Україна-Русь та історія від Володимира Путіна і Дмитра Пєскова: чи впоралася Росія з печенігами й половцями?

Президент Росії Володимир Путін вчергове продемонстрував свої історичні знання. Нещодавно на зустрічі з губернаторами він заявив: «Усе минає, і це мине. Наша країна неодноразово проходила через серйозні випробування: і печеніги її терзали, і половці — з усім упоралася Росія. Переможемо і цю заразу коронавірусну. Разом ми все подолаємо».

Звісно, для Путіна, який вивчав у школі «Історію СРСР», і Русь, і Росія — це одна країна. Після цієї за-яви мас-медіа й соціальні мережі нагадали йому, що коли були печеніги й половці, то Росії (точніше, Московії як предтечі сучасної Росії) ще не було. Тоді своєму шефу вирішив допомогти прес-секретар президента Російської Федерації Дмитро Пєсков. Ось його слова: «Не забувайте, що територія, на якій розміщена Україна, все-таки історично була Київською Руссю. І, дійсно, печеніги терзали Київську Русь, терзали і слов’янські племена, які жили на сході, ну, і не лише Київську Русь — і про Візантію давайте згадаємо. Візантії теж вони багато головного болю спричинили. Тому Київська Русь, ви ж її нікуди не дінете, ви з нашої історії її не викреслите».

Тут що не речення, то «перлина». Звісно, він визнає, що на теренах Київської Русі зараз розміщена Україна. Але історія Русі — це «наша», тобто московсько-російська історія. Що це за «слов’янські племена, які жили на сході» і які не входили до політичної системи Русі, але яких «терзали печеніги»? Це, певно, одному Пєскову відомо. Про «терзання» печенігами Візантії — то вже окрема тема. Наприклад, вважається, що київського князя Святослава убили печеніги за намовою візантійців, які заплатили їм гроші. Коли печенігам було вигідно, вони знаходили спільну мову і з візантійцями, і київськими князями, зокрема Ярополком Свято-славичем. Про половців Пєсков завбачливо промовчав, на відміну від свого шефа. І правильно.

Русь і Росія

Напевно, варто пояснити деякі елементарні (але, на жаль, для багатьох неочевидні) речі. Щодо північно-східних околиць Руської держави, де переважало не слов’янське, а угро-фінське населення, то ці терени довгий час не називалися Руссю. У московсько-російській літературній пам’ятці «Задонщина», яка була створена десь наприкінці XIV чи в 

XV столітті, ці землі ще іменують Заліссям. Також їх називали Моско-вією. У давньоруських літописах під Руссю мали на увазі нинішні українські землі, переважно Київщину. Із часом це поняття поширилося й на інші території, підконтрольні київським князям.

Термін «росія» — це грецький відповідник назви Русь. У середньовічних і ранньомодерних творах Росією переважно називали нинішні українські землі. Однак із часом московські царі почали претендувати на використання цієї назви. Остаточно грецький термін «росія» утвердився за часів Петра І, коли була проголошена Російська імперія.

Печеніги й половці: вороги й союзники Русі

Але повернімося до печенігів і половців. Наскільки коректне порівняння Путіна: мовляв, впораємося ми з коронавірусом, як колись Росія впоралася із печенігами й половцями. Навіть якщо розуміти під Росією Русь, то стверджувати, що вона впоралася з цими тюркськими етносами, немає підстав.

У часи Середньовіччя слов’ян-ське землеробське населення Русі займало лісостепові й лісові райони, а печеніги й половці, будучи народами кочовими, жили в степах нинішньої України й Росії. Між ними виникали конфлікти, що й фіксують давньоруські літописи. Але було і співробітництво. Між слов’янами-землеробами та печенігами й половцями відбувалася торгівля, між руськими князями й печенізькими та половецькими ханами виникали політичні союзи, було широко розповсюджене укладення змішаних шлюбів. Землероби та кочівники мали свої ареали проживання й великою мірою не претендували на землі одне одного. Як свідчать документи й археологічні матеріали, із печенігами «впоралися» не стільки руські князі, як половці, які витіснили своїх конкурентів зі степів України.

Із половцями взагалі маємо «розкішну історію». Попри те, що в ХІ—ХІІІ століттях руські князі воювали з цими кочівниками, вони також ставали союзниками в боротьбі із зовнішніми ворогами: хрестоносцями, сельджуками й татарами хана Батия.

Із 90-х років ХІ століття руські князі, маючи на меті певні політичні розрахунки, почали одружуватися з доньками половецьких ханів. Часто такі шлюби укладали чернігівські князі Ольговичі, котрі мали з половцями добрі стосунки. Володимир Мономах, який відзначився походами на половців, одружив свого сина Юрія (Довгорукого), якого, до речі, вважають засновником Москви, на дочці хана Аєпи, а другого сина Андрія — на онучці хана Тугоркана.

Можна говорити про те, що в ХІІ столітті руська князівська еліта стала «частково половецькою». Руси й половці становили своєрідний симбіоз. На це вказав Лев Гумільов, який написав: «У ХІІ—ХІІІ століттях Половецька земля (Дешт-і-Кипчак) й Київська Русь становили одну поліцентричну державу. Це було вигідно двом етносам». До речі, Гумільов зараз доволі популярний у Росії історик. Але, схоже, російські очільники його творів не читали.

Про симбіоз Русі й половецької землі свідчить відома битва на Калці в 1223 році, коли половці й руські князі разом протистояли татарам. Саме татарська навала в 1236—1242 роках фактично знищила половецьку землю.

Однак половці «знайшли себе». Окремі половецькі орди опинилися на теренах Візантії, Дунайської Болгарії, Угорщини, Волзької Булгарії, де відіграли немалу роль у державотворчих процесах. Половці славилися як хоробрі й умілі воїни, тому їх наймали на службу правителі різних держав. Вони опинилися аж у Єгипті, де в 1279 році захопили владу.

Частина половців, яка не захотіла емігрувати після поразок від татарських військ Бату-хана, ввійшла  до складу Золотої Орди. При цьому половецька мова стала мовою міжетнічного спілкування в цій країні, а високі державні становища нерідко займали вихідці з половецьких родів. Золотоординські половці відіграли певну роль в етногенезі волзьких тюркських народів (казанських татар, башкирів, чувашів), а також росіян. Зрештою Московія, предтеча сучасної Росії, виникла як васальне державне утворення Золотої Орди. І такою вона залишалася до середини XV століття, поки не відбувся розпад останньої. Але навіть після цього московські правителі тривалий час визнавали над собою зверхність чингізидів — нащадків ханів Золотої Орди, які правили в Криму. Словом, отак московіти-росіяни «впоралися» з половцями.

Певно, очільникам нинішньої Росії, якщо вони хочуть вдаватися до історичних паралелей, варто хоча б трохи глибше вивчити свою історію, а не використовувати старий «історичний багаж» радянського агітпропу.

Петро КРАЛЮК,

український філософ, письменник, публіцист, доктор філософії, заслужений діяч науки і техніки України, професор, голова вченої ради Національного університету «Острозька академія»