Із Полтавою Миколу Скліфосовського пов’язував його маєток у Яківцях

На початку травня цього року полтавське телебачення показало репортаж про те, як у колишньому маєтку Скліфосовських у Яківцях почали «зачищати територію». Місцеві жителі розповідають, що працювала важка техніка — і справді, на землі видно сліди від трактора й розчищену від чагарників площадку. Таке враження, що готують ділянку під «новодєл». Про це писала й «Вечірня Полтава» в № 23 від 3 червня 2020 року. А ще була інформація, що старі будівлі підлягають знесенню, бо вони не мають фундаменту. Як же тоді вони простояли майже 150 років? Так, вони знаходяться в занедбаному стані, але стіни практично неушкоджені. 

Зараз в усьому світі намагаються зберегти історичну спадщину, а ми поводимося, як івани-безбатченки. Як зазначив яківчанин Дмитро Макуха, сучасний занедбаний стан маєтку — це результат не тільки 30 останніх років незалежності України. У конкретному разі початок кінця бере відлік  від  1919 року, коли «зальотна» банда по-звірячому вбила господарку маєтку — вдову Миколи Скліфосовського Софію Олександрівну та їхню доньку Тамару, а потім ще й пограбувала їхні володіння. Небайдужі жителі давно б’ють на сполох. Полтавський краєзнавець Артур Ароян говорить, що необхідно вирішувати кадастрові питання щодо цієї території, потрібен і комплексний план відбудови маєтку. 

Цей репортаж  збігся з моїми особистими історичними розвідками останнього року. Досліджуючи історію Полтавської дослідної станції й достатньо орієнтуючись у географії Полтави, я зрозуміла, що в північно-східному мальовничому кутку обласного центру знаходяться історично й географічно споріднені об’єкти, пов’язані з діяльністю окремих осіб і колективів, які є гордістю України й можуть скласти честь будь-якому місту. Географічно ці об’єкти знаходяться на відстані один від одного в півтора—два кілометри. Так виникла ідея проекту полтавського туристично-пізнавального кластеру «Зелений Клин». Чому саме «Зелений Клин»? Нагадаємо, так називалася територія на Далекому Сході, яка була заселена переважно українцями. Наші об’єкти розташовані теж переважно на околицях Полтави — це Павленки, Німецька колонія та Яківці. 

Ми розглядаємо цей кластер як інструмент відновлення історично значущої території Полтави і включення її в туристичний маршрут міста, як сукупність невеликих організацій, які ведуть спільну за тематичною ознакою діяльність, взаємодоповнюючи одна одну й кооперуючись із метою отримання синергійного ефекту від взаємної діяльності. Цей проект 27 листопада 2019 року у форматі «відкритий простір» було подано на розгляд маркетингової стратегії «Проекти «вирощування» бренду міста». Він отримав перше схвалення. У проекті «Зелений Клин» розглядаються 8 об’єктів, і маєток Миколи Скліфосовського — один із них. 

В Інтернеті є чимало інформації про Скліфосовських, але переважно неточної та суперечливої, навіть такої, що, як кажуть, на голову не налізе. Відомий у По-лтаві бібліограф та історик Людмила Саприкіна порадила мені звернутися до двох архівних фондів Миколи Скліфосовського: один знаходиться в Росії, другий — у Державному архіві Полтавської області. 

Виявилося, що в Полтавському архіві фонд складається з документів, які онука Миколи Скліфосовського Єлизавета Яковлева та їхня родичка Олена Аренс передали Вірі Жук у 1971 році під час її поїздки до Москви. Віра Никанорівна — відомий вчений, історик, автор цікавих розвідок з історії Полтавщини — на той час була співробітником обласного архіву. Матеріали були передані їй врозсип, із них вона і сформувала два фонди Миколи Скліфосовського.

