«Ільменау. Лангевізенштрасе, 11...»

Історія цього кохання розпочалася в довоєнній Полтаві, мала несподіване продовження під час Другої світової війни і епілог у часи незалежної України…

 

Герой підпілля і гітлерівець навчалися в одній школіЛист, який я отримала влітку 2002 року, був адресований мені як полтавському кореспондентові української служби «Радіо «Свобода». Він ніби зупинив звичайний круговорот журналістських буднів, змусив укотре задуматися над незбагненністю долі й тим, що ми, журналісти, не просто пишемо матеріали в газети, які живуть один день, або готуємо радіосюжети, що живуть, поки звучать в ефірі, — ми створюємо літопис сьогодення, наше слово з’єднує покоління й прокладає мости між минулим і сучасністю.

«Здрастуйте, шановна Людмило! Пише вам стара — у прямому й переносному розумінні — знайома (мені вже 77 років), — так починався лист полтавки Оксани Абель. — Нещодавно почула вас на «Радіо «Свобода» й дуже зраділа: можливо, з вашою допомогою все-таки вдасться здійснити мою мрію — знайти хоч якийсь слід Вальдошки. Усвідомлюю, як це складно, але надія вмирає останньою... Пам’ятаєте, 14 років тому ви писали про нашу сім’ю?» 

Про себе відзначила, що, якби мої репортажі на «Радіо «Свобода» «звучали під моїм прізвищем у заміжжі, а не під дівочим, Оксана Альбертівна мене навряд чи «вирахувала» б. У конверті була складена й пожовкла від часу вирізка з по-лтавської газети «Молода громада» 1988 року з моєю публікацією про цікаву воєнну історію, яку мені тоді розповіла пані Оксана. Я з цікавістю перечитала публікацію, позаяк, звичайно, за ці роки забула подробиці. Нагадаю її.

...Минав 1935 рік. У полтавських школах почалися заняття. Одного разу Альфред — старший брат Оксанки, семикласник полтавської школи № 10 — приніс додому приголомшливу новину: в їхньому класі навчатиметься новачок — хлопчик-німець Вольдемар Яш. Смішний такий, у коротеньких штанцях (шортах) і ледь-ледь вимовляє російські слова. Він приїхав до Радянського Союзу з батьком-спеціалістом, запрошеним на Полтавську фабрику вимірювальних приладів або, як її ще називали, «термометрову».

До речі, в цей же час у цій школі навчалася Ляля Убийвовк, яка на початку війни очолила антифашистську групу «Нескорена полтавчанка». Підпільників викрили й стратили. А Олені Убийвовк посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу...

Минали дні. Веселий Вальдошка охоче подружився з однокласниками, особливо з Альфредом, часто бував у нього і його сестри Оксани вдома, де вони бешкетували, як і всі діти їхнього віку. У дворі Абелів росло велике дуплисте дерево, яке пустуни дуже любили. Хлопчики навчили німецького ровесника своїх ігор, особливо подобалося йому грати «у Чапая». Вольдемар був кмітливим учнем. Альфред якось розповідав, як на уроці фізики ніхто не міг відповісти на запитання вчителя, навіщо в умивальнику є сифон. А Вальдо підняв руку і відповів: «Щоб не «ва-ня-ло!». І весь клас покотився з реготу.

Минув рік чи півтора. Вальдо повідомив друзям, що контракт батька на фабриці закінчився. І хлопчик, тепло з усіма попрощавшись, повернувся в Німеччину. Незабаром у сім’ї Абелів відбулися сумні події. У 1937 році батько — військовий, колишній червоний латиський стрілець — був репресований, як і тисячі інших безвинних радянських людей. Альфред після закінчення школи хотів вступати до військового училища, але йому як синові «ворога народу» відмовили. І він вирішив стати інженером-будівельником.

«Не стріляй в Аліка!»

