Так-то воно так, але трішки не так: сторінками біографії заслуженого діяча мистецтв РРФСР, скульптора Володимира Домогацького

В Інтернеті на сторінці ArtOnline.ru випадково натрапив на біографію Володимира Домогацького (1876—1939 рр.), яка починалася такими словами: «Детство В. Н. Домогацкого прошло в Швейцарии и Украине — отец его был украинским помещиком, врачом по профессии. Однако с юношеских лет жизнь будущего скульптора неразрывно связана с Москвой». Але це не так, адже його дитинство і юність тісно пов’язані із селом Манжелія (нині Глобинського району). Наприкінці 70-х років минулого століття московський мистецтвознавець Світлана Домогацька (дружина онука скульптора) почала збирати архівні матеріали про творчий шлях майстра, підготувала каталог понад 300 творів митця. Крім того, дослідниця знайшла в сімейному архіві листи, фотографії, що свідчать про його життя у Манжелії з мамою Оксаною (Ксенією) Домогацькою (1837—1885 рр.).

Батько скульптора Микола Домогацький був полтавським поміщиком, лікарем за фахом, займався також викладанням медицини. Помер у 1877 році в Італії через кілька місяців після народження сина. Після його смерті опікуном дворічного хлопчика став його двоюрідний дядько Федір Григоренко, який проживав на той час у Манжелії. Свого часу працював виборним мировим суддею в Києві. Спочатку до 1885 року Володимир Домогацький проживав із матір’ю в місті Лозанні (Швейцарія), де почав відвідувати початкову школу. Але щороку літні місяці вони проводили в своєму маєтку на Полтавщині в селі Манжелія, що біля річки Псел, куди зрештою і переїхали. Майже до восьми років єдиною мовою, яку знав Домогацький та якою спілкувався, була українська. Як він сам згадує, коли почав вивчати російську, на перших порах виходила дивовижна «суміш французької з малоросійською». У листі до мистецтвознавця Анатолія Бакушинського Володимир Домогацький пригадує дитячі роки, проведені «у помісті Полтавської губернії на річці Пслі». Хлопець мав неабиякі музичні здібності, і його мати мріяла, щоб він став музикантом. «Із учителів своїх пам’ятаю учителя музики. Ой! Скільки сліз пролив на рояль. Не винен же був я в тому, що моя мати була хорошою піаністкою і вирішила, що я прославлю її в цій професії», — писав пізніше митець.

Ксенія Домогацька (у дівоцтві Протопопова) перший шлюб взяла з Миколою Нітте, але він виявився невдалим, хоча й мала від нього двох дітей. Біографи скульптора представляють її як «поміщицю Херсонської губернії Олександрійського повіту (маєток у селі Морозівка)». Отже, пізнання світу майбутнім скульптором почалося в Олександрійській губернії. Там, крім Морозівки, є велике село Протопопівка, назване на честь засновника, — родинне гніздо Протопопових.

Ксенія Миколаївна народила сина Володимира в Одесі, а не в розташованих поруч повітових містах Олександрії чи Єлисаветграді, оскільки там проживав видатний представник родини — адвокат, журналіст і громадський діяч Василь Протопопов, двоюрідний брат Ксенії Миколаївни. Він здобув юридичну освіту в Новоросійському університеті, був співробітником одеської газети «Новороссийский телеграф». Свою адвокатську діяльність Василь Якович починав у Єлисаветграді. Водночас із 1874-го по 1876 рік був редактором першої міської газети «Елисаветградский листок». Потім переїхав до Одеси, де став одним із найшанованіших адвокатів. Із 1894-го по 1905 рік був старшиною присяжних повірених Одеської судової палати, із 1900-го — гласним міської думи, у 1905—1909 роках став 30-м Одеським міським головою. Обирали Василя Яковича також віце-президентом Одеського товариства витончених мистецтв. Із 1896 року був почесним попечителем Фурманівської земської школи в Піщанобрідській волості Єлисаветградського повіту. Сучасники відзначали: «Своей честной, неподкупной деятельностью, своим благородством покойный сумел снискать себе глубокое уважение». Судячи з усього, він був незаперечним авторитетом для Ксенії Миколаївни.