У фондах містяться різні матеріали за період  із 1881-го по 1965 рік. При знайомстві з ними відчуваєш, наскільки Микола Скліфосовський — непересічна грандіозна постать і одночасно по-людськи дуже вразлива. Фонд Миколи Скліфосовського в Полтавському державному архіві — це джерело знань про життя достойних людей, знайомлячись з яким неначе відчуваєш подих епохи (було б доречно, якби хтось зі студентів чи аспірантів гуманітарних спеціальностей полтавських вишів взявся за обробку архівних матеріалів із метою познайомити з ними полтавських читачів. — Авт.). 

Ім’я Миколи Скліфосовського, видатного хірурга, вченого, клініциста і громадського діяча, відоме всьому світу. Він працював у Німеччині, Франції, Англії та Шотландії. Врятував тисячі життів, працюючи воєнно-польовим хірургом на трьох війнах, впровадив революційні для того часу принципи антисептики й асептики в хірургії. Завдяки своєму авторитету йому вдалося на теренах усієї Російської імперії впровадити правила асептики, включаючи стерилізацію інструментів і перев’язочного матеріалу, через що практично повністю зникла ймовірність повторної інфекції, обов’язкові білі халати для лікарського персоналу й відвідувачів, ведення карт з історією хвороби тощо. Свого часу його рекомендації викликали спротив навіть у спеціалістів. Нам, жителям XXI століття, про роль асептики в житті людства нагадала пандемія коронавірусної інфекції. 

Микола Скліфосовський — один із піонерів абдомінальної хірургії, автор понад 100 наукових праць із хірургії, травматології. У 2019 році в Москві було видано збірник його статей «Николай Склифосовский: спасая жизни. Дневник военного хирурга». Він мав надзвичайно успішну кар’єру. У 1863 році захистив ди-сертацію в Харківському університеті й отримав ступінь доктора медицини. У різні часи був професором Київського університету Святого Володимира, Московського Імператорського університету (нині МДУ імені М. В. Ломоносова), Санкт-Петербурзької Імператорської медико-хірургічної академії, завідував факультетською хірургічною клінікою медичного факультету МІУ, понад 8 років був його деканом, пізніше обіймав посаду директора Імператорського клінічного інституту великої княгині Є. П. Романової  в Петербурзі. 

Крім того, Микола Скліфосовський створив Російське хірургічне товариство, був почесним членом Лондонської ради лікарів, Товариства чеських лікарів у Празі, Паризького товариства  лікарів, Будапештського, Кавказького, Санкт-Петербурзького медичних товариств, акушерсько-гінекологічного товариства в Києві й багатьох інших. Початком загального світового визнання авторитету Скліфосовського у світовій хірургії став XII з’їзд хірургів у 1897 році в Москві, на який з’їхалися тисячі вчених-медиків.  Він видавав разом із професором  П. І. Дьяконовим один із перших у Російській імперії медичний журнал «Летопись хирургического общества» — частково власним коштом, потім, після переїзду до Петербурга, — «Летопись русской хирургии». 

Ім’я видатного хірурга і вченого Миколи Скліфосовського було широко відоме серед по-лтавців. Коли він бував у Полтаві, його нерідко запрошували проводити складні операції в земській лікарні (тепер це Полтавська обласна клінічна лікарня), до нього зверталися за консультаціями. У 1884 році він став почесним членом Полтавського товариства лікарів. У пам’ять про його діяльність Полтавській обласній лікарні у 1979 році присвоєне ім’я М. В. Скліфосовського, перед головним корпусом відкрито добре відомий пам’ятник (автор погруддя — ленінградський скульптор О. М. Черницький, постамент із червоного граніту з надписом: «Від хірургів радянської України і вдячних полтавців»). 

Він брав активну участь у громадському житті Полтави — був гласним губернського земства, переймався місцевими справами. Наприклад, у листі до доньки Ольги (1897 рік) він пише: «Губернское земское собрание рассмотрело предложение ввести сплошное начальное обучение в народе, план разреза Полтавской губернии железной дорогой, сооружение памятника Гоголю в Миргороде, создание в Миргороде художественно-ремесленного училища». 