У 1941-му на початку війни Альфред разом зі студентами Полтавського інженерно-будівельного інституту евакуюється до міста Уральськ і незабаром йде на фронт. 16-річна Оксана з мамою та старенькою бабусею залишилися в окупованій Полтаві. Мама була єдиною годувальницею в родині. Працювала, як і до війни, костюмером у драматичному театрі.

Одного разу на роботі її покликали: «Вас запитує якийсь німець...». Вона вийшла, плутаючись у здогадах. Перед нею стояв і посміхався молодий солдат вермахту, який назвався... Вольдемаром. Важко передати почуття, що опанували жінкою в ту мить. Вальдо розповів, що, проїжджаючи недалеко від Полтави, відпросився у свого керівництва навідатися до міста, з яким пов'язані спогади юності. Його ніби магнітом тягнуло до міста над Ворсклою, яке він встиг полюбити, хоча розумів: його однокласники, як і він мобілізовані та воюють в арміях, що ворогують між собою.

Розшукати Абелів виявилося непросто, адже на той час вони змінили місце проживання. Тоді Вальдо від старих сусідів дізнався, де працює мама його товариша, і прийшов до театру. Він був стомлений, брудний, запилений. Оксанина мама відпросилася з роботи й привела хлопця додому. Підігріла води, допомогла Вальдо сполоснутися. Привівши себе трохи до ладу, він поплескав Оксану по плечу, не приховуючи захоплення: «Яка ти стала доросла!»

Вальдо розпитував про Альфреда, але, на жаль, Абелі й самі не мали від нього жодної звістки: до окупованого міста листи з фронту не доходили. Та раптом маму Оксани охопив якийсь знервований стан, і крізь сльози вона заговорила:

— Вальдошко, дорогий, якби ти знав, як я вас, німців, ненавиджу! Крім тебе одного.

Оксана, охоплена жахом, штовхала її під столом ногою, але маму не можна було зупинити.

— Навіщо ви пішли на нас війною? — продовжувала вона в істериці. — Навіщо ти йдеш вбивати Аліка (так у родині називали Альфреда)?

Вальдо чудово розумів почуття мами свого друга. Напевно, у ті хвилини він картав себе за ідею провідати родину Абелів. Зніяковіло виправдовувався, «перековерзуючи» російські слова:

— Я не вбивать... Я в артилерія… Я був довго в госпіталь на Кавказі. І взагалі у нас хто імущий, той на теплих містечках, при штабах...

Ще щось говорив у своє виправдання і невдовзі, не пробувши й години, почав прощатися. Оксаниній мамі стало зовсім зле, тому проводити Вальдо довелося дівчині. Вулицею вони йшли мовчки. Їй було дуже незручно йти поруч із ним: не поясниш же кожному, хто цей німецький солдат. На перехресті мовчки потисли одне одному руки, і він зник за рогом будинку...

Коли в 1943-му звільнили По-лтаву, урешті-решт дав про себе знати й Алік. Написали йому про візит Вальдо. Альфред відповів вельми коротко: мовляв, дуже здивований. Його спогади заглушили інші почуття: тільки що, виконуючи важливе завдання, загинула велика група його фронтових побратимів-розвідників — про це він писав із великим сумом. До того ж Алік знав, що всі листи перечитують цензори. Тому згадка про німецького солдата-друга могла закінчитися для нього репресіями.

Допоможіть розшукати Вальдо

Може, і справді так буває тільки в пригодницьких фільмах, але мені дуже хотілося, щоб вони — Вальдо й Алік — зустрілися. Коли я писала той матеріал у 1988 році, фантазувала: скажімо, Альфред узяв у полон «язика», а ним виявився... Вальдо Яш. Або конвоював колону полонених і в одному з гітлерівців упізнав свого однокласника. Але не судилося...

Альфред Абель не дожив до кінця війни два місяці. Він помер від ран, воюючи в латиському національному підрозділі, як колись, у громадянську війну, його батько. У музеї Полтавського технічного університету (колишнього інженерно-будівельного інституту) зберігаються фронтове фото Аліка і його вірші, а у дворі встановлена стела з іменами загиблих воїнів-студентів...

