«Ті, котрі роблять те, чого «не можна»

«Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати, як частку історії України», — писав про поета Євген Сверстюк. Він став першим паростком хрущовської «відлиги» і першою жертвою системи, яка панічно боялася мислячих людей. «І як же ненавиділи його поезію, його пам’ять сталіністи, які за часів Брежнєва добивалися реваншу за удар, завданий їм на XX з’їзді КПРС. Не вмер би Василь Симоненко — його б вони загнали туди, куди загнали Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Івана Дзюбу, Олеся Бердника та багатьох інших. Чи загнали б у петлю, як Григора Тютюнника та Віктора Близнеця, у загибель від горілки, як Станіслава Шумицького, Валерія Юр’єва, Василя Бондаря... Вони б знайшли спосіб розквитатися з ним. Але — і в цьому я непохитно впевнений — не змусили б його відмовитися від свого «я», — так характеризував ту епоху Святослав Тельнюк.

Череп замість м’яча

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці Лубенського району. Зростав без батька. За словами Олеся Гончара, «його дитинство чуло ридання матерів, які божеволіли від горя від фронтових похоронок, воно брело за ним скородити повоєнні поля, тяжко добувати хліб насущний. Скупе на ласку було, мінами й снарядами бавилося його дитинство, коли від запізнілих вибухів десь біля степового вогнища ставали інвалідами діти — ці найбезневинніші жертви війни».

Закінчивши сільську школу Василь Симоненко вступає на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Після отримання диплома працює в редакціях газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». Якраз на цей час припадає початок «відлиги», а затим — і пожвавлення культурного та громадського життя. Навесні 1960 року в Києві було засновано Клуб творчої молоді, учасниками якого стали Алла Горська, Ліна Костенко, Іван Драч, Іван Світличний, Василь Стус, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк та інші. Василь Симоненко також брав участь у роботі клубу, багато їздив по Україні, виступав на літературних творчих вечорах і диспутах. Саме з ініціативи клубу розпочався пошук місць масового захоронення жертв сталінських репресій. Василь Симоненко з колегами долучився до збору свідчень про трагедію, особисто об’їздив околиці Києва, шукаючи свідків. Тоді вперше було відкрито місця таємних масових поховань на Лук’янівському та Васильківському кладовищах, у київських лісах.

Величезне враження на Симоненка справив випадок, коли на галявині биківнянського лісу він побачив хлопчаків, які грали у футбол. За м’яча їм слугував... череп із діркою в потилиці. Ще два черепи позначали лінію воріт... Про це згадував у своєму щоденнику Лесь Танюк, який теж приїхав до Биківні разом із Аллою Горською та Василем Симоненком. Після цього Василь разом з іншими членами клубу складає та надсилає до Київської міської ради меморандум з вимогою оприлюднити місця масових поховань і перетворити їх на національні місця скорботи й пам’яті. Такого зухвальства система простити не могла — за Симоненком встановили нагляд.

«У мене Україна одна. Якщо автор знає іншу — хай скаже»

Писати вірші Василь Симоненко почав ще в студентські роки, однак довго тримав їх у шухляді. Фактично улюбленцем молоді він став 1962 року (за півтора року до смерті) після виходу першої збірки віршів «Тиша і грім». Він не дожив три тижні до свого 29-річчя.

Його поезії, які допускали до друку, корегували, «приводили до норми». Не так давно стало відомо, що «офіційні» рядки відомої поезії «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» в авторському варіанті звучали по-іншому: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». І це не єдиний випадок цензорської «допомоги».

Показовим є і випадок, про який згадує Євген Сверстюк. Під час творчої зустрічі в Черкаському педінституті на сцену надійшла записка: «Яку це ви самостійну Україну маєте на увазі, коли пишете: «Хай мовчать Америки й Росії...», «Маю я святе синівське право з матір’ю побуть на самоті». Василь спокійно i наче недбало прочитав цю записку й сказав: «У мене Україна одна. Якщо автор запитання знає іншу — хай скаже. Будемо вибирати». — «Йому платили чистою монетою за ту повноту щирості, яка була, по суті, недозволеною відвертістю в ритуалі маскараду й узвичаєного фальшу», — констатує Сверстюк.

Улітку 1962 року Василя Симоненка арештовують. «На залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею тамтешнього ресторану і Симоненком випадково спалахнула банальна супе-речка: за кільканадцять хвилин до обідньої перерви самоправна господиня прилавка відмовилася продати Василеві коробку цигарок. Той, звичайно, обурився. На шум-гам нагодилися двоє чергових міліціонерів і, ясна річ, зажадали від Симоненка документи. Не передбачаючи нічого лихого, Василь пред’явив редакційне посвідчення», — так описує події колега Василя Симоненка — журналіст Олекса Мусієнко.

Наступного дня «обробленого» Симоненка колеги розшукали в камері затримання лінійного відділення міліції аж у містечку Сміла, що за 30 кілометрів від обласного центру. В автомобілі Василь показував синці, розповідав, як його били, скаржився, що «ніби щось обірвалося всередині». Саме після цієї «зустрічі з владою» у Василя Симоненка починаються проблеми з нирками, що й стали причиною смерті. Завзятих «охоронців порядку», звісно, ніхто не шукав.

«Я проллюся крапелькою крові на твоє священне знамено»

«Зі смертю поета почала пробуджуватися національна свідомість багатьох сучасників. Парадоксально, але Симоненкова смерть породила  віру в завтрашнє України», — говорить Євген Сверстюк. Під час похорону до рук друзів поета потрапляють його щоденники й архів. Там же опиняється і чи не єдиний запис віршів Василя Симоненка в авторському виконанні, зроблений Іваном Світличним під час останнього приїзду поета до Києва. Згодом Петро Засенко їде до мами Василя Симоненка і переписує неопубліковані вірші, які включає до збірки вибраних поезій 

1967 року, що так і не побачила світу. Після цього Симоненко в Україні не видаватиметься 15 років, а до інших поетів одразу ж після смерті першими приходять «літературознавці в погонах», які перевіряють рукописи і вилучають звідти все сумнівне.

1965 року в Мюнхені у журналі «Сучасність» виходять поезії Василя Симоненка разом із фрагментами його щоденника під назвою «Окрайці думок», а також його збірочка «Берег чекань». Ця невеличка книжечка мала ефект бомби: Симоненка переписували, цитували, про нього говорили по радіо, писали в пресі. «Ми настільки були вражені силою його віршів, що назвали видавництво «Смолоскип» іменем Василя Симоненка. Ми не підозрювали, що в Україні можлива така творчість», — згадує директор видавництва Осип Зінкевич.

Система миттєво відреагувала на розголос, який отримали поезія і думки Симоненка за кордоном. У газеті «Радянська Україна» з’являється «покаянний» лист мами Симоненка. «Ой, які недобрі люди... Та там же моїх слів лише третина. Решту подописували, — жалілася вона потім Петрові Засенку. — Соромно перед Васею. Він на несправедливість страшно обурювався. Уночі прокинуся та й розказую йому про все... А потім увімкну приймач, послухаю його голос аж з Америки — часто передають — та так наче набалакаюся з ним...».

У 1965 році вірші Василя Симоненка висунули на Шевченківську премію. Однак тоді, ще задовго до оголошення результатів, за словами Андрія Малишка, ця премія уже «лежала в кишені орденоносця і орденопросця Миколи Бажана». Симоненко ж отримав Шевченківську премію лише через 30 років, уже в незалежній Україні. Посмертно.

За матеріалами офіційного сайту Українського інституту національної пам’яті