоталітарною ідеологією над законністю та мораллю, нехтуванням будь-якими правами ці взаємини набули характеру повного диктату. Доля українських культурних цінностей в цей період не може розглядатися окремо від політичних реалій, що мали місце в Україні й завдали нових непоправних втрат національній культурній спадщині.

У проведенні російськими більшовиками примусової русифікації та денаціоналізації України українська культурна спадщина розглядалася як носій підвалин, ворожих до ідеології та світогляду більшовизму. Пам’ятки історії та культури оголошувалися «старим мотлохом». Особливо непримиренним було ставлення до перлин українського бароко, що вважалися носіями «відверто ворожих форм і композицій у феодальному, попівсько-поміщицькому дусі українського панства». У цей час було покладено початок масовому руйнуванню радянською владою українських церков. Тож у період становлення радянського тоталітаризму в 20—30-х роках ХХ століття процес масового знищення культурних надбань та вивезення історичних і культурних цінностей з України не лише не припинився, а й набув ще трагічніших рис.

Це відбувалося різними шляхами, у різних формах та під різними приводами. Проте загалом інструменти та методи вилучення й вивезення в Росію українських культурних цінностей лишалися незмінними і повторювалися на регулярній основі в різних історичних ситуаціях, тобто мали системний характер. Так само незмінною залишалася їхня сутність — національні культурні надбання українського народу вилучали і вивозили з території України, адже вони слугували або джерелом фінансового та матеріально-технічного забезпечення існування радянського режиму з центром у Москві, або використовувалися для попов-нення фондів провідних російських музеїв, архівів та бібліотек найбільш цінними й унікальними предметами старовини і мистецтва, документами та виданнями.

Зазнавши повного банкрутства у своїй економічній політиці й опинившись перед фактом жорстокої господарської та фінансової кризи, московські більшовики почали гарячково шукати нові засоби отримання коштів на підтримку своєї влади. Першою жертвою нового внутрішньополітичного експерименту стали культурні цінності, що знаходилися в приватній власності. Ще в липні 1920 року російський уряд ухвалив вилучити в населення коштовні метали, гроші й інші цінності, а у вересні того ж року було підписано декрет про конфіскацію та реквізицію майна приватних осіб на територіях, захоплених радянськими військами. 26 грудня того ж року Наркомат зовнішньої торгівлі отримав доручення «організувати збирання антикварних речей... та встановити премію за найшвидший та найвигідніший продаж їх за кордон». Вилучення цінностей проводилося під загрозою розстрілу.

Таку практику застосовували і на території України. При цьому запровадження політики пограбування власників антикваріату та мистецьких колекцій маскували під виглядом фальшивої турботи про долю культурних цінностей та їхню збереженість. Згідно з декретом Ради Народних Комісарів УСРР «Про купівлю для державних музеїв у приватних осіб музейних цінностей» від 11 березня 1921 року, усі значні збірки пам’яток мистецтва та старовини, а також різні речі, що мають цінність, оголошувалися «всенародним» майном. Держава отримувала право на їхній примусовий викуп, а в разі відмови власника — «право секвеструвати річ» для музеїв. Справжня мета цієї акції стала зрозумілою вже невдовзі, коли 29 вересня того року Українська економічна рада зобов’язала всі господарські організації передавати уповноваженим Державної імпортно-експортної торговельної контори «надлишкові» запаси музейних коштовностей. Спеціальній Особливій комісії з представників Наркомату державного контролю, Наркомату фінансів та Наркомату освіти надавалося «право продажу з держмузеїв та інших сховищ речей, що не мають музейного значення».

Наслідки практичної реалізації цих рішень вражають своїми масштабами. Лише в Києві було «поставлено на облік та вилучено» 150 приватних зібрань — понад 200 тисяч предметів старовини та мистецтва в сумі близько одного мільярда карбованців за цінами 1915 року (приблизна вартість усього золотого запасу царської Росії). Вилучені цінності переправлялися до створеного в 1920 році Державного сховища цінностей РСФРР (так званий Госхран) і вже звідти — за кордон.