Із Полтавою його пов’язував маєток у Яківцях на крутому березі Ворскли. Скліфосовським належало понад 600 десятин землі, включаючи частину території, де зараз знаходиться Полтавський дендропарк. Після 1880-х років сім’я щороку проводила тут літню відпустку. У листі до доньки (1887 рік) він пише: «Милая моя Оля! Вернувшись из-за границы, я твердо решил отдохнуть в деревне и оставаться здесь, вероятно, до конца августа. Погода здесь превосходная, ночи удивительные. Это настоящие украинские ночи, и мы нередко просиживаем в саду до 11-ти  и 12 часов ночи». 

Микола Васильович та його дружина Софія Олександрівна були почесними членами Полтавського сільськогосподарського товариства, заснованого в Полтаві в 1865 році братами  Кочубеями  за сприяння Великої княжни Олени Романової. Товариство й започатковане ними Полтавське дослідне поле відіграли надзвичайно позитивну роль у розвитку агрономічної науки на території України. Для Скліфосовських то була можливість знайомитися з досягненнями в аграрній галузі й запроваджувати їх у своєму маєтку. Про активну участь у роботі Полтавського сільськогосподарського товариства С. О. Скліфосовської свідчать протоколи засідань цього  товариства, зібрані й видані в 2015 році академіком Національної аграрної академії України В. А. Вергуновим.

Господарство у Скліфосовських велося на винятково високому рівні — переважало землеробство за восьмипільною сівозміною, вирощувалися породисті коні, велика рогата худоба, свині, птиця. Був плодовий промисловий сад, город, виноградник, пасіка, хмільник. На косогорах і в ярах висаджені дуби, клени, берези. Донька Миколи Васильовича Ольга  пише (1902 рік): «Виноградники разбиты по южному склону горы, персики растянуты по южной стороне дома, хмельник с его сложным устройством, выписанным из Баварии, пара газелей, живущих в глубине парка, оливы, шелковица, грецкие орехи, кизил».  Це було благословенне місце, і в сім’ї Скліфосовських його називали «Відрада» (наголошую: не «Відрадне»). 

У 1900 році Микола Скліфосовський за станом здоров’я змушений був залишити роботу в Петербурзі й переїхав до Яківців на постійне проживання. Помер Микола Васильович у своїй садибі 30 листопада 1904 року у віці 68 років. Від природи  в нього було залізне здоров’я, яке він намагався підтримувати протягом усього життя. Відомо, що, перебуваючи  в Яківцях, він мало не щодня купався у Ворсклі, а під час роботи в Петербурзі — в Неві, зокрема й  узимку в ополонці. Але роки надзвичайно напруженої праці й ранні смерті дітей далися взнаки. Донька Ольга у своїх спогадах про батька пише: «Мне думается, что тут сыграло роль и то, что он работал усиленно в самый тяжелый период развития хирургии — период антисептики. После трех—четырех тяжелых операций кряду, часто при высокой температуре в операционной, надышавшись за несколько часов карболкой, эфиром, йодоформом, он приходил домой с ужасающей головной болью, от которой отделывался, выпив маленькую чашечку очень крепкого черного кофе».

Могила вченого знаходиться тут же, в Яківцях. Про смерть його дружини Софії й доньки Тамари говорилося вище. У своєму щоденнику від 4 жовтня 1919 року полтавський лікар і громадський діяч Олександр Несвіцький занотував: «В селении Яковцах, на своей даче убиты и ограблены вдова профессора хирургии  Н. В. Склифосовского и их дочь Тамара (по мужу Терская, жена члена полтавского окружного суда)». Чоловік  із дітьми відразу емігрував у Югославію. 

Руйнування маєтку продовжили місцеві жителі, згодом будівлі були передані Полтавському науково-дослідному інституту свинарства. Усього в маєтку було декілька будівель. Найперше це одноповерховий великий житловий будинок, у якому мешкала велика сім’я Скліфосовських. Дітей було восьмеро: троє у першому шлюбі (перша дружина — Єлизавета  Скліфосовська (уроджена Морген)), і п’ятеро — у другому (друга дружина — Софія Скліфосовська (уроджена Шільдер-Шульднер)). 

