Місточок у Нових Санжарах 52 роки тому з’єднав серця юнака та дівчини, які тепер проживають у США

Ця історія кохання дуже романтична й зворушлива — з паперовими листами, віршами, побаченнями, заради яких потрібно було долати відстань у 857 кілометрів… Виходець із Полтавщини, українець із діаспори США Микола Пономаренко дбайливо береже всі світлини й інші маленькі реліквії, які нагадують про початок романтичної історії, що призвела до неочікуваного повороту долі і щасливого подружнього життя…

Микола був 19-річним студентом КПІ, коли приїхав під час літніх канікул до своїх батьків у Нові Санжари, де випадково познайомився на висячому мосту через річку Ворскла з 18-річною москвичкою Еллою, котра через три роки стала його дружиною. Уже багато років вони проживають зі своєю великою родиною (дітьми, онуками) в одному зі штатів США. Улітку 2018 року подружжя прилітало в Україну, тоді й відвідало Полтаву та містечко з живописною природою Нові Санжари.

На місці своєї першої зустрічі й знайомства — висячому мосту над річкою в Нових Санжарах, оточеному для них обох романтичним ореолом, — Микола та Елла згадували й обговорювали події далекого минулого. Микола Пономаренко колись навіть написав вірш під назвою «Висячий міст» про молодість, першу закоханість, яка з часом переросла в міцну і надійну любов. Коли Микола та Елла повернулися з Нових Санжар до Полтави (подружжя зупинилося тут на певний час у готелі), ми трохи поспілкувалися за кавою на літньому майданчику мистецької кав’ярні «Сто доріг».

— Я, студент Київського політехнічного інстуту, приїхав того літа в Нові Санжари до батьків. Мій батько працював у нафторозвідці (раніше — у Львівській та Чернігівській областях, а в той час розвідував родовища на  Полтавщині). А Елла саме тоді приїхала з батьками до Нових Санжар із Москви відпочивати (там мінеральна вода, санаторно-курортне лікування тощо), — розповів Микола Пономаренко. 

Усі в Нових Санжарах влітку ходили на пляж до річки Ворскли. Ось так Микола та Елла й зустрілися на мосту, по якому відпочивальники переходили з одного берега на інший. Місце знайомства молодих людей виявилося дуже символічним… Три роки вони потім зустрічалися й листувалися. Микола навчався в Києві, а Елла — у Москві в поліграфічному інституті, де здобувала фах бібліотекаря. 

— Ми писали дуже багато листів одне одному, — згадував Микола Пономаренко. — Ні в кого з нас не було телефона. У мене чудом збереглася та переписка — сантиметрів із двадцять товщиною розгорнутих листів. Писали, не чекаючи відповіді, майже щодня чи через день. Я періодично їздив до Москви на побачення з Еллою. Проїзд у поїзді Київ — Москва коштував п’ятнадцять карбованців за студентським квитком. Сідаєш, було, у спальний вагон, їдеш ніч, а вранці вже в Москві. Їздив туди на декілька днів — на свята, вихідні. Пропускав день занять в інституті, якщо ми довго не бачилися. Стипендія у мене була тридцять п’ять карбованців на місяць, трохи допомагали батьки. Половину стипендії я витрачав на поїздку до Елли. 

Спочатку Елла отримувала від Миколи листи не на домашню адресу, а «до запитання».

— Так ми знали, що ніхто не читає листів, у яких було все наше душевне спілкування, — пояснив Микола Пономаренко. — Потім ми відкрилися батькам Елли, відбулася моя зустріч із ними. Вони, щоправда, бачили мене, коли ми з Еллою познайомилися в Нових Санжарах. Зовні я їм сподобався. «Хоч є на що подивитися», — сказала мати Елли, хоча й не була в захваті від того, що донька-єврейка збирається виходити заміж за хлопця іншої національності (Микола — етнічний українець. — Авт.).

Коли Микола Пономаренко закінчив інститут, він був уже одружений з Еллою і переїхав до неї. Маючи як її чоловік московську прописку, зміг отримати там роботу. 

— Коли у нас з Еллою народився син, мені було двадцять два роки, їй — двадцять один, — розповів Микола Пономаренко. — За нинішніми мірками, такі юнаки та дівчата — ще діти, а тоді ми вважали себе цілком дорослими.