Наприкінці 1921 року увагу більшовицької влади привернули цінності, що століттями зберігалися в церквах, костьолах, синагогах та інших місцях відправ релігійних культів. 23 лютого 1922 року ВЦВК РСФРР ухвалив декрет «Про вилучення церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим», згідно з яким передбачалося вилучення усіх предметів із золота, срібла та дорогоцінних каменів у церковних громад та їхнє направлення у фонд Наркомфіну РСФРР для боротьби з голодом. 19 березня 1922 року Ленін надіслав листа до членів Політбюро ЦК РКП(б), в якому писав: «Нам, хоч як би там було, необхідно провести вилучення церковних цінностей найрішучішим і найшвидшим чином, цим ми можемо забезпечити собі фонд у декілька сотень мільйонів золотих карбованців». У його настановах наголошувалося, що це «вилучення цінностей у найбагатших лаврах, монастирях і церквах повинно бути проведено з нещадною рішучістю, безумовно, ні перед чим не зупиняючись, у найкоротший термін. Чим більше представників реакційного духовенства і реакційної буржуазії вдасться нам із цього приводу розстріляти, тим краще». На його думку, найкращим приводом для такої акції була саме боротьба з голодом.

На початку березня 1922 року Всеукраїнський центральний виконавчий комітет ухвалив аналогічну постанову «Про передачу церковного майна у фонд голодуючим», а ЦК КП(б)У надіслав на місця циркулярного листа, в якому вимагав здійснювати найрішучіші заходи для вилучення церковного майна. Скрізь створювали спеціальні комісії. Відтак розпочалася масова атака на ризниці храмів, яка вже в квітні охопила всю Україну.

За деякими даними, кампанія з вилучення церковних цінностей станом на вересень 1922 року в підсумку сконцентрувала в руках більшовицького режиму в Москві близько 34 пудів золота, майже 24 000 пудів срібла, 14 770 діамантів та алмазів, понад 1,5 пуда перлів та понад 2 пуди різного дорогоцінного каміння. Наявні відомості, зокрема щодо вилучених виробів зі срібла більш точно подають цифру — 23 997 пудів. Інші обчислення вказують на вилучення 442 кілограмів золота, 336 227 кілограмів срібла, 1 345 кілограмів різних дорогоцінних металів, 33 456 діамантів загальною вагою 1 313 каратів, 4 414 грамів перлів, 72 383 іншого дорогоцінного каміння загальною вагою 28 140 грамів тощо.

Загальні дані щодо масштабів вилучення церковних цінностей на території України також різняться. Зокрема наводиться офіційне повідомлення щодо вивезення з України станом на 16 травня 1922 року 3 пудів 3 фунтів і 75 золотників золота, 3 105 пудів 22 фунти і 54 золотників срібла, 15 фунтів і 40 золотників інших дорогоцінних металів, 852 штуки діамантів, 117 штук перлів і один шнурок перлів вагою 19 фунтів 55 золотників і 108 каратів, 2 725 іншого дорогоцінного каміння вагою 1 фунт 34 золотники 100 каратів, 125 рублів золотом і 8 615 рублів сріблом, а також 24 митр, оздоблених дорогоцінним камінням, і 26 інших дорогоцінних речей. За іншими відомостями, лише протягом червня того року з церков України було вилучено 2 850 пудів 30 фунтів срібла, 3 пуди і 2 фунти золота, 1 397 каратів і 13 золотників коштовностей. Більш значну цифру наводять дослідники з посиланням на нотатки Данила Щербаківського, який вказував на кількість переглянутого ним та низкою українських фахівців станом на серпень—вересень 1922 року в Держхрані РСФРР вивезеного з України церковного майна, — 3 780 пудів загалом. Йдеться лише про ті речі, які вдалося переглянути і які на той час ще були наявні в московському Держхрані.