Також були господарські будівлі, де тримали породистих коней, корів, свиней і птицю. У маєтку було важко з водою. Майже два роки продовжувалися пошуки води, потому побудували артезіанський колодязь, яким користувалися й жителі Яківців. Яківчанських хворих селян Скліфосовський приймав у своїй Єлизаветинській лікарні, що стояла відразу за парадним в’їздом до садиби. Як згадували сучасники, коли Микола Васильович при-їздив до маєтку, відразу до лікарні тягнулися вервечки підвод  із хворими. Приймав їх безоплатно, ще й давав гроші на ліки. 

У житловому будинку в радянські часи поселили працівників інституту свинарства, в інших будівлях тримали свиней, у приміщенні  лікарні влаштували лабораторію штучного осіменіння свиней тощо. Нині житлового будинку не впізнати. Він давно поділений між мешканцями, і кожен господар переробив власну частину на свій лад. Лише один будинок залишився в первісному вигляді. Це будинок для гостей, ще його називають мисливським, зараз у ньому знаходиться яківчанська бібліотека.

Микола Васильович заповів поховати себе на цвинтарі біля церкви поряд із могилою сина Володимира. Неподалік знаходилася школа, яка була збудована коштом Миколи Васильовича для сільських дітей у пам’ять про сина Бориса, де селянські діти навчалися грамоті, веденню сільського господарства, зокрема городництва, садівництва. Церкву, за свідченнями місцевих жителів, знесли в хрущовські 1960-ті, поховання багато десятиріч знаходилися в занедбаному стані. 

У 1966 році в Полтаві відбувся міжнародний форум хірургів, присвячений 130-літньому ювілею з дня народження

М. В. Скліфосовського. На вшанування пам’яті великого лікаря поряд із його могилою було закладено парк. У 1975 році на могилі встановлено плиту із зображенням змія, чаші та надписом: «Светя другим, сгораю сам». У міру своїх сил за могилами доглядала місцева жителька Майя Койнаш. Лише в 2009 році до 300-ліття Полтавської битви могили було наново впорядковано, встановлено хрести. Поряд  закладений камінь, на якому викарбуване зобов’язання полтавської громади встановити тут каплицю. Сказано і не зроблено. 

Зараз у Яківцях живе чимало людей, які переймаються станом маєтку Скліфосовських. Із деякими з них ми познайомилися при відвідуванні Яківців. Це зокрема вищезгадана Майя Койнаш, Олександр Кирилов, який поділився друкованими матеріалами про Скліфосовських,  Дмитро Макуха. Цікавим є й документальний фільм Віри Кумпан «М. В. Скліфосовський. Подорож крізь час», викладений в Інтернеті, хоча в ньому є окремі неточності. 

Після опрацювання матеріалів полтавського архівного фонду в мене залишилося багато нез’ясованих питань. Тому я вирішила за нагоди звернутися безпосередньо до Інституту швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського в Москві. Відомо, що в післявоєнні роки при Інституті було створено музей, і нібито рідні Скліфосовського передали туди частину свого архіву. Навесні я відвідала Інститут швидкої допомоги імені М. В. Скліфосовського. З’ясувалося, що музей при Інституті не працює, але мені вдалося познайомитися з професором  Ю. С. Гольдфарбом, який займається історією медицини. Він порадив звернутися до музею історії медицини Першого Московського державного медичного університету імені  І. М. Сеченова. Також з’ясувалося, що у 2018 році в Москві відкрито пам’ятник Миколі Скліфосовському. 

Одночасно розвіявся ще один міф про Миколу Васильовича: нібито його ім’я присвоєно Інституту швидкої  допомоги  в зв’язку з тим, що він там працював. Насправді ж група лікарів ініціювала, щоб ім’я М. В.  Скліфосовського було увічнене в назві унікального Інституту швидкої допомоги, створеного в 1923 року на базі знаменитої Шереметівської лікарні (постанова № 315 Мосздороввідділу від 23 липня 1923 року). Хіба що у 1924 році головним лікарем Інституту імені М. В. Скліфосовського було призначено одного з його кращих учнів — В. О. Красінцева, який успішно працював на цій посаді аж до своєї раптової смерті в 1928 році. Це одна з найбільших і найважливіших медичних установ у Москві. 