«Не знаю, — писала я в публікації 1988 року, — чи вижив у «м'ясорубці» Другої світової німецький парубок, який волею біснуватого Гітлера став потенційним убивцею свого друга. Імовірно, не раз і не двічі Вальдо-солдат замислювався над іронією долі, яка змусила його воювати без ненависті до радянських людей, без усвідомлення священного обов'язку арійця. Може, щоразу, коли він заряджав гармату, йому чувся крик сивоволосої жінки з Полтави: «Не стріляй в Аліка!». Та й чи міг Альфред не дивуватися тій нісенітниці, що Вальдо — ворог, якого треба знищити. Алік був визволителем. У Вальдо такого морального виправдання не було, адже він загарбник, окупант, палій.

«А може, Вальдо і живий», — будували ми припущення з Оксаною Альбертівною. І може, вдалося б його розшукати. Тим паче, що надворі вже була хрущовська «відлига». «Якби брат був живий... А так навіщо?» — задумливо мовила моя співрозмовниця. І думки її вже витали десь далеко. Чи не в тій золотій осені 1935-го: зграйка дітлахів, ніби веселі пташенята щебече в гілках розлогого дерева. Ще всі живі, такі щасливі...» — так закінчувалася моя публікація в пожовклій газеті, яку мені надіслала пані Оксана.

Ця історія тепер, коли стала дорослішою, схвилювала мене ще більше, ніж коли почула її вперше. З того часу минуло 14 років. 14 років, за які впали Берлінський мур і «залізна завіса» між СРСР та Заходом, постала незалежна Україна і ми позбулися багатьох «совкових» комплексів. Кажуть, із віком спогади дитинства, юності кристалізуються. «О, память сердца, ты сильней рассудка памяти печальной...», — стверджував поет. І ця пам'ять серця, світла пам'ять щирої дружби її брата й білявого німецького хлопчика Вальдо Яша хвилюють, не дають спокою 77-річній жінці. А оскільки ця дружба чимало значила й для Вальдо, про що свідчив його намір розшукати Аліка в окупованій Полтаві, вона вважає за свій обов'язок  знайти його.

Справа складна, але не безнадійна. Сподіватимемося. Дива трапляються, хоча й рідко... Шкода, адже я радила їй це 14 років тому, однак тоді пані Оксана не дослухалася до мене… 

Яшів звинуватили в шпигунстві

Звісно, я погодилася допомогти Оксані Абель у пошуках Вольдемара Яша. Зв'язалася з головою товариства полтавських німців «Відергебурт» Тетяною Горобець. Вона розповіла, що її мама — Іда Шмідт — знала сім’ю Яшів, дружила з молодшою сестрою Вольдемара Кароліною. То був новий поворот у справі. І ми втрьох — я, пані Іда й пані Оксана — зустрілися в гостинному домі останньої, розглядали довоєнні фото родини Абелів і Шмідтів, фронтові знімки й читали листи Аліка.

Іда Шмідт пригадала, що сім’я Яшів, яка мешкала на квартирі в будинку по вулиці Жовтневій, 46, була їхніми сусідами. Із Кароліною вони були однолітками й багато часу гралися разом. Тим паче, що в Кароліни був предмет заздрощів Ідочки — велика лялька в гарусовому костюмчику з кліпаючими очима. Про Вальдо, який був старшим і якого у дворі звали на слов’янський манер — Віктором, Іда Олександрівна згадує з посмішкою: «Коли він переступав поріг квартири, першою його фразою було: «Мама, гіб гельдт!» («мамо, дай грошей!»). Коли Яші виїжджали, мама Іди купила в них для доньки пальто Кароліни і ще деякі речі.