У Подільській губернії протягом того ж року в 1 048 церквах, 81 костелі, 188 синагогах та 22 монастирях забрали тисячі виробів зі срібла загальною вагою близько 130 пудів (понад 2 тонни). Серед інших речей у звіті місцевої комісії про свою здобич фігурував золотий хрест, прикрашений 20 рубінами. В Одеській губернії вилучили 200 пудів срібла і 4 фунти золота, на Катеринославщині — близько 300 пудів срібла та 10 фунтів золота. На Чернігівщині було зібрано 170 пудів срібла та 8 фунтів золота. За цими цифрами криються десятки тисяч предметів старовини і мистецтва, які були вилучені й вивезені з України. Серед численних пам’яток, вилучених із Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря ХІІІ століття, був срібний ковчег, який, згідно з легендою, потрапив до нього з Константинополя і вважався однією з головних реліквій храму. З церковних ризниць Чернігівських храмів, більшість з яких була збудована в XI—XIII століттях, забрали низку унікальних виробів зі срібла періоду Київської Русі, старовинні Євангелія у коштовних оправах. Про цинізм, з яким відбувалося нечуване пограбування, свідчить випадок, що відбувся в селі Великі Сорочинці на По-лтавщині. Тут у пошуках цінностей зруйнували родинний склеп Апостолів у церкві Святого Спаса, осквернивши прах гетьмана України Данила Апостола, його дружини і нащадків. При цьому знахідки комісії становили лише чотири персні (один із монограмою гетьмана) та хрестик із його шиї. Характерним явищем стало нищення неоціненних художньо-історичних витворів перед відправкою до Москви та перетворення їх на брухт. З ікон здирали оправи, а дошки з розписами палили.

8 квітня 1922 року спеціальна комісія на чолі із заступником наркома внутрішніх справ УСРР М. Серафімовим провела вилучення церковних цінностей із Києво-Печерської лаври. Та акція була здійснена вночі. Уся територія лаври була оточена військовими з розставленими по периметру кулеметами. Крім власне майна лаври, комісія оглянула також Музей культури й побуту, що знаходився на території Києво-Печерської лаври, і відібрала для вилучення предмети великої історичної цінності — дари гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Мазепи, російських імператорів та імператриць Анни Іоанівни, Катерини II, Павла І, Олександра І, фельдмаршала Петра Рум’янцева-Заду-найського. 11 квітня 1922 року територія лаври була оточена загонами НКВС, і ті пам’ятки реквізували. Серед речей, вивезених комісією, була унікальна перламутрова митра загальною вагою близько 9 фунтів, оздоблена діамантами, смарагдами, сапфірами та рубінами, діамантово-перламутрова підвіска для золотої лампади, прикрашена 224 діамантами. Також серед вивезеного згадуються хрест — подарунок Б. Хмельницького — та підніжка до нього — дар І. Мазепи, щедро оздоблені панагії — внески Петра І (з його присвятою), Катерини І (з присвятою їй), Петра Рум’янцева-Задунайського та графині Леонової (коштувала 10 тисяч рублів у номіналі 1913 року), чаша від імператриці Анни Іоанівни, Євангеліє із золотим окладом, оздобленим більш як 200 діамантами й іншими дорогоцінним камінням, дві митри з тонкого кутого золота, прикрашені діамантами, оклад з ікони Святого Володимира, кутий золотом і прикрашений діамантами, тощо.

27 квітня 1922 року комісія навідалася до Києво-Печерської лаври знову і здійснила додаткове вилучення цінностей. У складеному акті фігурують «золота, всипана 200 діамантами та іншим коштовним камінням» риза з ікони Успіння Божої Матері, старовинне Євангеліє в окладі із золота, прикрашеному великою кількістю діамантів та іншим дорогоцінним камінням, а також срібне панікадило «з великої лаврської церкви», срібна напрестольна дошка, рама та оправа від раки Святої Уляни Ольшанської з Трапезної церкви загальною вагою 13 пудів. Із ризниці Братського Богоявленського монастиря на Подолі було конфісковано чотири Євангелія ХVІІ століття в срібних оправах, два срібні напрестольні хрести — дари митрополита Петра Могили та гетьмана Петра Сагайдачного (1622 р.), срібну чашу з шістьма гравірованими зображеннями — дарунок ігумені Магдалини, матері гетьмана Івана Мазепи, срібну дарохранительницю 1707 року вагою 18 пудів (303 кілограмів).