У музеї історії медицини музейні працівники були приємно вражені тим, що в Полтаві пам’ятають про М. В. Скліфосовського. Мені навіть влаштували екскурсію, але з’ясувалося, що архіву Скліфосовського в музеї немає. Проте до рук потрапила цікава книга — «Доктор Склифосовский» (Санкт-Петербург, 2016 р.) — про менш відомого, але визначного воєнного доктора-хірурга, професора Павла Скліфосовського, яку написав Рости-слав Петров, правнук Павла Тимофійовича. 

П. Т. Скліфосовський — рідний племінник Миколи Васильовича, його учень. Це розвіює ще один розповсюджений міф про те, що нібито Скліфосовський цурався своїх родичів. Відомо, що Микола Васильович походив із багатодітної бідної дворянської сім’ї і був дев’ятим серед дванадцяти дітей. Матеріали полтавського архівного фонду свідчать, що він переймався справами своїх родичів,  зокрема і племінника «Павлуші», який неодноразово згадується в його листах. 

У книжці Р. Е. Петрова наведено родовід Скліфосовських, над яким автор працював в архівах Кишинева, Одеси, Києва, Москви та Петербурга. Ця копітка робота, зіткана  з крупиць невідомих архівних матеріалів, розвіює багато міфів навколо імені М. В. Скліфосовського, особливо стосовно долі його дітей, навколо яких накручена сила-силенна домислів. Невиліковна хвороба XIX століття — сухоти — стала однією із причин передчасної смерті його синів. Від тифу померла перша дружина Єлизавета, трагічна доля доньки Тамари і другої дружини Софії. Тільки Ольга Миколаївна, найстарша донька, яка своїм братам часто була й за сестру, і за маму, дожила до глибокої старості. Вона була одружена з улюбленим учнем Миколи Васильовича, відомим хірургом Михайлом Яковлевим. У полтавському архівному фонді значна кількість листів Миколи Васильовича адресована саме йому. Померла Ольга Миколаївна в 1960 році, похована в Москві на кладовищі Донського монастиря. 

Нагадаємо, Микола Васильович із 1877-го й  по 1893 рік заві-дував клінічною лікарнею медичного факультету МІУ і двічі обирався його деканом  (до речі, саме він вручав диплом лікаря А. П. Чехову!). Факультетські клініки були обмежені площею і знаходилися в різних кутках Москви, від чого всім було незручно. Саме з ініціативи Скліфосовського було закладене Клінічне містечко на Дівочому полі — унікальний комплекс навчально-лікувально-наукових корпусів і клінік, якому немає аналогів у світі. Гроші надійшли від московської  влади і як пожертви. Наприклад, 

1887 року в комплекс Клінічного містечка влилася Морозівська клініка для душевнохворих. Кошти на ділянку землі, будівництво комплексу з трьох корпусів і  їхнє устаткування пожертвувала власниця великих фабричних мануфактур М. Ф. Морозова, мати відомого мецената і спонсора більшовиків Сави Морозова. Скліфосовський пише зятю Яковлеву (1890 рік): «В университетской нашей жизни — ряд торжеств: на днях праздновали открытие клиники нервных болезней, вчера — открытие факультетской клиники терапевтической и хирургической, сегодня — институт общей патологии, фармакологи и гигиены. «Девичье поле» преобразилось. Громадные здания покрыли всю площадь; некоторые из них отделаны совсем. Другие еще не окончены в отделке. Владения клинические обносятся железной решеткой, и площадь между зданиями уже выровняна и скоро покроется деревьями. Словом, на месте Девичьего поля возник действительно городок клинический. Сегодня начат прием в мою клинику». 

До речі, відвіданий мною музей історії медицини розташований в одній із цих історичних будівель на Дівочому полі, де первісно знаходилася амбулаторія. 