Три роки Микола прожив у Москві. Довше молоде подружжя не захотіло залишатися за «залізною завісою» в СРСР, де було багато обмежень в усьому й здібні, талановиті люди не могли почуватися вільними. Виїхати за кордон у ті часи можна було, якщо хоча б один із подружжя мав єврейську національність (євреїв у той період із Союзу випускали). Пономаренки скористалися цією можливістю й емігрували в США з малою дитиною. Там переконалися, що Америка — справді країна великих можливостей. Талановитий українець, який добре проявив себе в професійному плані й у Москві, за океаном зміг повною мірою реалізувати свої фахові й творчі здібності. Елла стала справжньою берегинею родини, яка чимдалі збільшувалася. Діти й онуки перейняли таланти й здібності  старшого покоління. Їхній син є професором математики в університеті в Сан-Дієго, а донька закінчила два університети за фахом соціальних та політичних наук і успішно працює на відповідальній посаді.

Вийшовши на заслужений відпочинок, Микола Пономаренко зосередився на написанні книжок філософського змісту. Видав книжку, в якій обгрунтовує теорію етнізму як нового суспільного ладу (головна ідея — «українці всього світу створять нову глобальну державу». Пан Микола вважає, що в епоху Інтернету й інших сучасних комунікаційних технологій це нескладно. — Авт.). Кілька примірників цієї книжки він подарував бібліотекам Полтавської міської централізованої бібліотечної системи. Зараз Микола Пономаренко закінчує роботу над книгою, в якій описав дерево власного роду. 

— Автобіографічну книжку пишу більше для своїх рідних, — пояснює він. — Зображаючи сімейне дерево, згадав біографії всіх родичів із мого боку, родичів дружини. Про деяких людей — дідів, бабусь — написав детально. Бо, коли я відійду, ні-хто про це моїм дітям і онукам уже не розповість.

Книгу Микола Пономаренко написав українською мовою, але сказав, що негайно перекладе англійською. 

— Для дітей та онуків потрібна книжка англійською, — вважає він. — Вони не знають української мови так, як хотілося б. Я пробував їх навчати, але потрібне велике зусилля, якщо немає українськомовного оточення. 

Під час свого останнього приїзду в Україну (тут Микола Пономаренко зазвичай намагався бувати раз на кілька років. — Авт.) подружжя зі США відвідало багато місць. Спочатку Микола та Елла поїхали до Києва, де Микола зустрівся зі своїми друзями — колишніми випускниками КПІ, з якими під час навчання разом мешкав у гуртожитку. Із Києва Пономаренки попрямували до Полтави, відвідали Нові Санжари. Потім подалися до Львова, далі здійснили подорож по Західній Україні. Відвідали Ужгород, Мукачеве, Хуст, Ділове, Рахів, Чернівці, Хотин, Кам’янець-Подільський… Зі Львова заїжджали до міста Белз.

— Там минуло моє дитинство, з 1-го по 8 клас. Белз розташований у дуже цікавій місцевості на кордоні з Польщею, — розповів Микола Пономаренко (а народився він у селі Ждани Лубенського району й тут провів дошкільний період життя з дідом і бабою. — Авт.). — У Белзі батько був директором нафтового навчального комбінату, готував нафтовиків. Потім наша сім’я переїхала до міста Варва Чернігівської області, де я закінчив школу.

Ще з особливим інтересом Микола та Елла відвідали село Ділове, розташоване за 190 кілометрів від Ужгорода.

— У Діловому знаходиться центр Європи — ми захотіли побачити те місце, — розповів пан Микола. 

Поїздка залишила дуже багато спогадів. 

— Хто знає: може, це ми востаннє побували в Україні, — зауважує Микола Пономаренко. — Тому що вже старію і здоров’я не те… Але нові книжки ще збираюся написати.

У лютому 2019 року Микола Пономаренко відзначив свій 70-річний ювілей, а цьогоріч — його дружина. Тепер їй уже 70, а йому — 71. Вік насправді, як на теперішній час, ще невеликий, тим паче для американців. Принаймні ми тут, в Україні, так вважаємо.

«Технар» і поет — дві іпостасі поєдналися в особистості полтавця, українця, жителя міста Олександрії штату Вірджинія в США Миколи Пономаренка. Одна з книг, яку він планує видати цього року, — автобіографія під назвою «Три великих кохання мого життя». Цими коханнями він називає Еллу, Україну і США. У книзі Микола Пономаренко описує персональну долю і три об’єкти його кохання, які створили, сформували, направили його життя. Вони стали для нього платформою і зробили, як він вважає, його щасливим. У цій автобіографії будуть надруковані листи, відібрані з величезної переписки між Миколою та Еллою, а також усі вірші, які він їй присвятив.

Наталія ЖОВНІР

Фото автора 

та з особистого архіву 

Миколи Пономаренка