9 квітня того ж року із Софійського собору було взято два хрести, панагію з діамантами й іншими каменями, срібні речі та перлини, а також золоту чашу — подарунок князя Григорія Потьомкіна, дорогоцінна збірка реліквій (деякі з них датувалися XV століттям) — коштовні облачення, панікадила, окуття з престолів тощо. Комісія з вилучення цінностей не обминула і музею при Софійському соборі, заснованого Київським губернським комітетом охорони пам’яток мистецтва і старовини. З нього забрали золоту чашу XVIII століття з фініфтями — подарунок Катерини ІІ — та вийняли діаманти з хреста XVIII століття. А 14 квітня комісія з вилучення церковних цінностей почала опис майна Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. Після того вона завітала до монастиря ще двічі. З нього було забрано 55,5 пуда предметів зі срібла. Згідно з повідомленням кореспондента газети «Правда», у результаті «докладного обшуку» було виявлено срібний балдахін вагою 16 пудів (262 кілограми), близько 15 срібних та позолочених лампад, золоту лампаду з діамантовими та перлиновими підвісками, оклад із діамантовим вінцем з ікони Архистратига Михаїла, намальованій на плиті з чистого золота, вироблені з дорогоцінних металів та прикрашені коштовним камінням чаші, панагії та нагрудні хрести. Після повторного візиту до монастиря 19 квітня додатково знайшли ще ікону в золотому, прикрашеному діамантами окладі, золоту лампаду вагою сім фунтів із діамантовими підвісками, 12 срібних лампад та інші вироби зі срібла загальною вагою близько 15 пудів (240 кілограмів).

Усі вилучені в Україні цінності потрапляли до Державного сховища цінностей радянської Росії. Але далеко не все з того, що опинилося там внаслідок кампанії з пограбування церковних реліквій, було продано радянською владою за кордон. Спеціальна комісія Наркомату освіти РСФРР понад дев’ять місяців оглядала зібрані скарби і зрештою відібрала до Оружейної палати Кремля близько 10 000 предметів загальною вагою 400 пудів.

Варто звернути увагу на те, що дії з вилучення церковних цінностей були не лише цинічним нехтуванням їхнього історичного та мистецького значення, а й супроводжувалися порушенням усіх вже наявних норм навіть тогочасного радянського законодавства у сфері охорони та збереження пам’яток культури. То було справжнє насильницьке пограбування національних реліквій України. Сьогодні значна частина з них є окрасою російських музеїв. Але відвідувачам не розповідають правди: яким чином і якою ціною вони потрапили до них.