Пам’ятник М. В. Скліфосовському також знаходиться на території Клінічного містечка. Це велика ростова фігура висотою 7,5 м  з багатофігурною композицією, (скульптор — Салават Щербаков), збудована на кошти Першого Московського державного медуніверситету й особисті пожертви. Композиція справді дуже достойна. 

А що ж робити нам для подолання того жахливого становища, в якому знаходиться садиба Скліфосовських зараз? Для прикладу подивимося, як відбувався процес повернення маєтку славетного хірурга М. І. Пирогова із занедбаного стану до музею зі статусом «Національний». Маєток Пирогова називається «Вишня» і знаходиться на Поділлі, на околиці Вінниці. Саме туди 1881 року приїздив Скліфосовський, аби звозити Пирогова до Москви на святкування 50-річного ювілею його хірургічної діяльності. Він вважав М. І. Пирогова своїм учителем. Потім в 1897 році перед відкриттям XII з’їзду хірургів у Москві відбудеться відкриття пам’ятника М. І. Пирогову. Це перший в Російській імперії пам’ятник вченому, створення якого було ініційоване й організоване Скліфосовським. Він особисто добився «высочайшего разрешения» на його встановлення. Споруджений пам’ятник на приватні пожертви лікарів. 

 Маєток «Вишня» був придбаний М. І. Пироговим у 1859 році — тут він прожив до самої смерті в 1881 році. Після подій 1917 року нащадки Миколи Івановича виїхали за кордон  і більше не поверталися. Садиба була покинута  напризволяще, прийшла в занедбаний стан, і лише під час війни розпорядженням Ради народних комісарів від 27 жовтня 1944 року було створено музей-садибу М. І. Пирогова, відкриття якої відбулося 9 жовтня 1947 року. У наступні роки експозиції музею доповнювалися й  удосконалювалися. Територію музею-садиби було передано до загальнодоступної власності розпорядженням Вінницької обласної держадміністрації від 22 жовтня 1995 року. Указом Президента України від 10 червня 2003 року музей отримав статус Національного, а за розпорядженням Кабміну — ще й статус природоохоронного об’єкта. На сьогодні садиба «Вишня» — це популярний український екскурсійний маршрут. 

Ми дуже запізнилися з відтворенням садиби Скліфосовського — аби  не трапилося так, що назавжди. Відродження садиби Скліфосовських «Відрада» в Яківцях, перефразовуючи слова поета, мало б стати чи не найшляхетнішою подією й завданням нашого громадянського суспільства в Полтаві в найближчий час. Але повернемося до проекту «Зелений Клин». Окрім маєтку Скліфосовського, він включає також дослідну станцію з її 135-літньою історією; маєток Мясоєдових, пов’язаний як із дослідною станцією, так і з Скліфосовськими; школу садівництва й огородництва, відкриту 1896 року Полтавським земством за сприяння По-

лтавського сільськогосподарського товариства; міський дендропарк, який може засвітитися додатковими барвами в співіснуванні з маєтком Скліфосовських; ботанічний сад Полтавського педагогічного університету імені 

В. Г. Короленка, один із кращих в Україні; Полтавську аграрну академію  з її піонерським запровадженням у навчальний процес технологій органічного землеробства. Подолати всі складнощі цього проекту можна лише за наявності креативного підходу та небайдужих людей — як у громадському суспільстві, так і у владі. 

Відродження маєтку Скліфосовських в Яківцях могло б стати дуже потужним проектом, здатним реально вплинути на туристичну привабливість полтавського краю і сформувати привабливе та лагідне міське середовище Полтави. Для початку зробімо перший крок — кожен із небайдужих може звернутися зі своїми пропозиціями щодо відродження маєтку Скліфосовських до консультативної ради з питань охорони історичної спадщини при По-

лтавській облдержадміністрації  та до Полтавської  міськради. 

Ольга ОКАРА,

кандидат технічних наук, член-кореспондент 

Російської академії космонавтики 

імені  К. Е. Ціолковського