Виявилося, що відомий полтавський історик Віра Жук, працюючи в архівах НКВС-ГПУ, знайшла інформацію про німецьких фахівців — рідних братів Вальтера та Георга Яшів, які перед війною були запрошені на полтавську «термометрову» фабрику. Вони були соціал-демократами, які не прийняли фашизму. І, попросившись до Радянського Союзу, сподівалися врятуватися від Гітлера, який набирав сили. Але бідолахи не знали, що потрапили «з вогню та в полум’я». У Полтаві їх звинуватили в шпигунстві на користь Німеччини і, не чекаючи закінчення терміну контракту, вислали із СРСР. А ті полтавські сім’ї, які підтримували хоч якісь стосунки з Яшами, були репресовані. Зокрема батьки Іди Шмідт та Оксани Абель і ще багато людей, яким приписали контакти з «німецькими шпигунами» Яшами. Ця інформація в історії Яшів здійснила цікавий поворот. 

Під час війни Вальдо розшукував у Полтаві свою першу любов

Але найнесподіваніше розпочалося пізніше. Іда Шмідт вислала мою публікацію подрузі дитинства Ельвірі Бенкендорф, яка жила тоді в Києві, а свого часу багато років працювала режисером передачі «Блакитний вогник» в Останкіно (її син — теж киянин Андрій Бенкендорф — режисер-постановник популярного серіалу «Бандитський Петербург», онуки Анна і Єгор працюють у Києві на телебаченні). Лист-відповідь від Ельвіри Олександрівни став одкровенням для Іди Шмідт. А незабаром я подзвонила до Києва.

Публікація в газеті про Вальдо підняла з глибин пам’яті 81-річної жінки найпотаємніше, знову розтривожила спогади про високі й світлі почуття, що ніколи не забувалися, але про які вона 65 років не наважувалася розповісти навіть рідним — не те що подругам. Утім, все пригадалося зримо і яскраво.

— У 1935 році я навчалася в Полтавській середній школі № 10, — розповіла мені Ельвіра Олександрівна. — Вальдо навчався чи в нашому, чи в паралельному сьомому класі. Але він був років на два старшим за нас, позаяк через незнання російської не міг засвоювати програму своїх ровесників. Не звернути на нього уваги було неможливо. Він був симпатичним і крупнішим, ніж наші хлопці, одягався не так, як усі: шорти, довгі картаті гольфи. Це ми могли бачити лише на картинках, які нам забороняли дивитися, бо і Радянський Союз, і Німеччина готувалися до війни, хоча прості люди, звичайно, про це тоді й не здогадувалися.

Вольдемару Ельвіра теж відразу сподобалася: вона була красивою, білявою, а за важку довгу косу, через яку вона ходила з гордо піднятою головою, однокласники навіть називали її «задавакою». Жила вона із сестрою і матір’ю-полькою. Батько-німець помер, коли дівчинці було дев’ять років. Тому Ельвіра рано стала самостійною, вміла вести домашнє господарство. Вальдо не приховував своєї симпатії до Елі, носив її портфель, проводжаючи додому, але до квартири ніколи не заходив. Жила тоді Ельвіра зовсім близько від 10-ї школи — на вулиці Пушкіна, 43. Одного разу у вихідний дівчина білила кімнату.

 — Раптом, — згадує Ельвіра Олександрівна, — відчиняються двері — і я бачу Вальдошку. Я мало не впала з табуретки, яка стояла на столі, жахливо зніяковіла, бо була вся заляпана крейдою, у хустині, старенькому халаті. А він дивиться на мене, ніби зачарований і каже: «Боже мій, Елю, яка ж ти красива!» І від припливу почуттів почав швидко говорити, змішуючи російські та німецькі слова. Він сказав, що точно знає: одружиться тільки на мені і я обов’язково сподобаюся його батькові (про матір він чогось не згадував, а батько був для нього великим авторитетом). Більше ніхто й ніколи не казав мені таких гарних слів...