У кінці 1920-х — на початку 1930-х років продаж культурних цінностей за кордон перетворився на одну з головних статей державного експорту. Єдиним джерелом, де можна було отримати їх у достатній, за мірками більшовиків, кількості у пограбованій та розтерзаній країні, — цемузеї. У 1927 році на рівні вищого партійного і радянського керівництва СРСР було сформовано тверду позицію щодо посилення експорту творів мистецтва та антикваріату на зовнішніх ринках. Того ж року перші оцінки масштабів майбутнього розпродажу були зроблені на основі обстеження фондів Ермітажу в Ленінграді провідними співробітниками Наркомату торгівлі СРСР, який у 1926—1930 роках очолював нарком зовнішньої і внутрішньої торгівлі А. Мікоян. Ще одним із підготовчих кроків стало ухвалене в листопаді 1927 року рішення про ліквідацію Державного музейного фонду, в якому концентрувалися націоналізовані та конфісковані колекції творів мистецтва та предмети старовини і який налічував сотні тисяч предметів. У січні 1928 року Рада праці й оборони СРСР ухвалила рішення про посилення експорту предметів старовини та мистецтва, зокрема й музейного значення. Із метою відбирання предметів для продажу за кордон пропонували створити спеціальні комісії з представників наркоматів торгівлі й освіти союзних республік. А в жовтні того ж року Художньо-антикварний відділ Держторгу був перетворений на головну контору Держторгу «Антикваріат», штаб-квартира якої була переведена до Ленінграда. Згодом вона діяла під такими назвами, як Всесоюзна державна торгова контора «Антикваріат» Наркомторгу СРСР, Всесоюзне об’єднання «Антикваріат». Перший великий аукціон із продажу культурних цінностей із СРСР був організований у листопаді 1928 року в Берліні через фірму з торгівлі антикваріатом Р. Лепке. Надалі в 1929—1933 роках продаж музейних цінностей здійснювався як через цю, так і через багато інших фірм-комісіонерів.

Та акція мала тяжкі наслідки для України. Емісари «Антикваріату» з Ленінграда та Москви почувалися в українських музеях повними господарями. Технологія вилучення передбачала два етапи. Спочатку вони об’їжджали музеї, складали реєстри найбільш перспективних для продажу (тобто найцінніших з історичного та мистецького боку) речей. Тоді відібрані предмети концентрувалися в Києві на території Києво-Печерської лаври і вже звідти прямували до Москви та Ленінграда.

Крім багатьох раритетів, через московську та ленінградську контори «Антикваріату» були вилучені й за безцінь продані за кордон срібні царські врата з церкви Різдва Богородиці (3 300 доларів) та Хрестовоздвиженської церкви (2 750 доларів) Києво-Печерської лаври, які нині знаходяться в Лос-Анджелеському районному музеї мистецтв у США. Лише за кількома актами — від 28 грудня 1930 року, 24 січня 1931 року та іншими — з Всеукраїнського музейного містечка «Києво-Печерська лавра» для Мосторгу вилучили близько 400 виробів XVII—XIX століть із дорогоцінних металів і каміння. Із Художньо-промислового відділу Всеукраїнського історичного музею імені Т. Г. Шевченка за кількома актами забрали на продаж срібні позолочені хрести, бронзову статуетку Венери, відлиту в кінці ХVІ — на початку ХVІІ століття за моделлю Джованні да Болонья, срібні та срібні з позолотою з художнім гравіруванням кубки, чаші, ковші німецької та російської роботи ХVІ — початку ХVІІІ століття, із Художнього відділу вилучили дві картини західних майстрів — «Портрет дівчини» та «Неаполітанська затока». Оцінка музейних предметів була кричуще низькою: кубки німецької роботи ХVІ століття оцінювалися в середньому в 300 карбованців. Речі, які можна було атрибутувати як іменні, наприклад, кубок німецької роботи ХVІ століття з пізнішими вставками портретів короля Августа ІІІ і царя Петра І, герб роду Сапіг, оцінювалися дещо дорожче (800 карбованців). Із Чернігівського історичного музею вилучили бандуру гетьмана Івана Мазепи, Євангеліє середини XVII століття, шість срібних потирів XVII—XVIII століть із дарчими написами (зокрема й самого Івана Мазепи), три срібні напрестольні хрести XVII століття, архієрейські посохи XVII століття тощо. Із фондів Ніжинського краєзнавчого музею співробітник Держантикваріату СРСР Сосновський вилучив рідкісні монети — срібники доби київського князя Володимира Великого XI століття (скарб 1852 р.), які згодом були призначені на експорт через ленінградську контору «Антикваріат».