Сама вона була високоосвіченою людиною, багато мандрувала, захоплювалася мистецтвом, архітектурою, чудово знала музеї світу. Вона навчилася живопису в художника-професіонала, малювала аквареллю (у сім’ї зберігся її акварельний натюрморт). Захоплювалася педагогікою, зокрема серйозно цікавилася теорією педагогіки, перекладала на російську мову роботи прогресивних західних педагогів школи Песталоцці. Намагалася дати своїм дітям якомога ширшу освіту. 

У юного Володимира під час його перебування в Манжелії, судячи з його автобіографічних листів, були дещо інші захоплення. «Добре пам’ятаю свого гувернера… Він давав мені «кінське виховання» (у 8 років я вже їздив з мундштуком)… На берегах Псла я вивчав вищу школу верхової їзди на своєму молодому Кролику, а він на довгов’язій кобилі приваблював наших «дівчат». Слабо пригадую вчителя малювання… І ящик із глиною та гіпсовими зразками: грибом, башмаком, конячою головою…»

У 20-х роках минулого століття у своїй автобіографії він пише: «Матір свою добре знаю не лише зі спогадів, а й завдяки її листам, запискам, щоденнику і розповідям. Описувати не буду. Скажу тільки, що вона визначила все моє життя (вдався, як кажуть, увесь у неї), і мені досі здається, що вона опікає мене, керує мною, допомагає в життєвих незгодах…». Померла Оксана Миколаївна в 1885 році, похована в Манжелії в сімейному склепі. «Почалася моя юність, — пише Володимир Миколайович. — Зміна опікунів і мандрування з ними…».

Життя юного Володимира Домогацького, як уже зазначалося,  було пов’язане деякий час із Манжелією, бо там жив його перший опікун — Федір Григоренко. Після його смерті новим опікуном Володимира став Петро Стронін, інспектор народних училищ в Україні. І нарешті третій опікун, також полтавець, про якого необхідно згадати, — Едуард Монвіж-Монтвід — чоловік сестри Домогацького. То був інтелігентний чоловік, видавець дитячого журналу «Всходы», соціал-демократ. Як і більшість інтелігентів того часу, він захоплювався ідеєю народної освіти і, заснувавши в 1896 році журнал для дітей, зумів добитися високого рівня цього видання. Але будучи зовсім некомпетентним у комерційних справах, на початку 1900-х років він розорився. Довідавшись, що сім’я розорилася, Володимир Домогацький віддав Едуарду Стані-славовичу своє майно. 

У першій половині 90-х років ХІХ століття митець проводить літні місяці в Манжелії, багато ліпить із воску. Перші творчі манжеліївські враження згодом знайдуть відображення в автобіографічних листах скульптора. У своїй автобіографії Володимир Миколайович так і написав: «Походження я суто українського». А в передмові до неї зазначає, що від всіляких негараздів намагається «...рятуватися в мудрому сприйнятті життя моїми земляками-українцями. Тут, до речі, я вперше дізнався, що звичайні смертні можуть займатися скульптурою і що для цього треба ліпити з воску. Дуже цим зацікавився і сам попробував виліпити голову…». Таким чином був закладений фундамент українства Володимира Домогацького, адже майже до 17 років він прожив в Україні.

За порадою опікуна ледь відшукав у Москві єдиного скульптора Сергія Волнухіна, якому і показів свої роботи. Оце такою була так звана московська юність митця, мається на увазі, що в той час люди дорослішали дуже швидко. Згадаймо слова з твору Антона Чехова: «В комнату вошла пожилая женщина сорока лет». 

Систематичної художньої освіти майбутній Дон Кіхот скульптури не здобув. За фахом Володимир Домогацький юрист — 1902 року став випускником Московського університету. Очевидно, на вибір професії вплинув приклад дядька Василя Протопопова. До 1907 року Володимир Миколайович працював присяжним повіреним і навіть писав дисертацію з теорії авторського права. Паралельно з 1895 року почав брати приватні уроки скульптури у відомого майстра Сергія Волнухіна, до речі, також українця за походженням; навчався у Московському училищі живопису, скульптури та архітектури. Декілька разів (1900-го, 1907-го, 1912 р.) навідувався до мистецької столиці світу — Парижа, де познайомився з творчістю видатних французьких скульпторів Огюста Родена, Антуана Бурделя; відвідав їхні майстерні, навчався в них техніки роботи з мармуром; з успіхом виставлявся в Осінньому салоні 1907 року.