Після цього раптового освідчення в коханні Еля і Вальдо стали багато часу проводити разом. Дівчина допомагала йому у вивченні російської мови, показувала всі красиві місця Полтави. А Вольдемар багато розповідав про своє життя в Німеччині, іноді ходив з Ельвірою на базар, допомагаючи їй нести покупки. Одного разу Вальдо несподівано повідомив, що їхня сім’я терміново повертається в Німеччину (тепер ми знаємо, чому), і ошелешив тим, що Ельвіра... скоро до нього приїде. Вони навіть жодного разу так і не поцілувалися...

Після від’їзду Вальдо Ельвіра мало не щодня отримувала від нього листи. Він надсилав і багато фотографій. Ось їхній будинок в Ільменау, ось їхній сад, ось він разом із батьком щось майструє, ось вони з друзями позують із кружками пива... Він ніби знайомив Ельвіру зі своїми друзями, тому що вірив, що вона його суджена.

Але незабаром Ельвіру повісткою викликали до НКВС. Тільки в кабінеті перелякана дівчина зрозуміла, що всі листи — і Вальдо, і її — ретельно перечитувалися. І це було так принизливо, образливо, так гидко, ніби в душу плеснули нечистотами. Солідний дядечко-«енкаведист» почав «обробляти» Елю, тиснути на «комсомольську свідомість», патріотизм, просторікувати про інтереси держави й підступи ворогів. Він наполягав, щоб Ельвіра продовжувала переписку з Вольдемаром, але їй казатимуть, що писати і про що питати.

— Хоча я була юною, але розуміла, у що мене втягують, як підло хочуть використати мої почуття, — згадувала пані Ельвіра. — Як можна писати листи коханому, якщо знаєш, що їх читатимуть чужі люди?! Це ж інтимне! Я сказала, що не збираюся виходити заміж за Вальдо і тому взагалі більше йому не писатиму. «Енкаведист» умовляв мене, потім погрожував, але я наполягла на своєму і, здається, переконала його. А повернувшись додому, зібрала всі листи й фотографії Вальдо і, як боляче не було, спалила їх. Більше не надіслала йому жодного листа, хоча він писав мені до самої війни.

Початок війни застав Ельвіру під Києвом, вона була вожатою в піонертаборі. Дізнавшись із моєї публікації про те, що в 1942-му Вальдо приїздив до Полтави, Ельвіра Олександрівна була впевнена, що він шукав її і приходив на вулицю Пушкіна, 43. Але сім’я Бенкендорфів була евакуйована у Казахстан. Тоді, ймовірно, Вальдо вирішив розшукати Аліка Абеля.

Перше кохання, яке так грубо розтоптала тоталітарна система, довго було незагоєною раною Ельвіри. Їй так хотілося зустріти Вальдо й розповісти, як було насправді: що перестала йому писати не тому, що розлюбила або покохала іншого... Вона розуміла, що після тієї страшної війни практично не було шансів розшукати Вольдемара, «залізна завіса» унеможливлювала це. Коли жила в Москві, пані Ельвіра намагалася ближче підійти до груп туристів із Німеччини на Червоній площі, щоб розгледіти, чи немає серед них Вальдо. І хоча не залишилося жодного листа її коханого, із глибин пам’яті спливає його довоєнна адреса й пульсує в скронях: «Ільменау, Лангевізенштрасе, 11. Ільменау, Лангевізенштрасе, 11»...

Замість післямови

На запит товариства полтавських німців «Відергебурт» із бургомістрату міста Ільменау (територія колишньої НДР) надійшло повідомлення про те, що в архівах міста знайдена інформація про те, що 1952 року родина Вальтера Яша (батька Вальдо) нелегально виїхала в ФРН… На жаль, історія Вальдо та Ельвіри не мала «хеппі-енду»... 

Людмила СТЕЛЬМАХ 

(КУЧЕРЕНКО)

Матеріал за  2003 рік

Газета "Вечірня Полтава"
Переглядів: 30 | Коментарів: 1


Додати новий коментар

Зображення користувача Louniz.

rocaltrol 0.25mg for sale <a href="https://rocaltrtn.com/">rocaltrol cheap</a> calcitriol 0.25mg sale