Сумна доля спіткала і художні музеї. У 1928 році з Музею мистецтв ВУАН (нині Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків) для продажу за кордон вилучили унікальний французький (за іншими даними, фландрський) гобелен 1512 року — один із найцінніших експонатів. Забрали також дві картини відомого французького художника-пейзажиста Юбера Робера. Здобиччю ленінградської контори «Антикваріат» став унікальний бронзовий водолій іранської роботи, датований, згідно з наявним написом, 

1206 роком, у вигляді корови зебу з телям, яке ссе молоко, і левом, що рве її плоть на спині. Попри протести музейних співробітників водолій та інші 15 експонатів музею 29 вересня 1929 року за актом під грифом «Не підлягає оголошенню» були передані дирекцією музею уповноваженим представникам Держторгу Шишину та Глеваському для пересилки до ленінградської контори «Антикваріат».

Серед найбільших втрат музею — вивезення і продаж за кордон диптиха видатного німецького маляра XVI століття Лукаса Кранаха-старшого «Адам» і «Єва» (1562 р.). Історія цього шедевра була незвичайною. У червні 1927 року ця пам’ятка як не-атрибутована ікона потрапила до Всеукраїнського музейного містечка «Києво-Печерська лавра» з Троїцької церкви по вулиці Васильківській у Києві, де її знайшли під сходами на дзвіницю. Навесні 1928 року під час огляду фондів містечка з метою відбирання предметів на експорт представники Держторгу у відділі ікон звернули увагу на неї «як на першокласну річ дуже ранньої епохи». Крайовий інспектор Ф. Ернст та П. Курінний запросили для її огляду директора Музею мистецтв ВУАН С. Гілярова. 11 червня під час огляду і первісної очистки картини від бруду вона була практично одразу атрибутована як твір Луки Кранаха-старшого чи, як мінімум, його школи. Після розгляду питання її долі вирішили передати віднайдений світовий шедевр до Музею мистецтв ВУАН. У вересні 

1928 року витвір Кранаха було направлено на реставрацію. Намагаючись зберегти виявлений шедевр, С. Гіляров спішно готує і видає спеціальну брошуру, в якій подає його опис та атрибуцію (вона вийшла друком 1929 року). Але всі зусилля виявилися марними — комісія в складі завідувача музейного відділу Наркомосвіти Дубровського та експертів Держторгу Глазунова і Глеваського відібрали диптих із фондів музею. Відтак 29 вересня 1929 року пам’ятка була відправлена до ленінградської контори «Антикваріату» і згодом продана з аукціону через фірму Лепке в Берліні у Німеччині. Після Другої світової війни вона опинилася в США і нині прикрашає Музей Нортона Саймона у Лос-Анджелесі як один із найцінніших його експонатів.

Однак далеко не всі вилучені з українських музеїв культурні цінності були продані за кордон. Чимало з них або взагалі не були направлені на аукціони через різні причини, або виявилися незатребуваними під час торгів західними колекціонерами та музеями, через що поверталися назад. Пролежавши в сховищах Держхрану СРСР, їх згодом передали до музеїв Москви та Ленінграда, інших міст Росії замість того, щоб повернути до українських музеїв, з яких їх було вилучено. Показовою є доля срібників доби київського князя Володимира XI століття з Ніжинського краєзнавчого музею (скарб 1852 року). У 1932 році монети марно намагалися продати на міжнародному нумізматичному аукціоні у Франкфурті-на-Майні. Зрештою вони повернулися до Держхрану Мінфіну СРСР, де пролежали майже 20 років. Звідти в 1949 році срібники передали до Державного Ермітажу в Ленінграді. Вилучений для продажу з Музею мистецтв ВУАН у Києві бронзовий водолій іранської роботи 1206 року (нині відомий як «ширванський водолій») уже в грудні 1932 року був виставлений в одному з відділів Ермітажу. Як стверджують у музеї, його «придбав у 1932 році відділ історії культури та мистецтва Сходу Ермітажу для своєї експозиції», а за іншою версією — виміняв у Держторгу за золоту пластинку.