Виняткову роль у рішенні Володимира Домогацького повністю присвятити себе мистецтву відіграв інший українець — видатний скульптор-авангардист Олександр Архипенко — творець унікального різновиду скульптури, який мистецтвознавці так і назвали «архипенктурою». Однак про це у книзі, присвяченій творчості митця, виданій у доперебудовний час, коли Архипенко замовчувався, сказано явно неохоче і до прикрого мало.

Усі, як один дослідники творчості Володимира Домогацького відзначають, що він досконало, до найменших тонкощів оволодів ремеслом скульптурної справи, ставився до неї з благоговінням середньовічного майстра. «Так само, як і вони, — пише син скульптора, — він свою невдалу роботу розглядав ледве не як злочин. Згадуючи, як років десять чи двадцять тому він, за його висловом, «запаскудив» камінь (зверніть увагу, слово українське. — Авт.), він заново мучився від цього спомину. «Запаскудити» камінь, все одно який, було для нього не просто невдачею, а поганим вчинком».

Вище згаданий каталог праць Володимира Миколайовича починається з робіт 1890-х років, тобто того періоду його життя, коли не переривався зв’язок із Манжелією, Запсіллям та іншими навколишніми селами. Серед цих робіт значне місце займають чоловічі портрети із глини, бюсти з тонованого гіпсу, фігурки з пластиліну, майолікові вази. 1898 роком датований етюд «Селянин із люлькою» (фігура сидяча, гіпс тонований), що зберігається нині в Державній Третьяковській галереї в Москві. До ранніх робіт належить і скульптурна група «Хлопчик на коні» (гіпс тонований), немовби навіяна спогадами дитинства, проведеного на берегах Псла з улюбленим конем Кроликом. У 1960 році з цієї гіпсової групи на замовлення Третьяковської галереї був виконаний бронзовий відлив скульптури.

Скульптор Володимир Домогацький увійшов в історію скульптури насамперед як прекрасний майстер портрета. Визначальною рисою його портретних робіт є інтерес до відображення внутрішнього світу людини. Цікаві портрети зібрані в різних музеях, зокрема Льва Толстого, Олександра Пушкіна, Віссаріона Бєлінського, Вікентія Вересаєва, Миколи Гоголя.

Діяльна любов Володимира Миколайовича до скульптури принесла реальні плоди і дуже вплинула на художнє життя 1920—1930 років. Широта поглядів, вміння створювати навколо себе атмосферу доброзичливості, готовність допомагати всім, у кого побачить іскру таланту й любові до своєї справи, приваблювала до нього сучасників.

Взагалі-то творча доля Володимира Миколайовича склалася напрочуд вдало і після 1917 року. Попри дворянське походження та явну аполітичність (у доробку скульптора немає ні портретів, ні пам’ятників вождям: втілюючи у життя ленінський план монументальної пропаганди, виконав статую… Джорджа Байрона), він плідно працював як митець, викладач та мистецтвознавець. Був завідувачем відділу скульптури Третьяковської галереї, головою Товариства російських скульпторів; викладав у Державній академії художніх наук, став професором та деканом скульптурного факультету Московського інституту образо-творчих мистецтв, брав участь у багатьох виставках. Серед найвідоміших учнів Володимира Домогацького — видатні радянські скульптори Лев Кербель і Володимир Цигаль. У 1937 році йому було присвоєно звання заслуженого діяча мистецтв РРФСР. Великим плюсом у своєму житті і творчості Володимир Миколайович вважав «українське походження з пересадкою на великоросійський грунт». 

Був одружений на Катерині Штамм. Син Володимир став художником, графіком, ілюстратором творів Івана Тургенєва. Онук Федір теж обрав творчий шлях — був художником, графіком, головним художником видавництва «Армада», а онук Григорій — фізиком, членом-кореспондентом Російської академії наук.

Помер Володимир Домогацький 1939 року в Москві. Похований на Новодівичому цвинтарі.

Віталій ГРИГОР’ЄВ,

член національних спілок

журналістів і краєзнавців України