На такому історичному тлі відбувалися події, пов’язані з доволі цинічним і брутальним за своєю суттю пограбуванням унікальних реліквій із фондів Всеукраїнського історичного музею імені Т. Г. Шевченка та Всеукраїнського музейного містечка «Києво-Печерська лавра». У 1933 року вироби з дорогоцінних металів і каменів, що були у фондах обох закладів, зосередили на території музейного містечка. У червні 1933 року. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило цілком таємне рішення про перевезення цінностей до сховищ Київської контори Держбанку СРСР, для чого було створено спеціальну комісію. 10 вересня 1933 р. цінності з території лаври були під офіційну розписку та відповідно до підготовлених 10 актів передані на збереження до Київської контори Держбанку СРСР. Здавалося б, цінності перебувають під надійною охороною у філії Держбанку СРСР. Проте несподівано в Україну надходить лист, адресований ЦК КП(б)У, з позначкою «Секретно» від завідувача музейного відділу Наркомату освіти РСФРР Фелікса Кона від 8 березня 1934 року. В листі зокрема зазначалося: «В Госбанке СССР в Москве оказались музейные ценности высокого значения, переданные Киевской конторой Госбанка. Ценности поступили в Киевскую контору Госбанка в сентябре 1933 г. из быв. Киево-Печерской лавры, ныне Всеукраинского музейного городка, и при разборке вещей из драгметаллов в банке наши эксперты определили их высокую значимость, потому и выделили их. Торгсин претендует взять их в обмен на валюту для продажи как антикварные изделия. Музеи лишаются редчайших памятников, о чем и находим необходимым поставить ЦК КП(б)У в известность и просим принять меры к тому, чтобы вещи по прилагаемому списку в случае возможности выделить их из музейных фондов в Украине были переданы в Московские музеи, для экспозиции которых они чрезвычайно интересны».

Отже, передані «на збереження до Київської контори Держбанку СРСР реліквії з Всеукраїнського музейного містечка не лише були негайно вивезені до Москви без відома українських музейних установ, їх уже встигли «розібрати» і «виокремити» московські експерти. І взялися «рятувати» ці безцінні пам’ятки не для українських(!) музеїв, а для російських(!).

Зрештою 13 квітня 1940 року за підписом заступника голови РНК СРСР А. Вишинського було видано розпорядження від 13 квітня 1940 року, згідно з яким дозволялося «передавати Державному історичному музею Наркомосу РРФСР із фондів Держхрану НКВС історичні цінності музейного значення для наукового й експозиційного користування». Виконання покладалося на НКВС СРСР, Наркомфін СРСР, Наркомос РРФСР. Про належність цих цінностей до українських музеїв узагалі не згадувалося. Варто наголосити, що вивезення з України визначних культурних цінностей із використанням банківських установ відбувалося в таємному режимі без будь-яких офіційно оприлюднених чи доведених до відома музейних співробітників рішень. Офіційно ті музейні предмети були прийняті на збереження за відповідними актами. Тож такі дії були незаконними і їх можливо кваліфікувати як цинічне та брутальне викрадення.

Доля дуже багатьох українських реліквій невідома. За підрахунками українських науковців, загалом на збереження до Київської контори Держбанку СРСР було передано 119 предметів та 154 золоті монети. Серед них 71 предмет був із Києво-Печерської лаври, 21 пам’ятка — з ризниці Софійського собору, 3 — з Михайлівського Золотоверхого монастиря, 24 — з невстановлених храмів і монастирів. Також відомо, що серед них був золотий наперсний хрест митрополита Петра Могили, інші старовинні наперсні та напрестольні хрести, виконані з дорогоцінних металів, високохудожні дарохранительниці, кіоти, панагії, потири, дискоси, митри, вишиті золотом та сріблом церковні облачення, нумізматична колекція з рідкісних цінних монет. Усі ці визначні культурні цінності тоді ж потрапили до Москви і, вочевидь, досі залишаються там. Але чи додає це росіянам честі?

Сергій КОТ, 

кандидат історичних наук

газета «День»

(Продовження 

в наступному номері)